Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Дмитро Малаков
Архітектор Городецький
[1]. Мельницкий К. Е. Названа праця. - С 8-14, 18, 19, 111-112, 179, 182.Вернуться в текст
[2]. ДАКО. - Ф. 1, оп. 247, од. зб. 323.Вернуться в текст
[3]. IP НБУ ім. В. Вернадського. - Ф. 49, од. зб. 4, арк. 14.Вернуться в текст
[4]. Яценко В. З рушницею та вудкою по Африці / За ред. М. Шарлеманя. - Харків Київ, 1930. - С. 5.Вернуться в текст
[5]. "Киевлянин", ч. 345. 1900. 13 грудня. - С. 3.Вернуться в текст
[6]. Витте С Ю. Названа праця. - С 180.Вернуться в текст
[7]. Laskowski К. Antoniny // Wies ilustrowana, Nr. 11. - 1911. - S. 2-26.Вернуться в текст
[8]. Городецький В. В. Джунглях Африки. Дневник охотника. - К., 1914. - С. 2.Вернуться в текст
[9]. Енциклопедія українознавства, т. 1. Перевидання в Україні. - Львів, 1993. - С. 257.Вернуться в текст
[10]. Яценко В. Названа праця. - С. 16.Вернуться в текст
[11]. Городецкий В. В. Названа праця. - С 119-120.Вернуться в текст
[12]. Там само. - С. 178.
[13]. Городецкий В. В. Названа праця.-- С. 180.Вернуться в текст
[14]. "Киевлянин", ч. 113. - 1912. - 24 квітня. - С. 3.Вернуться в текст
[15]. Яценко В. Названа праця. - С. 104.Вернуться в текст
[16]. ІР НБУВ. - Ф. 49, од. зб. 4, арк. 10-13.Вернуться в текст
[17]. "Киевлянин", ч. 236. - 1908. - 26 серпня. - С. 3.Вернуться в текст
[18]. Кузнецов А. (А. Анатолий). Бабий яр. Роман-документ. - К., 1991, с. 228-234, 301, 332.Вернуться в текст
[19]. Адресная и справочная книга "Весь Киев" на 1904 год. - К., 1903. - С. 326.Вернуться в текст
[20]. Rzewuski A. S. P. Wladyslaw Horodecki (Wspomnienie posmi-ertne) // Lowiec polski, Nr. 11. - 1930.- 15 marca. - S. 225-227.Вернуться в текст


ГОРОДЕЦЬКИЙ - МИСЛИВЕЦЬ

Розповідь про Городецького-архітектора неможлива без розповіді про Городецького-мисливця. Крім особливого уподобання - захоплення полюванням, він брав діяльну участь і в Київському відділі Імператорського товариства правильного полювання, згодом перейменованого на Імператорське товариство розмноження мисливських та промислових тварин та правильного полювання, про що вже йшлося вище.

Товариство виникло 1888 р., в його діяльності були злети, піднесення, спад - викликаний, зокрема, підвищенням річного членського внеску, - це одразу ж відштовхнуло менш заможну частину членів товариства.

На 1 січня ювілейного 1913 р. особовий склад Київського відділу налічував 144 члени, у тому числі: 15 почесних членів, починаючи з Великого Князя Миколи Миколайовича, принца Олександра Петровича Ольденбурзького, члена Державної ради гофмейстера Двора Його Величності князя М. В. Рєпніна, Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора Ф. Ф. Трепова, сенатора гофмейстера Двора Його Імператорської Величності таємного радника Л. П. Томара, ще кількох статських і військових генералів та... В. В. Городецького - почесного члена відділу від 1903 р. Серед 18 неодмінних членів були три барони, генерал К. Є. Мельницький - автор того самого ювілейного видання про Київський відділ, та Олексій Васильович Кобець, власник (разом з братом Василем) великого шкіряного виробництва на Куренівці та торгівлі шкірою,- голова Київського відділу. Пожиттєвим членом був Макс Карлович Бульйон, теж купець, власник великого ковбасного виробництва (колишня його ковбасна фабрика і досі діє на вул. Дмитрівській, 41). Дійсних членів відділу було 91, а серед них назвемо відомого київського лікаря і спортсмена, голову Київського атлетичного і гімнастичного товариства, товариша голови Київського клубу автомобілістів, члена Київського вільного пожежного товариства Євгена Федоровича Гарнич-Гарницького; С. М. Гальперіна - з родини відомих київських цукропромисловців, Иосифа Івановича Марра - київського 1-ї гільдії купця і тестя В. Городецького; М. М. Ріхерта - сина купця, власника відомої броварні й цегельні - теж відомих київських виробництв, що й досі діють на Подолі; братів Миколу та Олексія Рубінштейнів - шолудьківських поміщиків; барона Володимира Рудольфовича Штейнгейля; нарешті, В. О. Яценка - зятя В. Городецького. Були ще троє членів-аматорів з правом полювання та 16 членів-аматорів просто. Звичайно ж, склад товариства постійно змінювався, за чверть сторіччя їх було 418. Як член товариства В. Городецький не тільки безкоштовно проектував павільйони (вдруге 1911 р.) та приходив на допомогу своїми позичками, але й вкладав величезні дарунки в музей мисливства - власні трофеї, здобуті в численних експедиціях.

Генерал К. Є. Мельницький.

