Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикации
Володимир Ясієвич
Київский зодчий П. Ф. Альошин

У Києві є куточок, добре знайомий кожному киянину. Не минають його й ті, що приїздять до нашого міста. Навесні, коли бруньки дерев наливаються молодим соком, а сонце починає нагрівати повітря й землю, до невеликого, але красивого за своєю архітектурою будинку на вулиці Володимирській ідуть численні людські потоки. Це трудящі вшановують пам'ять незабутнього Ілліча. До Київського філіалу Центрального музею Володимира Ілліча Леніна йдуть колонами школярі, крокують екскурсанти з інших міст, приїздять колгоспники з навколишніх сіл.

Проте мало хто з відвідувачів музею знає ім'я та біографію архітектора - творця цієї споруди, який все своє вміння, весь талант віддав чудовому покликанню - створенню міст і селищ, жилих будинків, музеїв, учбових закладів, в яких ще багато років люди будуть жити, вчитись, працювати.

Автор будинку музею В. І. Леніна у Києві - відомий український радянський архітектор Павло Федотович Альошин - пішов з життя в 1961 р. у восьмидесятирічному віці. Майже 50 років з них він жив і працював у Києві. Крім того, споруди, створені Альошиним, прикрашають Ленінград і Харків, Краснодар, Донбас і Крим. Це була людина великих знань і широкого фаху. Він був вмілим будівельником, обізнаним з кожною рискою будівельної справи, в якій для нього не було дрібниць, знавцем нових конструкцій і матеріалів і одночасно художником, зодчим, який створював архітектурні споруди з високим естетичним смаком. Павло Альошин був першим архітектором радянського Киева, членом ради по реконструкції Києва, керівником комісії по охороні історичних пам'яток міста. Після визволення Києва від фашистських загарбників П. Альошин брав безпосередню участь у відбудові зруйнованих споруд міста.

Для П. Ф. Альошина шлях зодчого був нерозривно пов'язаний з педагогічною та науковою діяльністю. Професор Київського художнього інституту, доктор архітектури, він багато часу присвятив вихованню молоді. Серед учнів П. Альошина багато відомих архітекторів, вчених, істориків архітектури. Він був одним із засновників архітектурної науки на Україні, одним з фундаторів Академії архітектури Української РСР.

Розповідь про творчість П. Альошина для всіх, хто цікавиться історією радянської архітектури, архітектурними пам'ятниками нашого славного міста Києва, забудовою його вулиць і ансамблів, буде повчальною й цікавою.

На початку XX століття

Поважні члени жюрі здивовано підняли голови. З щойно розрізаного конверта з девізом проекту будинку зразкового чотирикласного училища в Києві, за який присуджено першу премію, на стіл випав аркуш паперу. На ньому чорним по білому було написано: "Студент IV курсу Петербурзького інституту цивільних інженерів П. Альошин".

Йшов 1903 рік… На той час у Києві була досить численна архітектурна громадськість. Тут жили та працювали професор О. В. Кобелєв, автор споруди Київського банку на Інститутській вулиці, архітектор В. О. Осьмак, який разом з московським архітектором І. С. Кітнером будував величезні корпуси Київського політехнічного інституту, архітектори В. М. Риков, В. А. Обремський, Є. Ф. Єрмаков, В. М. Ніколаєв, В. В. Городецький та ін.

Перемога двадцятирічного студента над відомим поважним архітектором П. Голандським була, безумовно, подією в архітектурному житті Києва. Відкриваючи конверт, члени жюрі на цей раз відкрили нове ім'я в архітектурі Києва, яке протягом багатьох років було тісно пов'язане з життям міста.

Що ж обумовило вдалий виступ молодого митця на цьому конкурсі? Творчість архітектора потребує великих знань, обізнаності з різними галузями, достатнього досвіду в проектуванні.

Саме такий досвід, незважаючи на свій вік, вже мав Альошин. Уродженець Києва (народився 25 (15) лютого 1881 p.), в 1899 р. П. Альошин одержав середню освіту. Вже в цей період у хлопця визначився хист до малювання. Деякий час він відвідує Київську рисувальну школу відомого українського художника М. І. Мурашка *, виходить з олівцем і фарбами на мальовничі схили могутнього Дніпра.
* Київська рисувальна школа (1875-1901 pp.), створена М. І. Мурашко (1844-1909 pp.), стала значним осередком художньої культури на Україні. Серед її учнів - визначні діячі українського образотворчого мистецтва.Вернуться  в текст

Чудові краєвиди Києва значно доповнювали пам'ятники старовинної архітектури. Древній Київ - столиця Київської Русі є своєрідним музеєм архітектури, в якому зосереджені споруди різних стилів і епох. З дитячих років Альошина хвилювали силуети Софійського та Михайлівського соборів. Особливе враження справляли старовинні фрески та мозаїки цих споруд - німі свідки часів Ярослава Мудрого.

