Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикации
Володимир Ясієвич
Київский зодчий П. Ф. Альошин

Головний архітектор радянського Києва

З перших днів Радянської влади П. Ф. Альошин бере активну участь у соціалістичному будівництві. З 1917 по 1918 р. він є головним архітектором по будівництву м. Мурманська.

В тяжких умовах, серед суворої природи Польського півострова Альошин складає генеральний план нового міста. На жаль, інтервенція Антанти припинила цю плідну працю.

Північ Росії справила на Альошина-митци, архітектора надзвичайне враження. Величні картини російської природи, нескінченні ліси Карелії, її замріяні озера доповнювались чудовими взірцями народної дерев'яної архітектури з великими фантастичними стріхами. Різьба по дереву надовго запала йому в душу. Розробляючи проект Мурманська, Альошин багато їздив по неповторних карельських місцях, вивчав природу й старовинну архітектуру, робив зарисовки у невеликому похідному альбомчику.

Проте рідні місця, бажання творити для Києва кликали архітектора. Перемога революції розкрила перед зодчими нові неосяжні далі. Ліквідація приватної власності дозволила по-новому підійти до проектування міст. Знання та досвід П. Ф. Альошина стали у пагоді.

У 1918 р. з встановленням Радянської влади в Києві Альошина призначають першим головним архітектором радянського Києва. Потім він працює київським губернським архітектором, головним архітектором по будівництву робітничих будинків відпочинку на Кавказі, консультантом по будівництву цукрових заводів. Одночасно він бере активну участь у діяльності технічних товариств та професійних спілок. 2 грудня 1920 р. Рада по реорганізації Київського політехнічного інституту обрала Альошина професором кафедри історії архітектури.

Громадянська війна скінчилась. Перед молодою Державою Рад постали складні завдання по відбудові й реконструкції народного господарства. Знання та досвід Альошина - будівника, педагога - були необхідні для будівництва нового суспільства.

Багато сил віддає Альошин відбудові та реконструкції рідного Києва після закінчення громадянської війни. Працюючи в 1920- 1922 pp. завідуючим відділом міського та сільського будівництва Комітету державних споруд, Альошин створює 15 проектів єдиної трудової школи для сіл Київської губернії.

Багато сил віддає Альошин відбудові та реконструкції рідного Києва після закінчення громадянської війни. Працюючи в 1920- 1922 pp. завідуючим відділом міського та сільського будівництва Комітету державних споруд, Альошин створює 15 проектів єдиної трудової школи для сіл Київської губернії.

Будинок селекційної cтанції в Миронівці. 1923 р.
В національних українських рисах було запроектовано й будівлю Миронівської станції, одного з перших осередків агрономічної науки в Радянській Україні. Невеликий двоповерховий будиночок з важкою високою стріхою яскраво вирисовується на фоні навколишньої темної зелені. Роботи цієї станції за роки Радянської влади стали широко відомі за межами нашої республіки.

Поряд з цим Альошин бере активну участь у конкурсних проектах різних громадських споруд, пропонуючи нові сміливі архітектурні ідеї.

Саме такими були розроблені в 1925-1927 pp. два проекти робітничих будинків відпочинку для шахтарів Донбасу. За проектами Альошина були побудовані санаторії в Грозному та електролікарня в Геледжику. Разом з архітектором О. М. Вербицьким Альошин проектує Київський залізничний вокзал.

Співдружність з молоддю

Великий вплив на творчість П. Ф. Альошина мала його викладацька діяльність в Київському художньому інституті, де він керував творчою майстернею з 1923 по 1930 pp. В цей період Київський художній інститут був одним з тих вузів, які сміливо йшли вперед в шуканні нового. Архітектурний факультет інституту підтримував тісні творчі зв'язки з Всесоюзними художньо-технічними майстернями (ВХУТЕМАС, пізніше ВХУТЕІН), створеними в Москві в 1920 р. за декретом В. І. Леніна. Ці майстерні, на чолі з відомими майстрами радянської архітектури, намагалися виховувати кадри архітекторів і художників не тільки для чистого образотворчого мистецтва, а перш за все, кадри художників для будівництва й промисловості, кадри, руками яких повинна була створюватись та "друга природа", за вдалим висловом М. Горького, те штучне середовище, яке оточує людину на виробництві і в побуті. Не тільки зовнішній вигляд будинку, але, насамперед, його інтер'єр, обладнання, меблі, предмети побуту, верстати і знаряддя праці - в центрі уваги архітекторів.

П. Ф. Альошин серед студентів-дипломників архітектурного факультету Київського художнього інституту. 1927 р.
Ліворуч — В. І. Заболотний, праворуч — П. Г. Юрченко, посередині — Ю. Долбир.
Саме в такому плані виховували в 20-ті роки студентів і в Київському художньому інституті. Серед майстерень, якими керували професори інституту О. М. Вербицький, В. М. Риков та П. Ф. Альошин, майстерня Альошина була найбільшою та найпопулярнішою серед студентів. Причиною цього, мабуть, було те, що Альошин, користуючись великою повагою студентів, одночасно не сковував їх ініціативи. Керуючи студентською роботою, він умів прислухатись до їх творчої індивідуальності, знайти в ній щось своєрідне, цінне і випестувати його. Це зробило можливою колективну працю професора в співавторстві з студентами над конкурсними проектами.

Коли починалася розробка нового проекту, всі співавтори висловлювали ідеї, пропозиції та критикували їх на рівних засадах. Після того як основні риси проекту були вирішені. Альошин доручав доведення окремих деталей відповідно до смаку та нахилів окремих з співавторів. В стадії "доведення" проекту у Альошина не було і не могло бути компромісів, кожний вузол повинен був бути остаточно розв'язаний гак, щоб проект можна було відтворити в будівництві без зайвих "неув'язок". І якщо необхідно було, проект переробляли до тих пір, поки ніякого браку в ньому не було. Складні вузли він вирішував сам і олівцем в руках. Це була справжня й творча праця, справжня лабораторія митця, вченого, в якій людина відчувала себе повноцінним і нирцем, членом дружного колективу *.
* Записано з спогадів архітектора П. Г. Юрченка.Вернуться  в текст

Конкурсний проект будинку Палацу праці у Ростові-на-Дону. 1924 р. Перспектива.
Скоро це дало свої наслідки. Робота групи Альошина одержала високу оцінку на конкурсі проектів театру в Ростові-на-Дону. В цьому конкурсі брали участь кращі архітектори Радянського Союзу і Європи. В 1928 р. дістає премію на конкурсі проект Палацу уряду в Харкові, виконаний Альошиним разом з учнями - архітекторами В. Г. Заболотним і П. Г. Юрченком.