Чимало щирих та вдячних висловів на адресу В. Городецького склав К. Мельницький у своєму нарисі:

"За фахом інженер-архітектор, талановитий вихованець Академії мистецтв, В. В. Городецький знайомий нам усім, киянам, як творець двох чудових будівель у Києві, на котрі вважають своїм обов'язком поглянути всі ті, кого доля заносить у Київ з інших місць, або ж з-за кордону. Ми маємо на увазі: костьол, побудований у суворо витриманому готичному стилі, а далі його власний будинок, здається, тепер вже проданий, самої чудернацької і оригінальної архітектури, краще ніж усе інше він відобразив ідеї, думки і почуття, котрим жив цієї доби його будівничий.

Київський підприємець О. В. Кобець.

Постійно висушуваний безмежною мисливською пристрастю, В. В. Городецький живе думкою про все нові й нові мисливські експедиції. А тому: завалюваний роботою - від неї відмахується, люблячий сім'янин - виривається з обіймів сім'ї, щоб летіти в нові місця, і почати відмірювати сотні верстов по пустелях, болотах, степах і горах Росії, в гонитві за новими сильними відчуттями і новими видами тварин і птахів.

В. В. Городецький з'їздив усю Росію, і якщо про нього не можна сказати словами поета - "від холодних скель до полум'яної Колхіди" - так лише тому, що фраза ця, вірна відносно півночі, невірна стосовно півдня, оскільки В. В. Городецький був і значно південніше Колхіди.

Лікар Є. Ф. Гарнич-Гарницький.

За час нашого знайомства з В. В. Городецьким, яке почалося 1889 p., він здійснив шість мисливських експедицій. Так, взимку 1895 р. ним була здійснена поїздка до Ленкоранського повіту, Бакінської губернії; у 1897 р. - в Закаспійський край та прикордонні області Персії; у 1899 р. в Туркестанський край і прикордонні області Афганістану; у 1903 р.- на Алтай; у 1910 р. - до Семиріччя і Західного Сибіру та в 1911-1912 родо Африки.

З усіх цих експедицій, що обіймають області зовсім різні за топографічними, фізичними і кліматичними умовами, і вивіз В. В. Городецький свої колекції, подаровані Відділу. В тих колекціях є кілька екземплярів, з тварин і птахів, що мають особливу цінність і становлять надзвичайну рідкість.

Колекції музею, оцінені в опису за торговельним шаблоном, з огляду вартості одної роботи, відбивають дарунок В. В. Городецького: птахи - 1171 руб., звірі - 1267 руб., роги - 400 руб. і зброя - 50 руб., а загалом, таким чином, дарунок В. В. Городецького оцінюється в сумі 2888 руб.". Отож, "... з колекції птахів, загалом, у 272 штуки - 179 є дарунком В. В. Городецького, з 73 звірів - 25 опудал звірів - дарунок його ж"1.

Крім мисливських трофеїв, були й інші дарунки від В. Городецького Київському відділу, що вважалися інвентарем, як-от "дві лампи рогові гасові", що висіли в сажковому стенді та оцінювалися в 66 руб. У приміщенні канцелярії Київського відділу висіли чотири олійні портрети князя М. В. Рєпніна, Є. М. Зайцева, Є. К. Кобця та В. В. Городецького, оцінені кожен у 100 руб, а також "шість фотографічних груп членів відділу", загальною вартістю 60 руб.

З описів інвентаря випливають ще деякі цікавинки - вже забуті, милі й зрозумілі тільки тим, давнім членам клубу: "шість рам зі склом, з карикатурами стрільців вартістю 200 руб.".

Крім суто власне полювання, був ще один, вельми важливий бік справи: спілкування з членами товариства, серед яких - вже названі впливові й заможні особи. Так, перша далека мисливська експедиція, організована й здійснена В. Городецьким взимку 1895 р. до Ленкоранського повіту Бакінської губернії (там, в Азербайджані, і тепер заповідник природи), стала можливою, головне, завдяки сприянню почесного члена Київського відділу дійсного статського радника В. П. Рогге - колишнього бакінського губернатора.

Після того В. Городецький просувався все далі й далі на південний схід, вздовж кордонів імперії. Можна зробити спробу простежити й послідовність черговості цих далеких мандрів відносно великих, а, отже, й прибуткових праць в галузі архітектури - 1897, 1899 р. і далі - як матеріальну винагороду, як відпочинок, як набуття нових вражень.

Навесні 1911 р. В. Городецький склав безкоштовно проект нового сажкового павільйону, що мав бути споруджений на стенді, на "вигонній міській землі" біля Лук'янівського кладовища, - на терені Київського відділу Імператорського товариства правильного полювання.

Відповідальну підписку дав архітектор О. Хойнацький, а нагляд за будівництвом здійснював військовий інженер С. Г. Смирнов. 15 лютого 1912 p. Товариство повідомляло пристава Лук'янівської дільниці, що "...роботи вже закінчено і ніяких відхилень від плану допущено не було". Автор проекту в цей час саме повертався з полювання в Африці.

Титульний аркуш книги В. Городецького.

Проект передбачав зведення оригінальної дерев'яної споруди з високим декоративним шатром посередені, зі шпилем, з бічними крилами та терасами. Креслення, відкопійовані на "синьці", збереглися в обласному архіві й дають уявлення про цю унікальну будівлю2.