Над дніпровськими кручами височать споруди Києво-Печерської лаври. Здалека видно величезну Лаврську дзвіницю, споруджену в XVIII ст., але увагу архітектора привертає інша споруда, не велична, але високохудожня дзвіниця на дальніх печерах твір народного майстра кріпака Степана Ковніра.

Велике враження на майбутнього архітектора справляють і споруди Київського державного університету та Інституту благородних дівиць, збудованих за проектами відомих російських архітекторів-батька та сина Беретті. Нахил до малювання поєднується в юнакові з потягом до точних знань, до практичної діяльності. Виникає необхідність не тільки відтворювати природу олівцем та пензлем, але й практично переробляти її, створювати реальні речі своїми руками, розумом, працею. На цю практичність, потяг до праці не могли не вплинути обставини дитинства, історія родини, типова для XIX ст.

Дід Альошина був кріпаком-умільцем з Курської губернії, що прийшов на "отхожий промысел" до Києва; батько архітектора, кремезний селянин, у руках якого оживало дерево, обтесане сокирою, в часи "будівельної гарячки" перетворився на артільника, став підрядчиком. Це дало можливість Альошину одержати диплом інженера.

Серед викладачів інституту були відомі професори: І. С. Кітнер - автор багатьох споруд, О. К. Красовський - автор підручників з архітектури й архітектурного проектування, професор історії архітектури І. Б. Михайловський і санітарної техніки Б. К. Праздзик, відомий російський інженер М. А. Белелюбський та ін. Професори інституту здебільшого поєднували викладацьку діяльність з участю в проектуванні й будівництві *.
* Ленинградский инженерно-строительный институт за 125 лет. Л., Госстройиздат, 1958.Вернуться  в текст
Студенти під час практики працювали на відповідальних будовах v різних містах Росії, де набували практичних знань. Це давало їм і могу познайомитись з розвитком вітчизняної архітектури та будівництва. Розвиток шляхового будівництва, спорудження величезних мостів вимагали від інженерів великих знань. Значний вклад внесли російські інженери в розвиток дерев'яних і металевих конструкцій, створення науки про бетон, в впровадження цементного виробництва.

Великий інтерес для студентів являє будівництво бетонних споруд московського водогону, а також випробування перших конструкцій з залізобетону. Одним з авторів першого в світі маяка з залізобетону, будівництво якого почалось в 1903 р. в Миколаєві, був М. О. Баришніков - вихованець Інституту цивільних інженерів.

Але в цілому розвиток будівництва в царській Росії відставав від ного розвитку в капіталістичних країнах Західної Європи.

Окремі найбільш талановиті та встигаючі студенти на кошти Інституту одержували відрядження за кордон для вивчення досвіду будівництва. Питання про те, кого з студентів надіслати за кордон, вирішувалось таємним голосуванням спеціальної комісії професорів інституту.

За час навчання в інституті П. Альошина, як одного з кращих студентів, двічі (1900-1902 pp.) надсилали за кордон для вивчення досвіду. Під час цих подорожей маршрут Альошина проходив через найбільш розвинені капіталістичні країни Західної Європії - Австрію, Францію, Німеччину, Англію та ін. Перед очима двадцятирічного юнака розкривалась велична панорама міст, славетних архітектурних пам'яток, добре відомих йому з тих товстих книг, що тісними рядами стояли на полицях інститутської бібліотеки.

Величний острів на Сені, Собор Паризької богоматері, суворий Лондонський Тауер, готичні собори Німеччини... Все це хвилювало юнака. Особливо сильне враження на Альошина справила подорож в Грецію та Італію - музеї класичної старовини та античних еталонів. В архітектурі класичної Греції він на власні очі побачив живу гармонію, ритм, красу тектонічної структури, винайдену грецькими архітекторами.