В цих та інших творах відбився потяг Альошина до конструктивіз му та функціоналізму, що набули великої популярності в архітектурі 20-30-х років нашого століття.

В умовах швидкого технічного прогресу, високих темпів розвитку науки та промисловості серед архітекторів набули популярності ідеї наукового усвідомлення архітектурної творчості. На початку XX ст. неможливо було проектувати будинки так само, як це робили в епоху Відродження. Неможливо було в країні перемігшого пролетаріату зводити робітничі палаци на зразок старих традиційних поміщицьких маєтків з пишними портиками та колонадами. Треба було створювати нову архітектуру, яка за формою і змістом відповідала б сучасності. Одні архітектори вважали, що нову архітектуру повинні визначати нові технічні можливості, конструкції та матеріали. Залізобетон, скло й індустріальні методи будівництва повинні докорінно змінити обличчя будників. Інші вважали, що вирішальне значення в будівлі відіграє функція - тобто призначення будинку і ті соціальні, або побутові процеси, для яких створюється будинок. Вони висунули гасло: "Форма наслідує функції". Перша група архітекторів дістала назву конструктивістів, друга - функціоналістів.

Проект Палацу Радянського уряду її Харкові. 1928 р.
В цілому течії в радянській архітектурі 20-х років мали великий вплив на розвиток світової архітектури. Засновниками й активними діячами конструктивізму в СРСР були відомі архітектори - брати А. А. і В. А. Весніни, М. Я. Гінзбург та ін. В одному з документів 20-х років Альошин теж відносить себе до конструктивістів і функціоналилістів *
* Архів НДІТІ. Фонд П. Ф. Альошина, спр. 134.Вернуться  в текст
з тією різницею, що він вважає національні риси (тобто природні умови, рівень техніки, естетичні побудження) складовою частиною архітектурної композиції. Але Альошин не був простим послідовником тієй чи іншої моди, в той час він був уже зрілим сорокап'ятирічним архітектором, який виробив своє творче кредо. Це кредо багато в чому збігалося з творчими платформами конструктивізму та функціоналізму, але й багато в чому розходилось. Відповідальну роль конструкцій в архітектурі Альошин підкреслював ще в 1903 р. Пізніше він писав: "Якими б не були визначення архітектури, безсумнівно лише одне, що матеріали й конструкції, з яких створено архітектурну споруду, визначають в основі його форму" *.
* Архів НДІТІ. Фонд П. Ф. Альошина, спр. 365.Вернуться  в текст

Одночасно Альошин стверджував, що голошиїм завданням архітектури є створення найбільшої функціональної зручності. Діставши програму майбутнього будинку (кількість та розмір приміщень, поверхів, технологічні та санітарно-технічні вимоги), архітектор створює в своєму мозгу модель майбутнього будинку. "Вірне засвоєння творчого методу, - писав Альошин, - полягає в тому, що архітектору, створюючи план для задоволення побутових вимог, маючи твердо встановлені розміри конструктивних та санітарно-технічних елементів (стандартів), знаючи місцеву природу та клімат, необхідно відокрем йти від оточуючого простору гармонічний обсяг, художній в цілому та деталях" *.
* Те ж, спр. 398.Вернуться  в текст

Альошин завжди багато уваги приділяв планіровці будинку як головному елементу проекту, від якого кінець кінцем залежить зручність будинку. Але, розробивши досконало план, Альошин йшов далі, не залишаючи поза своєю увагою жодної дрібниці. Придивіться уважніше до споруд, побудованих Альошиним. В кожній з них - думка про людину, піклування про зручність для неї. Як точно і вдало вставлені ручки дверей, уклін сходів розраховано так, щоб найменше втомлювати людину, зручно відкриваються вікна та кватирки, з якою дбайливістю встановлені водозливні труби. Так, Альошин був функціоналістом, був конструктивістом в кращому розумінні цих термінів, не завдяки моді, а завдяки тому, що ці риси завжди співіснували в його творчості.

Будинок кооперативу «Радянський лікар» по вулиці Великій Житомирській, 17 (акварель).
Саме на таких творчих позиціях стояв Альошин в кінці 20-х років, коли почав працювати над своїми кращими проектами радянського періоду творчості. В ці роки почало розвиватися житлове будівництво. Поряд з державними формами будівництва створювалися кооперативні. И 1927 р. Альошин починає працювати над проектом жилого будинку яли кооперативу "Радянський лікар". В цьому кооперативі взяли участь відомі медичні працівники міста Києва. Невеликий чотириповерховий будинок стоїть на розі вулиць Великої Житомирської і Стрілецької. Того, хто підходить до нього, вражає його масштабність і людяність, так, саме людяність, якщо таке слово можна вжити не до людини, а до і споруди.

Йдучи вздовж глухих стін будинків, що височать десь над головою, людина несподівано через простеньку дерев'яну огорожу потрапляє у затишний садок з великими деревами й зеленою травою, в глибині якого стоїть вигнута в плані будівля з жовтої та червоної київської цегли з великими широкими вікнами. А трохи вище, над головою, височин, галерея-лоджія. Увесь фасад немов би виліплений рукою скульптора, настільки пластично він зроблений. По обох боках садка - двоє дверей, над ними - широкі козирки, щоб не замочив дощ, поза дверима - невеликі прості сходи. Квартири тут великі й малі, зручні й красиві. Цей жилий будинок, побудований в 1930 р., й досі залишається взірцем для архітекторів. Завдання, до якого Альошин приступив в 1927 p., було не з легких. На невеликій ділянці землі, що під гострим кутом зрізали вулиці Велика Житомирська та Стрілецька, в досить незручному місці треба було запроектувати сучасний економічний, зручний і красивий жилий будинок. І хоч об'єктивні умови для проектування та будівництва були досить складні, Альошин блискуче виконав завдання. Будівля вписана в ділянку з геометричною точністю. Але як же бути з вершиною кута? Досі для забудови кута між двома вулицями існувало традиційне рішення. Він забудовувався аж до самої вершини і увінчувався підвищеною кількістю поверхів або баштою. Та Альошин пішов іншим шляхом. Він вінчає центральну частину таким чином, що попереду будинку несподівано з'являється чимале подвір'я, яке згодом перетворюється на невеликий відгороджений від вулиці садок. Рішення знайдено! Недолік ділянки перетворено на додаткову зручність. Центральна частина відсунута від гомінкої вулиці. А для завершення центральної частини на п'ятому поверсі обладнано чудову криту галерею для колективного відпочинку мешканців будинку. Та не тільки на галереї можна було відпочивати, увесь дах будинку, за задумом архітектора, можна було перетворити на чудову прогулянкову алею! Що це, жарт чи примха архітектора?! Ні, це не жарт, це реальне вирішення вперше в історії міста Києва залізобетонного площинного даху. Застосування нового чудового матеріалу давало змогу зробити дах по-новому. Залізобетонна монолітна плита зовсім не боялась ні дощу, ні снігу, по ній можна було ходити, бігати, грати в м'яча, навіть насипати грунт і саджати квіти й дерева. Вперше в Європі такий дах-сад зробив французький архітектор О. Перре в Парижі в 1903 р. Альошин був першим київським архітектором, який збудував такий дах над жилим будинком.