Павільйон мав чітко визначене функціональне планування. У центрі симетричної композиції був триповерховий об'єм, завершений височенним гостроверхим шатром, що підносився на 24 метри та завершувався ще шестиметровим шпилем. На першому поверсі були сіни, шестикутний розподільчий вестибуль, гардероб, туалетна та службова кімнати, а в окремому приміщенні - "прилад центрального опалення". Гвинтовими сходами потрапляли на другий поверх - до так званої "комітетської", та на третій, де була кімната "для сімейств пп. членів Товариства" та окремий туалет. Обидва поверхи були розкриті широкими потрійними вікнами в бік стрільбища. Цікаво відзначити, що ці вікна В. Городецький виконав за зразком т. зв. "чікаґських" вікон - новітнього зразка модерної архітектури.

Сторінка із книги.

Від центрального вежоподібного блока відгалужувалися симетричними 13-метровими одноповерховими крилами під бароковим дахом із заломом великі приміщення. Крила було поставлено під тупим кутом і звернуто вікнами (теж великими, вітринними) на північ: туди ж спрямовувалися й постріли -щоб не заважало сонце.

Ліворуч була їдальня - з довгим, на 26 персон столом посередені, буфетом та з кухнею, коморами та помешканням для єгеря у підвалі під цим крилом будівлі. Окремий хід вів до собачника у підвалі.

Праворуч була велика рушнична з двома окремими кімнатами для зброярів. У рушничній посередені були місця для бухгалтера та каси Товариства.

Сторінка із книги.

Обидва основні приміщення - їдальня та рушнична мали вікна тільки на північ, у бік стрільбища, як зазначалось вище. Фасад павільйону прикрашала велика емблема Імператорського товариства правильного полювання: двоголовий імперський орел на тлі гексаграми - плетеної шестикінцевої зірки. В даному разі вона не мала нічого спільного, крім форми, з відомим "щитом Давида". До речі, така ж зірка була емблемою - з накладеним на неї рівнокінцевим "грецьким" хрестом - Київського товариства швидкої медичної допомоги. Як знак надії.

Маєток Антоніни на Волині. Виїзд графа Юзефа Потоцького з гостями на парфорсне полювання.
1911 р.

Поки будувався цей павільйон, В. Городецький збирався до найцікавішої подорожі усього життя - до Африки. Їй передувала тривала підготовка, вивчення досвіду попередників. Розповідаючи про африканську подорож, посилатимемось, крім праці К. Мельницького, на два інші важливі видання: спогади самого В. Городецького та спогади його супутника М. Растраповича. Перше видання має повну назву: "В. В. Городецкий. В Джунглях Африки. Дневник Охотника. С 114-тью фотографиями, рисунками в тексте и 2-мя географическими картами. Главный склад у Л. Идзиковского в Киеве. 1914 г. Польская типография. - Киев, Крещатик, 38. Клише для иллюстраций изготовлены в заведении "График" - Киев". Друге видання, додамо, значно скромніше: "В. Яценко. З рушницею та вудкою по Африці. За редагуванням М. Шарлеманя. - Держвидав України. - Харків - Київ. 1930".

Отже, якщо сам В. Городецький називає повністю лише одного учасника подорожі - Михайла Миколайовича Растраповича, а другого приховує під літерою "R", то зять В. Яценко видав книжку зі спогадів М. Растраповича і назвав третього учасника експедиції - М. Рубінштейна. Не беремось поки що пояснити таке утаємничення. Михайло Миколайович Растрапович, за словами М. Шарлеманя, не любив розповідати про своє полювання в Африці, але на схилі життя він продиктував зятю В. Городецького оту невеличку книжечку3, що була видана українською мовою 1930 р.

"Думка про африканську мисливську експедицію,- розповідав М. Растрапович,- з'явилася в мого приятеля Г., а також в мене задовго ще перед її здійсненням..."4. Звичайно, "Г." - то В. Городецький.

Міський адресний довідник на 1914 р. подає таку інформацію про М. М. Растраповича: мешкав по вул. Пироговській, 5 в будинку, що належав Серафімі Олександрівні Караваєвій, працював рахівником стола обліку вагонів служби руху Південно-західної залізниці, мав чин губернського секретаря, був гласним міської думи з 1911 р. по Бульварній дільниці, членом одинадцяти різних комісій та членом Київського відділу - досвідченим мисливцем, як рекомендує його вже сам В. Городецький.

Отже, як пояснює М. Растрапович, "... підо впливом оповідань тих західно-європейських мисливців, що вже скоштували полювання в Африці і з якими Г. зустрічався на стендах під час змагань, під впливом оповідань графа Потоцького, і нещодавно прочитаної книги "Моє полювання в Африці" - праці колишнього президента Північно-Американських Штатів Рузвельта, що проробив африканську мисливську експедицію в 1909-1910 pp.,~ Г. одного разу категорично мені сказав, що він твердо вирішив організувати полювання в Африці..." І ще: "...до нас прилучився ще молодий приятель P. - енергійна, повна сич людина, з великим мисливським стажем, хоч він ні разу не бував на таких далеких полюваннях".

Тепер про Потоцького і Теодора Рузвельта. Про подорожі першого В. Городецький звичайно знав давно, ще задовго до спорудження того оригінального павільйону графа Юзефа на Київській виставці 1897 р. Добре знали один одного.

