Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Тематические блоги
* Журналы, газеты
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикации
Борис Бутник-Сіверський
Архітектор В. І. Беретті
138. Ibid., спр. № 110, арк. 1. Вернуться в текст
139. Ibid., арк. 5. Вернуться в текст
140. Ibid., арк. 33-35. Вернуться в текст
141. Ibid., арк. 36. Вернуться в текст
142. Ibid., арк. 53. Вернуться в текст
143. Ibid., арк. 57. Вернуться в текст
144. Ibid., арк. б/№ 60-62. Вернуться в текст
145. Ibid., спр. № Цб, арк. 6. Вернуться в текст
146. Ibid., спр. № 138, арк. 40. Вернуться в текст
147. Ibid., 1839, спр. 184, арк. 16. Вернуться в текст


X. НЕПРИЄМНОСТІ

Були й такі люди, яким ця надзвичайна енергія Беретті була зовсім не до вподоби. Найперше не подобалося це підрядчикам, бо їм доводилося недоброякісний матеріал заміняти на кращий. Це не подобалося виконробам і десятникам, бо погано зроблене доводилося переробляти своїм коштом. Нарешті за все відповідав своєю кишенею підрядчик. Справа доходила до численних конфліктів, але право було на боці Беретті, і підрядчик мусив скорятися. В цьому Беретті мав від комітету всіляку підтримку. Але не завжди і не від усіх членів будівельного комітету.

Найбільші перешкоди ставив В. І. Беретті той, хто по суті мав бути його найближчим помічником, - "советник по строительной части", член будівельного комітету, "Вознесенского уланского полка майор, уволенный от службы за ранами подполковником с мундиром и пенсионом полного жалования" Христофор Іванович Вільбоа, який, замість обов'язків допомагати Беретті в роботі, взяв на себе обов'язок контролера над ним та ментора, покликаного навчати головного архітектора "законным действиям". А причіпки для цього Вільбоа знаходив завжди, як тільки це було йому потрібно.

8 квітня 1838 р. Вільбоа подав до будівельного комітету рапорт, в якому висловлював думку, що "в сооружаемом здании университета св. Владимира расстояние 22 фута и 5 1/2 дюймов между двумя стенами в подвалах слишком велико, дабы одна арка могла держать стену, по сему я полагаю, что в стене и в плане в средине подвалов должны быть назначены столбы, которые тогда составят две арки, а не одну..., ибо через какую-нибудь неосторожность это строение может потерпеть в последствии времени"138.

На доказ правильності своїх тверджень, Вільбоа приклав два розрізи арок, щоб довести, що Беретті чекає не минула катастрофа.

В цьому рапорті звертає на себе увагу не так цей безапеляційний тон його автора, як те, що Вільбоа поставив це питання більш як через півроку після того, як всі підвали було збудовано і над ними почали класти всі стіни.

Цілком зрозуміло, що це не могло не вразити Беретті. Але Беретті відповів на цей напад з надзвичайною стриманістю: "Если бы донесение г. советника Вильбоа о неблагонадежности устроенных мною арок в подвальном этаже... последовало в свое время, то-есть тогда, когда оные возводились, а не по истечении осени и зимы, я с совершенным уважением усердия его к службе почитал бы прямо обязанностью доказать доносителю и по теоретическим правилам архитектуры и по давней опытности моей, что арки сии суть очень благонадежны. Но в настоящее время всякое о том прение бесполезно и навлекает начальству ненужную переписку"139. Незважаючи на це Беретті просить комітет призначити авторитетну комісію для визначення якості його роботи.

Комісія в складі інженерів Шишова і Дзичканця визнала, що склепіння зроблено добре, міцно, за всіма вимогами інженерного мистецтва і що університетському будинкові ніщо не загрожує.

Але Вільбоа не заспокоюється. Зазнавши поразки в своїх архітектурно-теоретичних міркуваннях, він виступає вже як урядовець. У другому своєму рапорті він доводить, що Беретті, зробивши такі арки, відступив від затвердженого йому плану, фасаду і кошторису, що за таке порушення має відповідати не головний архітектор, а комітет, якщо останній дозволив архітекторові це зробити; Вільбоа ж, як член комітету, не хоче за це відповідати, а тому й подає рапорт140.

У відповідь на цей рапорт, нагадавши зміст своєї першої відповіді Вільбоа та пославшись на рішення комісії про доброякісність його роботи, В. І. Беретті приходить до єдиного можливого висновку: "следовательно, акт сих чиновников должен разрешать дело положительно. По оному или я прав и достоин защиты от несвязных преследований г. Вильбоа; или же виноват и подлежу как строитель университета исключительной ответственности, без всякого в ней участия комитета".