План другого поверху. План чотирикімнатної квартири.

Пройшло 25 років, і плоскі дахи стали звичайним явищем міського пейзажу Києва, особливо його жилих масивів. Придивіться до нових великопанельних будинків, які сотнями споруджуються в наших містах. Ви не побачите в них високих дахів, всі вони площинні: так набагато дешевше і зручніше.

В умовах неправильної форми ділянки важко спроектувати жилий будинок, який складався б з однакових елементів - секцій. Але Альошин вдало ліквідує скрутні куточки, які утворюються в кожній квартирі, хоч йому й не вдається створити єдину типову секцію. Архітектор стандартизує окремі елементи квартири, вдало розміщує всі підсобні приміщення: кожній квартирі він викроює свій балкон, лоджію або еркер. Квартири в будинку по вулиці Великій Житомирській, 17, різні, здебільшого дво-, три-, чотири- і п'ятикімнатні. Майже всі вони мають наскрізне провітрювання, гарні пропорції кімнат, близькі до квадрату або до півтора квадрата. Всі мають просторі перехожі, холи, в яких можна зручно розмістити гардероб для верхнього одягу, всюди безліч різних ніш, коморок. Двері в кімнати здебільшого зроблені трохи збоку, щоб зручно було розташувати меблі. В деяких квартирах в суміжних кімнатах зроблено розсувні двері-перегородки. Якщо їх скласти, дві кімнати об'єднуються в одну.

Багато попрацював архітектор над службовими приміщеннями: кухня в кожній квартирі обладнана спеціальною холодною шафою, що має вікно на вулицю і вписана в дві кам'яні стіни. Така шафа в деякій мірі замінювала сучасний холодильник. Ванна та вбиральня розміщені окремо, мають природне освітлення через вікна, які виходять на лоджію. Кожний куточок Альошин використовує як хороший господар, там, де тільки можливо з точки зору використання несучих конструкцій, він створює ніші. В деяких квартирах створені навіть каміни, біля вогню яких приємно відпочити суворим зимовим вечором.

Господарче обладнання квартир значно доповнюється підвальним поверхом. В ньому були розміщені додаткові приміщення для кожної квартири, а також ряд приміщень колективного користування, в тому числі клуб, душові, пральні та ін. Будинок Альошина був саме тим, що можна впевнено назвати архітектурним організмом, кожний елемент його - частина цілого. Нічого зайвого, все живе і працює, все допомагає людині жити і відпочивати, і не просто жити, а жити зручно і приємно, відчувати себе творцем прекрасного.

Зовнішні риси будинку тісно пов'язані з його внутрішньою функцією, з його планіровочним і конструктивним рішенням. Фасади будинку - не парадна декорація, вражають прості лаконічні лінії, пластичні, немов скульптурні, форми, за кожною з них легко прочитати внутрішню структуру будови. Еркери і балкони виходять на фасади північної орієнтації, щоб подати більше світла й повітря в кімнату. Південні фасади, які виходять на подвір'я, мають великі просторі лоджії, засаджені квітами; вони створюють в кімнатах приємну прохолоду. Довгими вертикалями простягнулись на фасадах світлі сходові клітки.

В цьому будинку немає жодної зайвої деталі, уважно продумані водозливи, зручні й легко відкриваються вікна й особливо віконні кватирки-фрамуги. Все це доповнюється вдало знайденими пропорціями всіх частин і цілого, вмілим використанням пластики форм і застосуванням кольору. Це великий прояв творчої індивідуальності Альошина як митця. Створивши цю споруду, Альошин ще раз підтвердив, що навчання в Академії не пройшло даремно. Високі художні якості будинку, його функціональне й конструктивне вирішення висувають Альошина в ряд провідних архітекторів Європи 20-х років нашого століття, періоду творчих шукань і звершень в світовій архітектурі. Будинок Альошина - великий творчий вклад зодчого в розвиток української радянської архітектури. На цьому прикладі є багато чому повчитися і сучасному архітектору.

Пізніше, в 1940 p., Альошин так сформулював своє ставлення до житлового будівництва та ролі архітектора в ньому: "Архітектура жилого дому випливає з його внутрішнього змісту, з того, що вимагають звичайні потреби людини, конструктивні особливості будови, які залежать від якостей будівельних матеріалів, від їх фактури, кольору" *.
* Архів НДГТІ. Фонд П. Ф. Альошина, спр. 398. Доповідь "Пути развития заводского домостроения в условиях Донбасса", К., 1948, стор. 22.Вернуться  в текст

В той же час Альошин вважає, що сучасний зодчий поряд з традиціями народного зодчества повинен широко використовувати той багатий арсенал архітектурних форм і деталей, який завжди грав значну роль в архітектурі. "Мало відчутним, але рішучим фактором у формуванні загального вигляду будинку і окремих деталей, - говорив Альошин, - є пропорції й постановка вікон, звис карниза, відвід води, деталі ґанку, веранди, балюстради, колони, винос і рисунок цоколя, той чи інший характер обрамлення дверного або віконного прорізу, рисунок ручки, геометричний або рослинний рисунок орнаменту, навіть колір, співвідношення, що беруть початок у відомих народних традиціях, пов'язаних з оточуючою природою і кліматом". Праця над проектом жилого будинку в Києві швидко стала Альошину в нагоді. Здобутий досвід він використовує в ширших масштабах.

Селище «Новий Харків». 1930 p. Проект. Перспектива. (Фото з макету).
В 1929 р. Альошина призначають головним архітектором Діпроміста в Харкові-столиці індустріальної України. Країні, яка піднімала своє сільське господарство, необхідні були машини, трактори, комбайни. З цією метою в 1930 р. почалось будівництво Харківського тракторобудівного заводу (ХТЗ), а в жовтні 1931 р. перший трактор було випущено з цеху.