Який мисливець міг залишитися байдужим до такого, приміром, повідомлення в місцевій пресі, поданого під заголовком: "Мандрівка до Африки" 1900 p.: "Віце-голова Київського сільськогосподарського товариства, власник маєтку Антоніни граф И. Потоцький, відомий своїми мисливськими експедиціями, вирушає у нову далеку подорож до Африки..."5. Але поки заможний граф Юзеф Потоцький полював між Білим та Блакитним Нілом, київський архітектор В. Городецький міг про це хіба що мріяти. Прірва між ними була надто великою.

М. Растрапович та М. Рубінштейн на борту пароплава "Кронпринц".
Фото В. Городецького.

Ось короткий рядок із мемуарів С. Ю. Вітте про графа Юзефа: "... одружений з дочкою генерал-ад'ютанта Вільгельма І Радзівілла. Останні зими він жив тут, у Петербурзі, причому давав різні фестивалі, взагалі жив дуже широко..."6.

Граф Юзеф Потоцький був одним з останніх польських панів на Правобережжі. Його родинний маєток Антоніни на Волині славився гарним палацовим ансамблем, розбудованим за проектами паризького архітектора Ф. Арво та віденського Ф. Фельнера, зібраннями творів мистецтва, зразково поставленим фольварочним господарством, промисловими закладами й цілим містечком з особняків-палациків для фахівців, що вели все господарство на базі новітніх досягнень науки, на чому й сам граф Юзеф добре розумівся. А ще Антоніни славилися своїми парфорсними полюваннями, що влаштовувалися щорічно для виключно титулованої магнатерії, "вершків" суспільства. "Куточком Заходу" називали сучасники той маєток. Сам господар був ще й знаменитим мисливцем-спортс-меном, їздив на полювання в екзотичні країни і навіть привіз якось живого лева, тримав його в звіринці в Антонінах. Зберігся й пам'ятник цьому леву, викарбуваний з пісковику. На галявинах парку вільно розгулювали страуси й верблюди, утримувались фазанники, звіринці, псарні, стайні, зброярні і, звичайно ж, численна прислуга.

<В. Городецький та М. Растрапович над впольованим левом./i>

Парфорсне полювання влаштовувалося в спеціально призначеному для цього парку-заказнику, любовно називаному на честь родинного герба Потоцьких "Пилявші". Там, у віковій діброві за селом, що пам'ятала ще часи Хмельниччини, і відбувалося полювання. Саме лиш видовище огрядних мисливців, вбраних у традиційні червоні камзоли, циліндри й білі лосини, вигляд чудових арабських та англійських коней, незліченні зграї породистих, вміло вимуштруваних собак, котрі або тюпали щільним строєм біля кінських ніг, або, за командою, кидалися врозтіч віялом у гонитві за зайцями чи оленями,- ніби кинута жменями яскравої біло-брунатної квасолі,- вже одне це видовище, доступне, як і саме зайняття парфорсним полюванням, виключно вищим прошарком суспільства - аристократичним, додамо, приємно лоскотало самолюбство гонористого паньства7. І все то було поза можливостями звичайного посполитого мисливця, хоч і вправного стрільця, - Владислава Городецького. Але ж інколи мрії збуваються!

В. Городецький та слідопит Аден над впольованим жирафом

Книга самого В. Городецького починається рядками: "1911 року мені, нарешті, видалася нагода здійснити те, про що я мріяв стільки років, що з раннього, мало не дитячого віку, під впливом оповідань Жюля Верна, Майн-Ріда та інших збудило мою дитячу уяву і, зробившись заповітною моєю мрією, спричинилося до низки здійснених подорожей. Впродовж останніх двадцяти років я здійснив п'ять екскурсій до різних місць Сибіру, Середньої Азії, Персії та Афганістану, але жодна з них не задовольнила мене.

Незважаючи на величезний інтерес, що становить для мандрівника як у мисливському, так і в побутовому відношенні Середня Азія, вона ні за флорою, ні за фауною не може зрівнятися з Африкою, з цією казковою країною, раєм мисливця в буквальному значенні цього слова. Жоден з п'яти материків земної кулі не може дати розумові натураліста такої багатої поживи як тропічна частина Африки"8. І далі, зважаючи на швидкий поступ світового прогресу, автор зауважив, що "...онуки наші не побачать в Африці всіх отих чудес".

В. Городецький над впольованим носорогом.

Не переповідаючи змісту книги, зауважимо лише найбільш суттєве: на ті часи все ж таки переважав споживацький погляд на природу, і мисливці, хоч і керувалися ними ж складеними "правилами", все ж були далекі від того, аби відмовитись від полювання взагалі... І досі...

Між тим, В. Городецький впродовж цілого року ретельно й продумано готувався до африканської експедиції, радився з фахівцями й знавцями різних аспектів такої подорожі. Так, за спогадами М. Растраповича, медичні поради давав професор університету св. Володимира В. К. Високович (1854-1912). Це був видатний патолог, бактеріолог та епідеміолог, автор понад 80 наукових праць, в тому числі монографій та підручників, організатор жіночого медичного інституту в Києві, поляк9.

У серпні 1911 p., коли вже все було готове, мандрівники звернулися до італійського консула, оскільки пароплавне сполучення зі східним узбережжям Африки здійснювалося з італійського порту Неаполь.