"По сему положению дела я не могу уже возражать противу вторичного объяснения г. советника Вильбоа, тем еще более, что мне, художнику испытанному и удостоенному высочайшего доверия, мудрено состязаться с. г. Вильбоа в таких обстоятельствах, коих я даже не понимаю"...141.

Але як би не стримував себе Беретті, яким би правим він не був, а Вільбоа досяг свого, звернувши увагу комітету на те, що Беретті відступив від ствердженого йому плану. Це відразу ж стало зрозумілим для урядовців з комітету, і справа перейшла на розгляд генерал-губернатора, який зразу ж відрядив для огляду арок інженера генерал-майора Фреймана.

Інженер Фрейман, найбільш авторитетний будівник київської фортеці, прийшов до висновку, що:

"1) постройка работ по университету произведена правильно и прочно,

2) сделанное главным архитектором против утвержденных чертежей - по изъясненным им причинам - изменение в арках в архитектурном отношении основательно и

3) арки сии столь благонадежны, что могли бы выдержать тяжесть несравненно большую той, каковую бы имели стены двух этажей, тяжесть которую главный архитектор устроением особенных под стенами нижнего этажа арок сменьшил еще вполовину"142.

Такі висновки інженера Фреймана цілком заспокоїли генерал-губернатора, але "по долгу службы" він вважав потрібним довести про це все міністрові освіти, бо коли небезпека руйнації будинку університету відпала, то все ж "злочин" Беретті, який відступив від "высочайше утвержденного плана", залишався у повній силі.

На повідомлення генерал-губернатора міністр відповів пропозицією "заметить глазному архитектору, что ему следовало бы предварительно испросить разрешения комитета на сделание отступления от утвержденного плана, а самому комитету поставить на вид, что ему надлежало заметить таковое отступление при первом освидетельствовании произведенных работ"143.

Та все ж міністр Уваров був таким же по духу урядовцем, як і генерал-губернатор Бібіков, і радник Вільбоа. Перестраховка - ось що керувало всіма трьома. Тому-то міністр не обмежився доганою Беретті та комітетові. Одночасно з цим він "вошел с всеподданнейшим докладом" про відрядження до Києва архітектора департамента народної освіти Щедрина. Для мотивації потрібності цього відрядження міністр тут же розповідає про всю історію з університетськими склепіннями, на що цар кладе власною рукою таку резолюцію: "согласен, но во всяком случае стыдно комиссии, что подобное произойти могло"144.

Таким чипом Береттіне одержав "высочайшего замечания", міністр і генерал-губернатор перестрахували себе, а вся сила удару припала на спину ініціатора справи, на Вільбоа, бо ж він був тим членом комісії, який відповідав за всі недоліки будівництва.

Але Вільбоа не заспокоївся. Швидко після того, як справа з склепіннями пішла по інстанціях, він, Вільбоа, розпочинає справу з стінами, які щоразу ламають і ламають саме тому, що Беретті неправильно керує їх будуванням, не стежить за роботою і міняє весь час свої розпорядження. Як на це реагував Беретті, ми вже знаємо. Комітет мусив погодитися, що вся справа не в Беретті, а в невідповідній робочій силі145.

Тоді Вільбоа береться за колони і починає доводити, що колони, покладені без стрижня та ще й з нефігурної цегли, довго не витримають, вносить свої технічні пропозиції і т. ін.146

Було б довго і нецікаво згадувати тут про всі напади Вільбоа на Беретті. Їх було так багато і здебільшого вони були такі неприпустимі тоном, що доводиться лише дивуватися, як Беретті міг все це витримувати, спокійно відповідати на кожну кляузу, не втрачаючи ані на йоту гідності, незважаючи на те, що дошкульні ці кляузи і нервували архітектора, і забирали в нього добру частину його робочого часу. Треба було бути тільки таким витриманим, як Вікентій Іванович Беретті, щоб дочекатися, доки Вільбоа подав прохання про відставку "по домашним его обстоятельствам и по слабому зрению"147.

Так закінчилася епопея трирічної боротьби з Вільбоа. Але на цьому ще не кінець неприємностям.

Ще, мабуть, тяжчі неприємності мав Беретті на будівництві за його ж проектом інституту благородних дівчат.

К началу страницы
Зміст    IX. Труднощі  XI. Інститут