Проте не тільки класична спадщина хвилювала студента Альошина. Це були складні, суперечливі для розвитку світової архітектури роки. В. І. Ленін підкреслював, що виникає "спрос на совершенно иные постройки, непохожие ни по своей архитектуре, ни по своей величине на старинные здания патриархальной эпохи" *.
* В. И. Ленин. Сочинения. Т. З, М, Госполитиздат, 1946, стор. 465. 8.Вернуться  в текст
Бурхливий соціальний та технічний розвиток загострив старі протиріччя між новим змістом та старими формами, архітектура повторювала старі класичні форми, які вже не відповідали новим вимогам, тим соціальним умовам і технічним можливостям, які змінились разом з розвитком суспільства. Величезні міські споруди, залізничні мости та промислові центри вимагали принципово нових інженерних рішень, застосування нової техніки, матеріалів і конструкцій. Замість дерева та каміння в будівництві все більше використовувався метал, бетон, залізобетон.

Перед нами - звіт про збори петербурзького товариства цивільних інженерів за 1903 р. Скупа замітка: "Перед зборами з доповіддю про закордонне відрядження виступив студент IV курсу інституту П. Альошин".

У своїй доповіді П. Альошин говорив про враження від сучасної архітектури Західної Європи. З великим інтересом прислухались присутні поважні члени товариства, коли двадцятидвохрічний юнак дав свою оцінку модерну: "Модерн - це спроба створити щось, тільки б нове, проте не завжди раціональне і часто-густо
* Зодчий" 1903, № 11, стор. 303.Вернуться  в текст
не конструктивне. Модерн не має під собою ніякої ідеї, ніякої правди" *.

На питання про те, яким слід чекати новий стиль,
* Там же.Вернуться  в текст
Альошин відповідав: "Появу нового стилю слід чекати залежно, перш за все, від нових конструкцій" *. Пройшло багато років, проте Альошин завжди дотримувався думки, що поряд з функціональними завданнями в архітектурі величезну роль відіграють рівень будівельної техніки, матеріали її конструкції, які впливають на зовнішні форми будинку.

В капіталістичному суспільстві особисті погляди архітектора значили небагато. Архітектор, як і його брати-інженери, повинен був служити державі, служити капіталу, які купували його працю та вимагали від нього творити не те, що він знав і хотів, а те, що було їм потрібно. Коли Альошина запросили для проектування будинку торговельного товариства Бажанова в Петербурзі, власник майбутнього будинку поклав перед молодим архітектором аркуш ватману, на якому вже була накреслена схема плану будинку. На маленькому шматку вільної землі було щільно розміщено безліч приміщень, більшість яких скупо освітлювали вікна, що виходили в вузенькі двори-колодязі. Замовник не шкодував коштів для устаткування та обладнання свого будинку. Нові матеріали й обладнання виписувались через закордонні фірми. До оздоблення були залучені відомі художники. Для Альошина проектування й особливо будівництво будинку Бажанова було великою виробничою школою. Керуючи будівництвом, Альошин вперше побачив, яка величезна відстань лежить між проектом - яскравим кресленням і його практичним втіленням. Тільки надзвичайна вимогливість до себе та до виконавців, втручання архітектора э найтонші дрібниці будівництва, велика увага до добору оздоблюючих матеріалів, до якості виконання робіт може обумовити успіх. Будинок Бажанова в Петербурзі з його красивим і чітким фасадом, увінчаним великим барельєфним фризом, великими, без зайвих перепльотів вікнами, з його парадними й офіційними сходами, безліччю різних приміщень, оздоблених з великим смаком, був першою самостійною і, слід відзначити, вдалою спорудою молодого архітектора.

Будинок Бажанова в Петербурзі. 1909 р. Фасад. Керамічний камін у кабінеті.

В конструктивному відношенні Альошин застосовував багато нового. Так, для фундаментів і перекрить між поверхами він широко використовував залізобетон. Вперше в Петербурзі тут було влаштоване водяне опалення з вимушеною циркуляцією води. Жилі квартири в будинку були обладнані вбудованими меблями, гарячою водою та пристосуваннями для кондиціонування повітря. В оздобленні інтер'єрів були широко вжиті найрізноманітніші матеріали: дерево різних порід, мармур, кольорове скло, шкіра, шовк та ін. *.
* Архів НДІТІ. Фонд П. Ф. Альошина.Вернуться  в текст
Велику увагу приділив архітектор синтезу архітектури і монумен тально-прикладного мистецтва. Особливо вдалася архітекторові велика їдальня. Стіни завершуються монументальним фризом-панно, розписаним на тему російських билин за ескізами відомого російського художника М. К. Реріха; в одному з кабінетів будинку - чудовий камін, зроблений з полив'яної кераміки за ескізами М. О. Врубеля. Зустрічі й праця з/цими талановитими митцями справили на Альошина незабутнє враження.