Автограф В. Городецького.
І

талійське консульство в Києві містилося на вул. Лютеранській, 26, ріг Банківської. Тут було замовлено необхідні документи та квітки. Багаж трьох мандрівників складав 74 місця.

На початку листопада вони були вже в Неаполі, зупинились в готелі "Вікторія". А 6 листопада 1911 р. о 22 годині пароплав "Кронпринц", водотонажністю 5700 т, що належав Німецькій Східно-Африканській лінії, знявся з котви на неаполітанському рейді і взяв курс на Порт-Саїд, далі через Суецький канал у Червоне море, Аден - в Індійський океан. 22 листопада дісталися порту Кіліндіні.

Подорож морем на досить комфортабельному судні була приємним відпочинком для трьох киян, що стомилися після напруженого для них трудового літа. Дорогою В. Городецький робив численні зарисовки, фотографував, а потім оздобив цим свою книгу. М. Растрапович згадує, що В. Городецький на спомин про "...перехід через екватор намалював для всіх ста пасажирів картки меню в мисливському дусі і викликав велике їхнє захоплення"10. Безпосередньо організацією подорожі в горах Кенії - Британських Східно-Африканських володіннях займалося бюро "Newland Tarlton & С° Ltd" в Найробі. Начальником каравану був європеєць м-р Ле-Петі, випускник Паризького університету по факультету природничих наук, "білий мисливець" (уайт-хантер) фірми. У складі каравану були два слідопити-сомалійці, їм у поміч було дано по два джури-зброєносці та конюх, для кожного з трьох мисливців було відряджено по одному бою - прислузі. У каравані було також два кухарі, два препаратори, людина при собаках та чотири охоронці - загалом 24 особи складали вищий персонал каравану. Потім - 115 носіїв плюс їхній керівник. Таким чином трьох киян з начальником каравану - чотирьох європейців, супроводжувало 140 африканців обслуги. Згодом додалися ще носії, отож загалом набралося до 200 осіб.

1 грудня 1911 р. сафарі за ліцензією розпочалось.

Власне В. Городецького супроводжував слідопит на ім'я Аден та два джури Макау і Стефан - люди, яким він безмежно вірив і підкорявся їхнім порадам знавців, називав улюбленцями: не даремно відома світлина увічнила В. Городецького над впольованим ним левом поруч з Аденом.

Полюваиня-сафарі провадилось на долинах і в передгір'ях Кіліманджаро, і, ясна річ, було багатим на пригоди й трофеї. Чого лише варта зустріч з левом, застреленим В. Городецьким з відстані кількох кроків - у перенісся. І хоча полювання відбувалося за тодішніми уявленнями і переконаннями, за суворо витриманим режимом встановлених місцевим законом умов і правил, В. Городецький, вполювавши жирафа, відчув невимовний жаль і каяття: "Я стояв мовчки над цим величезним, нерухомим тілом, і мені стало жаль забитого жирафа. Мені стало зрозуміло, що цей мирний і беззахисний звір радше мусив був слугувати окрасою зоологічних садів, аніж предметом дикої розправи інтелігентного спортсмена. Я тільки тепер помітив, яка величезна різниця у відчуттях мисливця, що стоїть над забитим ним левом чи носорогом і тими відчуттями, що я їх пережив тепер. Наскільки відчуття переможця величне й приємне, настільки відчуття вбивці нице й негідне справжнього мисливця!"11.

Книга В. Городецького містить багато цікавих практичних порад, описів природи, побуту, суто мисливських вислідів тощо, і наостанок автор підсумовує пережите:

"Спогади про ці найкращі дні нашого життя ніколи не зітруться з нашої пам'яті, так само, як не стерлися спогади про ясні дні давно минулого дитинства"12.

Підбиваючи підсумки африканського сафарі, які здивували тоді досвідчених місцевих організаторів полювань, В. Городецький нише, що за два місяці ним і його супутниками "здобуто" різного звіра 216 голів, птахів - 127, плазунів тощо - 63, не рахуючи риби. Особисто В. Городецький вполював 104 звіра, серед них - лева, крокодила та двох носорогів. Його супутники, відповідно, М. Растрапович - 54 та М. Рубінштейн - 58 звірів13.

А от весь зворотній шлях від Момбази до Неаполя на борту пароплава "Генерал" В. Городецький провів у ліжку, тяжко хворий на тропічну малярію: далася взнаки необережність - останню ніч на африканській землі він проспав без москітної сітки... 21 лютого 1912 р. "Генерал" кинув котву у гавані Неаполя.

Привезені з Африки трофеї В. Городецького прикрасили інтер'єри його помешкання, а також сажковий павільйон у Києві. За свіжими враженнями й була видана ота знаменита книга, оздоблена власними малюнками та світлинами, в палітурці із шпону дуба, па якій відтиснуто рельєфне зображення листя платану, а контррельєфом - позолочену назву. Дехто хоче бачити, що то пальмове дерево, а шкіряний корінець - крокодил чи змія...

От відтоді київський архітектор Владислав Городецький і став як мисливець на один щабель з магнатом Юзефом Потоцьким та американським президентом Теодором Рузвельтом. Він, до того ж, по праву вважався й стрільцем світового класу, авторитетом у цій справі.

Навесні 1912 р. відбулася виставка собак Київського відділу. "Експертами по зброї, спорядженню та приналежностям полювання були також відомі знавці цієї справи В. В. Городецький та П. В. Лате..." - писала місцева преса14.