Славнім будівельникам заводу, його кращим службовцям і робітникам необхідно було дати житло, створити умови для життя та культурного відпочинку. Це відповідальне завдання було покладено на архітекторів і інженерів Харківського Діпроміста під керівництвом П. Ф. Альошина. 6 квітня 1930 р. ВЦВК прийняв постанову, яка затвердила будівництво соціалістичного міста "Новий Харків" *.
* Архів НДІТІ. Фонд П. Ф. Альошина, спр. 217.Вернуться  в текст

Селище ХТЗ є визначним твором радянської архітектури, в якому відбились найбільш прогресивні риси і думки, ідеї українських архітекторів початку 30-х років. Головною ознакою проекту, автором якого був Альошин, є розв'язання цілком сучасної проблеми жилого комплексу й мікрорайону, проблеми, яка й досі не втратила своєї актуальності. Містобудівництво цікавило Альошина ще в далекі дореволюційні роки. Він розробляв конкурсні проекти так званих "міст-садів": "Зелений Петроград", "Камперія" в Криму та інші, які залишились лише мріями. Не була доведена до кінця його праця по створенню Мурманська. Праця над проектом селища ХТЗ - принципово новий етап творчості для П. Альошина та очолюваного ним колективу молодих архітекторів Діпроміста. Вперше в житті архітектори дістали змогу реально здійснити архітектурні задуми по створенню нового соціалістичного міста.

Та це завдання було не з легких. Необхідно було в короткі строки, майже за один рік, розробити проект та здійснити в натурі нове місто з перспективою розвитку на 100-120 тис. жителів. Робота ускладнювалась тим, що в теорії архітектури в той час йшла запекла боротьба між урбаністами за дезурбаністами *,
* Урбанізм - напрямок в архітектурі й містобудівництві XX ст., представники якого закликали до укрупнення міст і концентрації їх забудови головним чином за рахунок великих за обсягом будинків. Це вело до створення перенаселених міст-гігантів, що не забезпечують населенню нормальних умов життя. Дезурбаністи пропонували розселяти людей в індивідуальних будиночках вздовж шляхів.Вернуться  в текст
відчувалась гостра нестача кваліфікованих кадрів інженерів та архітекторів для вирішення цього складного й термінового завдання. Під керівництвом Альошина в Діпромісті були розроблені техніко-економічні обгрунтування та ескізний проект міста, які й сьогодні є зразком розробки проекту нового міста.

У проекті соціалістичного міста висвітлювалось багато оригінальних ідей, що й досі не остаточно втілені. "Новий Харків" був перш за все зеленим містом, містом-садом, в якому площу зелених насаджень було вирішено довести до 20 м2 на кожного жителя. Все місто було розбито на так звані функціональні зони, які в свою чергу розподілялись на 36 жилих комплексів. Місто повинно було мати лікувальний та спортивний комплекси, культурно-адміністративний центр. Кожний жилий комплекс складався з жилих корпусів і групи будинків первісного обслуговування. В цю групу входили школа, дитячі садки та ясла, клуб-їдальня. Всі будинки первісного комплексу були пов'язані між собою критими скляними переходами на рівні другого поверху. Ідея авторів полягала в тому, щоб діти могли не одягаючись іти до школи, а дорослі - в магазини та клуби-їдальні. Жилі будинки за проектом повинні були бути двох типів: секційні - чотириповерхові для сімейних і галерейні- семиповерхові для одинаків. Будинки розташовувались таким чином, щоб були забезпечені найкращі умови інсоляції та аерації, тобто під кутом 26° до меридіану. В місті не було дворів та забудованих по периметру кварталів.

Розміри первісного комплексу були прийняті аналогічно до досвіду будівництва селищ Волгоградського та Магнітогорського заводів (2500 чоловік кожне). Виходячи з того, що школа розраховувалась на 280 учнів, кількість мешканців первісного комплексу була встановлена 2730 чоловік, геометричні розміри комплексу 350x56 м, що давало невеликий процент забудови (19,75%) й майже 50% зелених насаджень. В планіровці окремих будинків Альошин творчо розвинув досвід будівництва будинку лікарів у Києві. Цегла й бетонні деталі - ось уся дуже скромна палітра архітектора. Але все це значно доповнювалось можливостями містобудування. Будинки в поєднанні з навколишньою природою та малими архітектурними формами благоустрою виступали як елементи комплексу, не претендуючи на окрему роль, а доповнюючи його художню виразність і цілісність.

Селище «Новий Харків». Сучасний вигляд. Фрагмент забудови.
а - типова жила секція 1-2-2-3 з нішами-кухнями;
б - типова жила секція 1-2-2-3 без кухонь.

Треба підкреслити, що селище ХТЗ, таке, яким його проектував Альошин і яке йому вдалося лише частково здійснити, було одним з паростків нового соціалістичного містобудування, заснованого на мікрорайонуванні, на первісних жилих комплексах, на соціалістичній структурі побуту. Всі ідеї і навіть термінологія залишились актуальними для сучасної архітектури. В наш час нові мікрорайони споруджуються за тими ж принципами.

Останнім часом у будівництві жилих будинків в СРСР прийнято напрямок на будівництво будинків з підвищеною кількістю поверхів - 9, 12, 16. Ще в 1930 р. Альошин запроектував частину будинків в жилому комплексі семиповерховими.

Великим досягненням авторів проекту селища ХТЗ є перш за все перехід до типових жилих секцій, або "ячейок", як їх тоді називали. Це було важливою справою. Розробка великої кількості типових секцій на одних і тих же будівельних параметрах була кроком до типізації та стандартизації будівництва.

Основною конструктивною схемою була прийнята схема з трьома поздовжніми несучими стінами й несучими стінами сходових кліток. Частина квартир була запроектована готельного типу з кімнатами на одного та двох чоловік. Кожна така квартира мала санітарний вузол з ванною, умивальником, туалетом. Квартири для сімейних були одно-, дво- і трикімнатні. Замість кухонь в них були запроектовані невеликі ніші, в яких було встановлено електричні плити для підігріву їжі. Малось на увазі, що в селищі буде централізоване обслуговування їдальнею та напівфабрикатами.

Жилі будинки, побудовані Альошиним в Харкові, й досі вражають лаконізмом та простотою форм. Складені з звичайної цегли, вони не викликають почуття сірості, невиразності, а застосування лоджій та балконів робить їх фасади досить пластичними. Враження підсилюється застосуванням двох кольорів цегли та бетонними деталями. Будівництво за проектами Альошина жилого будинку кооперативу "Радянський лікар" в Києві та селища "Новий Харків" можна вважати кульмінаційним пунктом творчості архітектора. Це були кращі його споруди, які він створив для людей і в ім'я людей.

Якщо в київському будинку лікарів Альошин створив оптимальне рішення поодинокого жилого будинку, то в селищі ХТЗ основна увага архітектора була спрямована на відшукання типового малогабаритного економічного рішення типу квартири і будинку, в яких багато функцій винесено за межі квартири. Це був сміливий творчий пошук майбутнього.