Але доля унікального київського мисливського музею склалася нещасливо, про що розповідав у 1930 p. М. Растрапович: "На жаль, повинен сказати, що більша частина нашого матеріалу загинула під час пожежі в помешканню Київського Відділу Правильного мисливства, а другу частину ми подарували Російському географічному товариству, багато з цих екземплярів і зараз переховується в Ленінградському музеї. Кілька черепів з рогами я передав Зоологічному музеєві ВУАН"15.

Цікаві спогади про В. Городецького-мисливця, як зазначалося, залишив відомий український біолог Микола Васильович Шарлемань (1887-1970), добре знайомий з ним завдяки спільним природничим уподобанням. Ці спогади, записані 82-річним вченим на схилі життя, доводиться сприймати з певною долею обережності, особливо там, де стосується імен, а от події, пригоди інколи дуже живо передають минуле16. Ось основне: вони познайомились невдовзі після повернення В. Городецького з африканського сафарі - мисливець був тоді на вершині слави, а М. Шерлемань допомагав визначати впольовані в Кенії трофеї як фахівець-орнітолог. В. Городецький навіть запрошував М. Шарлеманя до нової подорожі, яку планував здійснити 1914 p., але на заваді цьому стала війна. М. Шарлемань відзначав високу вправність В. Городецького у стрільбі по рухомих цілях: той міг влучити на замовлення в денце чи шийку підкинутої вгору обертом пляшки. Часто, гостюючи у родичів дружини на Кирилівській, 53, В. Городецький влаштовував і там стрілецькі вправи. Тодішнє місто, а дріжджові заклади Й. Марра і поготів, були повні мух і взагалі комах, тож на Кирилівській був повен двір щурячих гнізд попід стріхами. Отож В. Городецький полював на балконі з малокаліберним "монте-крісто" тих щурів, брав десять патрончиків і прагнув поцілити в льоті десять пташок, а якщо падало вісім, а не десять, це його засмучувало. Забитих щурів забирав М. Шарлемань, що мешкав напроти, і годував у такий роб свого підсоколика-чеглика, якого тримав у клітці. Таким було філософське ставлення до дикої природи людей освічених, і такий був час. Як згадувалося, Й. І. Марр обіймов посаду товариша голови Київського товариства любителів природи, і це товариство влаштувало у Києві зоологічний сад, де для тварин створили надто суворі умови, як на теперешній природоохоронний погляд - такий був час, такі уявлення.

М. Шарлемань залишив опис плавучої дачі В. Городецького, влаштованої на баржі. То був гарний павільйон у мавританському стилі, суспіль вкритий мереживом різьблення. Веранди, парасолі, лави, квітники займали решту палуби. В інтер'єрах стіни з ялинових дощок було закрито шпалерами з березового лубу. Були бібліотека, каюти для гостей, умебльовані за останньою модою, з ліжками, вмивальниками, водопроводом, електрикою. В трюмі містилися допоміжні служби, комори, кухня. Дача пересувалася буксиром - моторним човном з двигуном відомої фірми "Мерседес". Влітку 1914 p. М. Шарлемань гостював на цій плавучій дачі, що мала назву "Сафарі", впродовж тижня під Межигір'ям. Саме почалася війна, матроса-моториста за мобілізацією забрали до війська, час було повертатися до Києва, та ніхто не міг завести двигун, і в дощ на жердинах сплавлялися неповороткою баржею з-під Старосілля до Чорториї, де була її пристань. Дальша доля "Сафарі" невідома.

М. Шарлемань згадував В. Городецького і як художника-аквареліста:

"У мене було 18 картин його роботи. Серед них зображення - пейзажі африканської природи, вулкан Кіліманджаро, слони, носороги, жирафи тощо. Вони були викрадені під час вимушеного перебування у полоні і вивезені за кордон у 1943-46 pp. ...Останні роки В. В. за фахом не працював: користуючись виключним талантом влучно стріляти, він їздив на міжнародні стендові стрільби в мм. Остенде, Ніццу і завжди привозив крупні призи: преміальні рушниці і гроші 30-40 тисяч".

С. Лоза вказує, що В. Городецький був членом мисливських товариств не тільки Росії, але й Польщі, Великої Британії, Франції.

Про спортивні успіхи В. Городецького свідчать побічні джерела, інколи досить несподівані. Ось замітка з газети "Киевлянин" за 1908 p.:

"Велика крадіжка. 24 серпня, вранці у квартирі домовласника, архітектора Городецького по Банківській вулиці, № 10, виявлено крадіжку столового срібла і дорогоцінних речей, на суму понад 4000 рублів. Зловмисники, як виявилося, в ніч на 24 серпня, проникли в квартиру через чорний хід, де розірвали запобіжний дверний ланцюг. З їдальні зловмисники пройшли до передньої кімнати, де розкрили шухляди від стола й перерили в ній папери; в кабінеті підібраними ключами відчинили стіл, з якого поцупили до 10 штук різних золотих призових жетонів. За підозрою в участі в крадіжці затриманий Тимофій Чайковський, що раніше служив лакеєм у пана Городецького"17. Подальше невідомо.

Не все відомо й про долю трофеїв В. Городецького, особливо про ті, що прикрашали його помешкання.

І наостанок - про товариство мисливців... Про колег за уподобанням.

Дивовижно склалася доля голови Київського відділення О. В. Кобця, фабриканта, промисловця, власника шкіряного підприємства "Брати О. і В. Кобець", що містилося на Куренівці. Про долю його дружини і двох синів (один опинився в еміграції у Франції, другий тихо збожеволів ще підлітком, приставлений до стіни, поки мати вимолювала в чекістів порятунок синові), про покинуті напризволяще восени 1943 р. товсті сімейні альбоми в сап'янових палітурках, про опудала вепра, оленя, вовка, лисиці розповів той, хто все це бачив востаннє наприкінці німецької окупації Києва - Анатолій Кузнецов - у виданому за кордоном романі "Бабин яр"18. Саме за кордоном.

Самому ж В. Городецькому востаннє пощастило полювати майже в тих далеких краях, де він вперше побував за тридцять років перед тим, - тепер вже на південному узбережжі Каспійського моря, в іранському Мазендарапі 1929 р. Востаннє - у шістдесятишестирічному віці.

Завершити розповідь про В. Городецького-мисливця, мабуть, доречніше за все, рядками спомину його приятеля, теж пристрасного мисливця графа Адама Ржевуського, в минулому - штабс-капітана, ад'ютанта командувача військами Київського військового округу19. Цей спомин було надруковано в мисливському часописі "Ловєц польський" у березні 1930 р. Подаємо повний текст, у перекладі з польської:

"Світлої пам'яті Владислава Городецького (посмертний спомин).

Щоразу жалобніше, самотньо стає на білім світі! Нова тяжка втрата для нашого мисливського братства!.. Передчасно згаслий через серцевий напад у далекому Тегерані, незабутньої пам'яті Владислав Городецький був не тільки добрим порядним поляком, видатним архітектором, знавцем і шанувальником природи, джентльменом у повному розумінні цього слова, але також щиросердної душі мисливцем, дійсно "давнього авторитета".

Знав Його багато, багато років. Пишався дружбою з Ним, і щорічно Він своєю присутністю надавав блиску моїм полюванням верхи. На спільних виїздах творив чудеса - викликав загальне захоплення вражаючою влучністю своїх рекордних пострілів. Не зустрічав нікого, хто б так казково спокійно стріляв - завжди з наявним майстерним результатом. Пригадую, десь у Верхівні, кілька осіб з низки запрошених, теж класні стрільці, під час гону фазанів, забувши цілком про полювання, зійшлося до позиції св. п. Городецького і до облави насолоджувалися, але вже не стрільбою, а, коротко кажучи, "концертом" того мистецтва у виконанні віртуоза, що не кажіть, нелегкої майстерності. Але, що не завжди трапляється, крім тих Вільгельм Телльських якостей, мій світлої пам'яті приятель, будучи чисто, як вже сказано, душею мисливською, вмів розкошувати впродовж цілих тижнів абсолютно насамоті - чи то на весняних токовищах, чи на літніх мандрах серед драговиння й моховиння старого Полісся, або під час своїх подорожей - і похмурої осінньої не годи дніпровських плавнів, і коли Прип'ять і Десна єднають свої води з хвилями Борисфену.

Мав для тих експедицій спеціальний намет, в якому самотньо з випадковими рибалками чи "гаюсами"-незнайомцями проводив інколи по два та більше тижнів! ("Гаюс", з латини, дослівно, "передім'я", тобто, неназваний ще, незнайомець. - Д. М.).

Але ж нелегко Йому давалися оті миттєвості священого спокою, як людині величезної працьвитості, обтяженої вже не одним зобов'язанням на ниві своєї професійної будівничої праці - розриваним, дякуючи високому фаховому рівневі, своїми клієнтами,- як теж важко було вирватися Йому з рідного Києва! Але прихильність до матері-природи, шляхетна мисливська пристрасть - річ дивна й гідна уваги! Я зустрічав, переважно, дві категорії мисливців: тих, що люблять полювати в компанії милих, досвідчених товаришів, і - дещо споглядально-меланхолійних в таких обставинах особистостей, до яких, зізнаюсь, дещо й сам належу,- що шукають усамітнення, контакту з простими людьми, роздумів і мрій, що почуваються "соло" серед Всесвіту. Звичайно, одразу помітно, котрому виду мисливських розваг особа надає перевагу. А от у св. п. Владислава ніколи не можна було помітити жодної різниці в настроях Його духу стосовно тих чи інших обставин. Бував однаково спокійний, врівноважено товариський як у найчисленнішому збірному гурті, так і наодинці - мріючи коло ватри куреня, або на токовищах, у дніпровських плавнях, на перевалах Алтаю, на просторах Монголії, в африканських джунглях, на вершинах Кавказу і таємничого Тібету. Це доказ того, наскільки Його душа натураліста була пов'язана з інтелектом досвідченої сучасної людини. Рафінована витонченість товариської ввічливості поєднувалася з силою вимог мисливського культу. А природжена доброта, дійсно старосвітська доброзичливість - відносно оточення, ніколи не дозволяли Йому виявити схильність до виокремлення своєї індивідуальності - хоч би до так необхідної інколи власної самобутності. То могло зробити прикрість іншим, а тому - геть із самотністю, хай для всіх буде ясним чоло і будь-де!