В кінці 30-х років у радянській архітектурі почався новий етап, що характеризується огульною критикою ідей конструктивізму й функціоналізму. Під прапором боротьби проти цих творчих напрямків, що мали деякі хиби, почався новий напрямок, який позначився поверненням до традиційних класичних прийомів і форм. Внаслідок цього більшість архітекторів, яка в своїй творчості була близька до конструктивізму, вимушена була зректися всього, що хоч зовні нагадувало цей напрямок. Серед них були й його засновники, архітектори брати Весніни, і Альошин, який вважав себе прихильником конструктивізму і функціоналізму *.
* Архів НДІТІ. Фонд П. Ф. Альошина, спр. 134. 44.Вернуться  в текст
Творче становище Альошина було тим більш складним, що в свій час конструктивісти не визнавали його за свого послідовника і корили за використання класичних форм. Оглядаючись сьогодні на минуле радянської архітектури, легко помітити, що твори Альошина, такі, як жилий будинок кооперативу "Радянський лікар" та селище ХТЗ, є зразками архітектури 20-х років, що втілюють в собі кращі риси конструктивізму.

Це сталося саме тому, що Альошин був свідомим конструктивістом у кращому розумінні цього терміну, без впадання в формалізм і не завдяки моді. Він глибоко знав і любив класичну архітектуру древньої Греції, в якій цінував перш за все її конструктивність, лаконізм, вимогливість до опрацьовування матеріалу в деталях. Саме тому в його проектах завжди було почуття міри, спокійна статичність класики. В тих спорудах, де архітектор виступав як послідовник класичних форм (Педагогічний музей, жіноча гімназія), він завжди був функціоналістом і конструктивістом, новатором, який вміло застосовував нові матеріали й конструкції та завжди модернізував класичні форми. В результаті нового етапу в розвитку радянської архітектури 30-х років у творчості Альошина знов з'являються класичні мотиви. В цей період (1932- 1935 pp.) за його проектом у Києві було побудовано другий жилий будинок кооперативу "Радянський лікар" та жилий будинок для співробітників АН УРСР, жилий будинок ВЦРПС, Інститут фізики АН УРСР.

Менш за все риси нового напрямку в архітектурі позначалися на другому жилому будинку кооперативу "Радянський лікар", над проектом якого Альошин почав працювати в 1931 р.*
* Співавтор проекту архітектор О. О. Колесниченко.Вернуться  в текст
Цей великий будинок обсягом 40 тис. м3 був збудований на розі вулиць Нової та Мерінговської (нині вулиця Заньковецької). Аналогічно будинку на вулиці Великій Житомирській ділянка була складною в оточенні вузьких та щільно забудованих вулиць.

Альошин знов блискуче виходить з скрутного становища. Він заглиблює в середину кварталу центральну частину будинку по вулиці Новій, утворюючи невеликий курдонер-сад, через який людина входить до трьох секцій будинку. Утворюються чудові входи до будинку. Цікаво вирішується кутова частина будинку. Над нею знову з'являється відкрита галерея. На першому поверсі кутової частини розташовано одноповерхову круглу прибудову, в якій пізніше влаштували аптеку. З-під циркуля зодчого виходить органічна споруда з пластичними художніми формами, немов би виліплена скульптором.

Жилий будинок по вулиці Мерінговській у Києві. 1932 р. Проект:
а — перспектива;
б — план типової секції.

Використовуючи досвід селища ХТЗ, Альошин покладає в основу плану будинку жилу секцію, основану на схемі трьох поздовжніх стін з прольотами 5,61-6,11 м. Ця секція є зміненим і стандартизованим варіантом секції будинку на вулиці Великій Житомирській. Застосування ліфту обумовило розширення сходової клітки і вилучення других, так званих чорних сходів. Секція відзначається вдалими пропорціями кімнат, зменшеними, але зручними вітальнями, добре обладнаними кухнями. В кожній квартирі є окрема лоджія та балкон.

В будинку було запроектовано приміщення загального користування: клуб, душові, напівмеханічна пральня, різні підсобні приміщення. Оштукатурення будинку сірою цементною крошкою - прийом, розповсюджений в 30-40-х pp. - було першим кроком до втрати тих позицій, за які завжди виступав Альошин. Крім того, на будинку з'явились різні стилізовані фільонки, яких не було в проекті і які були даниною новим смакам і новій моді.

До цього ж часу (1933 р.) належить ще один проект Альошина, в якому відбились риси попереднього періоду, - проект будинку Інституту ботаніки АН УРСР в Києві. Ця триповерхова споруда вирішена асиметрично за своїм планом. Чіткий ритм пілястр між великими вікнами відповідає функціональній структурі будівлі, що складається з великої кількості лабораторій. Ритм головного фасаду двічі порушують виступаючі частини головного входу та напівкруглого виступу. Цікаво вирішено головний вхід до будівлі, який увінчує велике горельєфне панно. Цей проект наче завершує пошуки нових архітектурних форм в творчості Альошина. Простий, майже аскетичний ритм пілястр і вікон підсилюється лаконічним, але досить монументальним ризалітом центральної частини. Зовнішні прості абриси будівлі, асиметричне рішення композиції асоціюються з кращими спорудами конструктивізму, але статична монументальність, пілястровий ритм нагадують красу класики. Характерною рисою всіх інших споруд 1933-1935 pp. є дальша розробка кращих функціонально виправданих планів, боротьба за зручність. Зовнішні риси будинків, побудованих

Альошиним у ці роки, характерні для певного стильового напрямку, що спирався на виявлення конструктивної логіки споруди в поєднанні з елементами класичної архітектури, які застосовувались з почуттям міри.

Реконструкція будинків Києва

В передвоєнні роки життя Альошина було напружене творчою працею й громадською діяльністю. Поряд з будівництвом нових споруд він багато сил віддає реконструкції улюбленого міста. За постановою ЦК КП(б)У в 1935 р. Альошина призначають членом Ради по реконструкції Києва. Він керує надбудовою колишнього Кооперативного інституту (тепер Київська книжкова фабрика на вулиці В. В. Воровського), реконструює відомий кожному киянину готель та ресторан "Континенталь" на вулиці Карла Маркса, Будинок піонерів на Печерську, розробляє численні проекти. Найбільш цікавою працею по реконструкції Києва був проект кварталу між вулицями Леніна, Рєпіна, Володимирською та бульваром Шевченка. Цей квартал знаходиться в тій частині міста, яка ще на початку XX ст. виходила за межі так званого "старого міста" і почала забудовуватись в другій половині минулого століття, завдяки чому дістала назву "Новое строение". Це був район пустирів, базарів, новобудов і приватних садиб з великими садами. Вперше велике будівництво було почате в цьому районі в 1840-1850 pp., коли за проектами відомих архітекторів батька та сина Беретті тут було побудовано університет та будинок першої гімназії. Було закладено величезний бульвар (нині бульвар Шевченка). В 1909-1913 pp. Альошин продовжив забудову кварталу, розпочату В. Беретті (сином). Проект Альошина, який він удосконалював майже протягом 50 років і який ще й досі не до кінця здійснений, є неповторним зразком реконструкції та забудови одного з центральних кварталів міста. Так ще на початку XX ст. в умовах капіталізму, коли завдяки високим цінам на приватні земельні ділянки щільно забудовували кожний клаптик землі, Альошин втілив кращі містобудівельні прийоми класицизму. Будинок Педагогічного музею та жіночої гімназії (тепер АН УРСР) він запроектував з деяким відступом від красної лінії забудови. З'явились невеличкі курдонери, збільшилась площа, зайнята зеленими насадженнями, квітами, в оточенні яких постають будівлі. Між самими будинками архітектор залишив вільні незабудовані місця, які відкривають споруду, дозволяють побачити її обсяги, пластичне вирішення.