Подібного типу люди-джентльмени є рідкістю, як білі круки у тій юдолі. То також можу відчувати ці властивості й риси в своїм св. п. приятелю. Сердечно його кохав, щоразу дивуючись запасу Його величної рівноваги. Не кажучи вже про те, що умови передвоєнного неврастенічного життя в Росії, боротьба за існування створювали чимало обставин, які могли б зіпсувати навіть янгольський характер, ґрунтовно розстроїти нерви. Але не помічалось ні в чому, що там діялось на дні Його душі - хто ж там знає. Для своїх, для тих, чий шлях долі схрещувався з Його тлінним шляхом, ніколи не бракувало привабливої гречності, ласкавого звертання, зацікавленості іноді такими нудними чужими клопотами. Одне слово, гармонія тих чеснот у всіх викликала одностайний вигук: "Що ж то за мила, що за культурна, що за цікава людина той пан інженер Городецький!" А я завжди додавав: "І що за мисливець! - "de re et nomine" [що називається,- лат.] великий любитель природи "de puro grano"! [чистого зерна,- лат.].

II

А яким авторитетом користувався наш св. п. колега пера в своїх чудових статтях на шпальтах нашого дорогого "Польського мисливця" у галузі кінології, в своїх суддівських функціях під час мисливських випробувань на теренах Вілянува, що влаштовувало Товариство мисливського собаківництва,- досконало добре знаємо, так само, яку щиру симпатію та визнання викликав у всіх, хто з Ним спілкувався. Але ж то явище таке природне у висококультурному середовищу, нашому польському! Інша річ, коли стикаємось з незносним натовпом, позбавленим будь-яких елементів ввічливості, з індивідами самобутнього азійсько-московського штибу! Дивувався не раз, як пожадливі до заячих шомберків (корейок) "компанії", не кажучи вже про їхню зажерливість, коли йшлося про шинки й котлети із забитого кабана або рогача на спільних полюваннях Товариства так званого правильного (?) полювання в Києві, навіть такого калібру "Sonntagg-Jagry" [мисливці недільного дня,- нім.], безапеляційно, між тим, скорялись суду св. п. пана Владислава. Кому звір належить, чий набій його смертельно втрутив,- чи хтось інший присуджував. Боже, скільки гаміру, крику бувало. Але коли пан Владислав "citus mutus" [швидко, безмовно,- лат.] - сам Владислав визначав,- "дело кончено" [рос]. Чи то не найкращий доказ, як ота "ad aeternum" [одвічна,- лат.] культура духу перемагала і перемагатиме хамство будь-яке і потенційний, вже на той час, більшовицький обскурантизм!.. [Нагадаймо, написано це 1930 p.- Д. M.]. В усіх інших проблемах етики, метод і звичаїв мисливських у Нього рятувались, Він завжди був незаперечний авторитет, вершив Соломонові суди, але мусив не раз опановувати свої нерви - то також більш ніж правда.

III

Як справжній естет і людина тоді дуже заможна, спорудив собі надзвичайно оригінальний власний будинок на вулиці Банківській у Києві. Інтер'єри становили багатий музей, складений з Його знаменитих трофеїв. Такої колекції усіх різновидів наших і перелітних качок, зібрання "батальйонів", не бачив ні в кого! І з яким пієтизмом, з яким орнітологічним знанням все це було розкласифіковано й впорядковано! Щодо зовнішнього вигляду того чудового палацика, то критиковано дуже. Не кажучи вже про довершеність будівлі - на взірець Нотр-Дам у Парижі, де фігурує цілий асортимент різних дияволів, монстрів та інших несамовитих потвор, так тут всі капітелі, карнизи, дахи оздоблені були різноманітними алігаторами, драконами, гадами, якимись хіба що допотопними птеродактилями. Не розуміли того порядні людці, що бурхлива фантазія митця, а не просто розум пересічного обивателя, керувала рукою архітектора, що створював власну садибу! "Quod licet Jovi - non licet bovi" [що дозволено Юпітеру, то не дозволено бику, - лат.]. А що Юпітером, у порівнянні з сірим тамтешнім натовпом, можна було назвати нашого колегу,- двох думок не може й бути.

IV

Бачив тебе так недавно, св. п. пане Владиславе,- перед твоїм від'їздом на Далекий [так в тексті, має бути - Близький. - Д. М.] Схід. Чи міг припустити, що мені випаде черкнути з біллю отих кілька слів про Тебе. Кохав так глибоко тії чарівні простори, кохав глухаря на токовищі і вальдшнепа на тязі, тигра на Бенгалії і козерога на азійських перевалах - нарівні з величчю розлогих драговинь одвічних соснових борів коханої Польщі, степів та курганів України, що плачуть від нашої кривди й крові, і кожної травички Божої, і гри сонця на вранішній росі і все, що зветься естетикою мисливства. Нехай же Тобі вічно снить, не напружуючи психіки, цілу нескінченність мисливських розкошів. Серед нас ніколи не вмре згадка про Тебе, як про чесну мисливську душу, людину таких високих чеснот серця, розуму й незабутньої янгольської доброти та лагідності. Спи, відпочивай на далекій, на жаль, чужині, милий наш товаришу!

Адам Ржевуський"20.

Але ж перед тим, як настав finis і були написані ці щемливі рядки, проминуло півтора десятки років, переважно, плідних - і як архітектора, і як мисливця. Втім, не завжди...

К началу страницы
Зміст