Генеральний план кварталу між вулицями Леніна, Володимирською та Рєпіна. 1948 р. Проект забутови вулиці Рєпіна.

Реконструкція будинку колишньої гімназії. 1936 р. Фрагмент центральної частини з боку вулиці Леніна. Малюнок.
Цей квартал відрізняється від інших старих кварталів міста, щільно забудованих величезними будинками. Старі центральні вулиці Києва - Володимирська, Леніна, Свердлова та інші забудовані так, що утворюють вулиці-коридори, в яких важко визначити, де починається одна будівля і де закінчується інша. Та Альошину вдалося порушити цю погану традицію. Чудові картини розкриваються вгору з лівого боку вулиці Леніна. Величезна споруда, що підіймається па розі вулиці Рєпіна, немов би поставлена на постамент з зеленого газону. Тільки центральний вхід винесено за допомогою широких сходів па тротуар. Майже на протязі всього кварталу будівля відокремлена від тротуару широкою зеленою смугою. На ній знайшлось місце і високим тополям, і квітучим кущам, і квітам. В 1936 р. за проектом П. Альошина будинок було реконструйовано та добудовано четвертий поверх. Абриси цієї споруди стали неповторною частиною нашого міста.

За постановою ЦК ВКП(б) в 1937 р. будинок колишнього Педагогічного музею було віддано під філіал Центрального музею В. І. Леніна. Для цього треба було докорінно реконструювати й розширити стару будівлю, значно збільшити її розміри та кількість приміщень. В 1935-1937 pp. Альошин проектує та здійснює реконструкцію музею. Цікаво, що зовні будинок не змінився, але його було майже вдвоє збільшено в бік двору. Замість двох виступів на задньому фасаді з'явився внутрішній двір. Бічні фасади були немов подовжені. Внаслідок реконструкції будинок доповнено десятьма просторими залами. В архітектурній практиці реконструкція старих будівель призводить здебільшого до понівеченим первісного архітектурного задуму, погіршення його цілісності. Альошин реконструював Педагогічний музей з такою майстерністю, ідо навіть фахівець, не обізнаний з історією будівництва цього будинку, ніколи не скаже, що він був реконструйований через 25 років після побудови.

Реконструкція музею В. І. Леніна у Києві. 1937 p. Інтер'єр центрального залу. Експозиційний зал.

Багато попрацював архітектор над оздобленням інтер'єрів. Старий напівкруглий зал, який мав спеціальні ложі для високопоставленої публіки, було перероблено. Він став більш просторий, всі місця в ньому, стали однаковими. Альошин приділив увагу не тільки архітектурі, але й обладнанню експозиційних залів. За його ескізами за участю архітектора М. О. Грицая було розроблено меблі, стенди та вітрини для експозиції матеріалів про великого Леніна. Величезна практика по реконструкції старих будівель стала Альошину у пагоді після Вітчизняної війни, допомагала йому у відбудові споруд, зруйнованих фашистами.

Визначною подією в житті архітектурної громадськості України був конкурс на проект Урядового центру в Києві, що відбувся в 1935 р. Для площі, де могли б проходити демонстрації, було обрано мальовничу місцевість на високому схилі Дніпра. Вісь майбутньої площі проходила через існуючий фунікулер і продовжувалась до злиття з Володимирською вулицею. Це була грандіозна реконструкція, під час якої треба було знести ряд споруд, в тому числі Михайлівський монастир та так звані "Присутственные места". На цьому місці утворювалась величезна прямокутна площа, по обох боках якої повинні були вишикуватись величезні споруди Ради Міністрів і ЦК КПУ. По осі площі понад Дніпром мала бути споруджена величезна, заввишки в 26 м, скульптура В. І. Леніна.

План першого поверху.
Проект, створений П. Ф. Альошиним спільно з архітекторами М. О. Грицаєм, Г. А. Благодатним, О. О. Колесниченком та іншими, добре вирішував питання організації руху на площі. Він був викопаний у формах, які творчо, але в дуже стриманих класичних формах, позбавлених "гігантоманії", розвивали спадщину російського класицизму.

В передвоєнний період Альошин виступає не тільки як архітектор та педагог. В 1934 р. його обирають депутатом Ленінської районної Ради депутатів трудящих міста Києва, а в 1935 р. - делегатом XIII Всеукраїнського з'їзду Рад. З 1934 р. він є членом президії Спілки радянських архітекторів, а в 1937 р. виїздить у Москву для участі у Всесоюзному з'їзді радянських архітекторів.

Великі зміни відбулися в світогляді п'ятдесятирічного архітектора. Приватний інженер, якого до революції мало цікавила громадська діяльність, стає слугою народу.

До своїх обов'язків депутата П. Ф. Альошин ставиться сумлінно, приймає активну участь у діяльності будівельної комісії райвиконкому, піклується про красу та благоустрій вулиць і будинків. Він керує семінаром по підвищенню кваліфікації архітекторів, читає лекції про сучасну архітектуру.

Останній період життя

Колії почалася Велика Вітчизняна війна, П. Ф. Альошину було 60 років. Після визволення столиці України від фашистських загарбників немовби нові сили влилися у старіючі мозок і м'язи.

Пафос праці, з яким тисячі людей розбирали купи каміння на Хрещатику, захопив і П. Ф. Альошина. Це була третя молодість архітектора, період, який відкрив нову сторінку у його житті. В 1944 р. ЦК Комуністичної партії України відряджає Альошина в Москву на антифашистський мітинг, де він виступає від імені вчених Києва. Гнівом до окупантів і палким закликом до праці, до відбудови зруйнованих міст та сіл звучать слова архітектора. І він береться безпосередньо до роботи. Разом з колективом архітекторів Альошин розробляє проект реконструкції і відбудови двох визначних споруд, які були гордістю міста. Руїни університету, що 100 років служив людству, розбиті цегляні склепіння - невже все це так залишиться надовго? Ні, не може бути, треба працювати, треба зробити все, щоб повернути місту його обличчя. П. Ф. Альошин ставить перед собою завдання *
* П. Ф. Альошин. Піднімемо з руїн наш славний Хрещатик (яким я лого собі уявляю). "Київська правда", 1944, 26 січня.Вернуться  в текст
- повністю відтворити будинок таким, яким він був до війни, таким, яким його знали Т. Г. Шевченко, М. І. Пирогов, Д. І. Менделєєв.

15 цьому П. Ф. Альошину в значній мірі допомагають матеріали особистого архіву батька та сина Беретті, авторів та будівельників університету. Ретельні обміри руїн, вивчення первісних проектів послідовно, крок за кроком дозволяють створити проект, за яким в 1949 р. будинок було повністю відновлено. Але на цьому творча думка архітектора не заспокоюється. Будинок за 100 років експлуатації застарів, її 1849 р. в ньому навчалось лише 651 студент, після відбудови студенті її було вже кілька тисяч. Кафедри інституту та бібліотека розмістились поруч в двох будинках, побудованих за проектом професора В. О. Осьмака в 1913 і 1927 pp. Та й цього було мало. Тому П. Ф. Альошин розробив проект реконструкції й розширення університету в бік Ботанічного саду.

Другою великою працею П. Ф. Альошина по відбудові рідного міста був будинок приймальні Верховної Ради УРСР, колишній так званий Марийський палац, побудований в 1752 р. за проектом відомого російського архітектора В. Растреллі архітектором І. Ф. Мічуріним. Чудовий зразок архітектури стилю барокко - одна з історичних пам'яток Києва, що вдало пов'язаний з ландшафтом дніпровських садів. Ця будівля дорога киянам ще й тим, що в ній в 1917 р. відбулись засідання першої Ради робітничих депутатів, в 1919 р. розміщалась Рада народних комісарів. На місці філігранного за своїми формами будинку після війни залишалась напівспалена споруда. В 1945-1949 рр. за рішенням уряду група архітекторів під керівництвом П. Ф. Альошина здійснила проект відбудови і реконструкції будинку. Як і в університеті, зовнішній вигляд споруди було відновлено, а в середині проведено перепланіровку, що зробило будівлю зручною та більш сучасною.

Ці дві праці П. Ф. Альошина були не тільки великим вкладом у відбудову зруйнованого народного господарства республіки, але й в значній мірі стали зразком наукового вирішення реконструкції будинків старовинної архітектури для сучасних цілей, в той час як на Україні було зруйновано 347 пам'яток старовинної архітектури. Після фашистської навали на Україні залишилось 714 міст і 28 тисяч населених пунктів, зруйнованих або повністю знищених. В руїнах лежали 16150 промислових підприємств *.
* Развитие строительной техники на Украине. К., Госстройиздат УССР, 194S, стор. 93.Вернуться  в текст

В післявоєнні роки великий обсяг відбудови й дальший розвиток капітального будівництва на Україні вимагали докорінного поліпшення будівельної справи. Треба було не тільки багато будувати, але й будувати швидше і краще, треба було поставити справу будівництва на наукову основу. В листопаді 1943 p., коли радянські воїни ще вели запеклу боротьбу на фронтах Вітчизняної війни, Радянський уряд прийняв рішення про утворення на Україні філіалу Академії архітектури УРСР. У 1946 р. він був реорганізований в Академію архітектури УРСР, віце-президентом якої обирають П. Ф. Альошина.

Поряд з проектною й педагогічною роботою в Київському художньому інституті Альошин займається науковою діяльністю. За визначні заслуги н галузі архітектури рішенням Вищої атестаційної комісії П. Ф. Альошину присвоюють в 1946 р. ступінь доктора архітектури. Все це никли кало прилив нових творчих сил. І знову П. Ф. Альошин разом з плеядою кращих архітекторів бере участь у конкурсі на кращий проект планіровки та забудови Хрещатика у Києві. Це було відповідальне й складне завдання. Треба було не тільки підняти з руїн центральну магістраль міста, але й зробити її зовсім несхожою на той тісний дореволюційний, спотворений рекламою Хрещатик, який добре знав Альошин і який він мріяв ще в молоді роки побачити іншим - широким та світлим, з золотистими взорами на білих стінах будинків.

Серед учасників конкурсу було багато талановитих зодчих Москви, Ленінграда та інших міст Союзу. Яким буде Хрещатик? Це питання хвилювало не тільки багатьох киян, але і жителів інших міст та сіл республіки. В їх уяві центральна вулиця Києва перетворилась на символ, за яким вбачався могутній дух народу, велич перемоги, торжество праці. Саме тому хотілося побачити місто і його центральну артерію - Хрещатик особливо красивою, в урочистих архітектурних формах. Відбудова Хрещатика стала справою честі всієї країни. Протягом лише одного року руїни Хрещатика були розібрані й на їх місці створені величезні квітники. Десятки тисяч робітників і службовців, стариків і дітей працювали на Хрещатику, як на попелищі власного будинку.

Архітектурні проекти, надіслані на конкурс архітекторами О. В. Щусєвим, К. С. Алабяном, Д. М. Чечуліним, Г. А. Гольцем, вражали своїми романтичними формами, пишними арками, колонами, баштами.

Проект забудови площі Калініна.
Альошин уявляв собі Хрещатик без якихось химерних замків, для нього це завдання було перш за все завданням містобудівництва. Зручність використовування вулиці для транспорту й пішоходів, розширення прилеглих вулиць, підходи й проїзди, організація святкових площ - лише невеликий перелік питань, які хвилювали архітектора.

Архітектурні форми Хрещатика Альошин уявляв собі класично красивими, стриманими. Вся забудова вулиці, на його думку, повинна бути витримана в єдиному ритмі, який, як в музичному творі, то спокійно повторюється ,то набуває характеру архітектурної домінанти.

Проект під девізом "Хрещата долина", створений її колективом архітекторів під керівництвом Альошина, одержав на конкурсі другу премію. Незважаючи на те, що Хрещатик був відбудований і реконструйований за проектами архітекторів О. В. Власова, Б. І. Приймака, А. В. Добровольського, В. Д. Єлізарова, А. І. Заварова та інших, він став саме таким, яким уявляв його Альошин: широким, світлим, золотистим, потопаючим у зелені дерев і кущів.

Багато будинків повинні були облицьовуватись керамікою.

Одним з пропагандистів застосування облицьовувальної кераміки в Києві був Альошин. Вперше такою плиткою оздоблений фасад жилого будинку по вулиці Чкалова в 1911 р. Тут за проектом архітектора було викладено з плитки чудовий з візерунками фриз. Альошин добре знав місцеві матеріали України, особливо цінував цеглу й керамічну плитку. Ще в 1939 р. він подав у Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України велику доповідь "Про підвищення художнього рівня архітектури Радянської України й зниження вартості будівництва шляхом застосування облицювальних матеріалів" *.
* Архів НДІТІ. Фонд П. Ф. Альошина, спр. 318.Вернуться  в текст
Він вважав, що кераміка є місцевим, історично опробовании матеріалом, і вказував, що засвоєння кераміки - найбільш економний шлях, який забезпечить різке піднесення естетичних якостей архітектури: "...На нас покладено відповідальний обов'язок - в інтересах розвитку української радянської архітектури зробити все можливе, щоб керамічне виробництво у нас на Україні зайняло почесне місце" *.
* Архів О. Ф. Альошиної. Доповідь "Архітектурна кераміка в будівництві України в четвертій п'ятирічці", 1946, стор. 16.Вернуться  в текст

Конкурсний проект керамічного оздоблення фасаду жилого будинку. 1945 р. Майолікове панно.
На жаль, війна затримала реалізацію планів застосування кераміки в будівництві. Тільки в післявоєнні роки здійснились мрії Альошина. Будинки Киева одягнулись в світлий керамічний одяг. Групі київських архітекторів і інженерів присвоєно високе звання Лауреатів Державної премії за впровадження в будівництво кераміки.

З метою популяризації кераміки в 1945-1950 pp. П Ф Альошин особисто розробляє проекти жилих будинків з широким застосуванням керамічного облицьовування, бере участь у створенні конкурсного проекту керамічного оздоблення фасаду жилого будинку. Та сил для праці залишалось все менше й менше. Після тяжкого захворювання невблаганний параліч обмежив можливості творчої праці. Але до останніх днів зодчий продовжує працювати над новими проектами, бере участь у роботі наукових інститутів і рад, керує працями молодих науковців.

***

Яким же був творчий метод архітектора? Що повчального може він дати молодому будівельнику і архітектору? По-перше, для нього не було дрібниць в архітектурі. Вирішення великих містобудівних проблем він пов'язував з ретельною розробкою найдрібніших деталей. В його будинках нема такої деталі, яка б не була опрацьована ним особисто, будь то водозливна труба, ручка дверей, димар чи вікно, Архітектор вважав, що від того, як людина входить в свій будинок, чи зручно їй відкривати двері й підніматися по сходах, багато залежить її настрій. Саме тому жилий будинок на Великій Житомирськім вулиці Альошин зробив так, що людина з гомінкої вулиці потрапляє у маленький затишний садок, розташований між вулицею й будинком.

Щодо стильової спрямованості творчості П. Альошина, то він, як і більшість радянських зодчих старшого покоління, був вихований на кращих зразках класичної архітектури, любив і високо цінував класичну спадщину, особливо архітектуру Древньої Греції. Більш за все він зневажав еклектику. Проте П. Альошин ніколи не виступав за сліпе наслідування, копіювання класичних форм. Не заперечував він також виливу рис національної архітектури .Всі ці фактори проходили крізь творчу лабораторію архітектора, оброблялись і виступали в новому синтезі. Саме тому він віддав данину пошукам нового в модерні, конструктивізмі й функціоналізмі.

В 1940-1950 pp. П. Ф. Альошин різко негативно висловлюється про помпезний стиль в радянській архітектурі: "Часто ми зустрічаємо в творчості сучасних архітекторів не нову архітектуру, а таку ж саму, сталу еклектику, підновлену, підфарбовану, подекуди примітивну, спрощену й здебільшого не радянську" *.
* П. Г. Юрченко. Зодчий і педагог. "Архітектура і будівництво", 1956, № 1, стор. 27.Вернуться  в текст

У великій мірі він пояснював це явище невірною оцінкою архітектури минулого, вважаючи, що стару архітектуру, особливо древньогрецьку класику, необхідно вивчати як зразок гармонійного поєднання конструкції й форми, як приклад гармонії. 15 своїй праці архітектору слід не копіювати старі форми, а прагнути до класичної гармонії форми новими, сучасними засобами.

Тим самим Альошин підкреслював відповідальність зодчого перед народом за кінцевий результат своєї творчості будинок, школу, дитячий садок, місто. Якими б яскравими не були його проекти, які б нові конструкції він не застосовував, успіх справи вирішує її остаточне завершення - будівництво. В цьому одна з докорінних рис архітектури, що різко відрізняє її від усіх галузей образотворчого мистецтва. Архітектор мусить не тільки створити проект, але очолити й спрямувати величезний колектив проектантів та будівельників. Працю архітектора можна порівняти з працею режисера, головного авіаконструктора; кожен з них в своїй справі є головним автором ідеї, проекту, задуму, організатором його виконання. Від того, як виконана кожна деталь, від їх гармонійного поєднання в значній мірі залежить ціле, його досконалість, краса, зручність. Виходячи з цього, Альошин говорив: "В індустріальному будівництві все має значення: ритм елементів, фактура, колір - все це повинно бути взято в працю для пошуків цілого" *.
* Архів НДІТІ. Фонд П. Ф. Альошина, спр. 398. Доповідь "Пути развития заводского домостроения в условиях Донбасса", К., 1948, стор. 28.Вернуться  в текст

Розуміння нових завдань індустріальної архітектури, впливу новітніх досягнень будівельної індустрії Альошин яскраво висловив у 1948 р. в доповіді перед архітекторами й будівельниками Донбасу. Цю доповідь можна вважати творчим заповітом зодчого. В ній викладено багато думок, які й досі не втрачають свого значення. Роздумуючи над питанням про те, якою повинна бути нова індустріальна архітектура, архітектура будинків, які виготовляються на заводі з великозбірних елементів та деталей, він вважав, що яка б система не була прийнята за основу конструювання, необхідно "не втрачати кінцевої мети будівництва - створення повноцінного архітектурного об'єкту".

З розвитком індустріальних методів домобудування дехто з архітекторів проголосив занепад архітектури, втрату творчих можливостей. Вони вважали, що стандарти приведуть до втрати художніх якостей архітектури, до одноманітності. В зв'язку з цим Альошин підкреслював, що індустріальне будівництво, навпаки, підвищує естетичні можливості архітектури іі архітекторів. Джерело різноманітності він вбачав в резервах новою містобудування.

Такими були творчі позиції Павла Федотовича Альошина - київського архітектора, в творчості якого відбились послідовно характерні риси розвитку радянської архітектури першої половини XX ст.

К началу страницы