Художнє оздоблення інтер'єрів цього будинку було виконано в тісному синтезі архітектури, обладнання та елементів монументально-декоративного мистецтва. Саме тут вперше Альошин відчув відповідальність архітектора за комплексне вирішення інтер'єра. Про це свідчить лист М. К. Реріха до П. Альошина від 26. XI. 1908 p.: "Дорогий Павле Федотовичу! Хочеться обговорити з Вами тон шкіри і, головне, тон дуба (шкірою та дубом були облицьовані панелі їдальні в будинку Бажанова. Примітка автора). За якістю дуб дужі щільний, але яким тоном його полірують? Світло-жовтий буде дуже псувати кімнату.
* Архів О. Ф. Альошиної. Листування П. Ф. Альошина з М. К. Реріхом.Вернуться  в текст
Здається Ви говорили, що дуб буде світло-сірий?..." *.

Будівництво перших великих споруд у Києва

Дуже любив П. Альошин Петербург, та рідний Київ манив йоге до себе. Згадувались великі темно-зелені тополі й каштани, краса дніпровських круч та численні куполи київських церков. У 1903-1917 pp. Альошин бере участь в ряді конкурсних проектів для різних споруд у Києві та розробці проектів Ольгінської гімназії, бібліотеки, купецького зібрання, губернської управи. Поряд з цим Альошин дістав замовлення на проектування й будівництво кількох великих будинків які становлять тепер невід'ємну частину нашого міста. Київський період дореволюційної творчості, під час якого Альоши ну було 22-25 років, був не лише порою юнацьких мрій, але й розквіту сил. Він приніс архітекторові багато творчих досягнень, ви знання таланту. Альошин мріяв про нове архітектурне обличчя Києва. Проте далеко не всі мрії могли здійснитися в дореволюційні часи. Приватна власність на земельні ділянки для будівництва, воля "отців благодіїв" міста мало відповідали мріям молодого архітектора. Треба було виконувати замовлення капіталіста, який сплачував гроші здійснював свої мрії, а здебільшого примхи. Найбільш типовим у цьому відношенні був приватний будинок Ковалевського, побудований Альошиним в аристократичному районі Києва - Липках *.
* Тепер в цьому будинку міститься Міністерство закордонних справ УРСР.Вернуться  в текст

Будинок Ковалевського у Києві. 1911 р. Головний фасад, проект.
Цей невеликий двоповерховий будинок, облицьований сірим вапняком, з круглою баштою, зовні нагадує середньовічний замок феодала. Цьому духу відповідають і деталі архітектурного оздоблення в романському стилі. Ці ж риси характерні для вирішення входу в будівлю, центральних сходів, які підпирає товстий стовп з важкою романською капітеллю. Сурові середньовічні форми фасадів замінюються в інтер'єрах пишним оздобленням дзеркальних залів, кабінетів та будуарів. Одночасно Альошин працює над будівлями Києва, які вирішує вирішує по-іншому.

Революційні хвилі 1905 р. не минули й Києва. Налякані робітничим повстанням капіталісти, особливо найбільш обачливі з них, розуміли, що, підвищуючи експлуатацію трудящих, треба одночасно дещо робити для народу, замилюючи очі благодіяльними подачками. Деякі капіталісти розуміли, що, створюючи "дома тверезості", "народні будинки" та "народні аудиторії", вони залучають на свій бік частину робітничого класу, виривають частину робітників з-під вплину соціалістичних організацій. Саме виходячи з цих міркувань, один з відомих київських капіталістів Могильовцев надумав збудувати в Києві на власні кошти "народну аудиторію", або народний будинок, в якому намагався "просвіщати ближніх".

Педагогічний музей у Києві (нині музей В. І. Леніна). 1911 р. Головний фасад. План першого поверху.

Альошин дістав замовлення на проектування будинку народної аудиторії на вільній ділянці землі між Миколаївським бульваром (нині бульвар Шевченка) і вулицею Фундуклеївською (нині вулиця Леніна). Коли вже було виконано перший варіант проекту, в громадському житті міста почався наступ реакції 1910-х років. В 1911 р. під час вистави в Київському оперному театрі було вбито міністра внутрішніх справ Столипіна. Будівництво народної аудиторії в центрі міста було заборонено. Щоб гроші не пропали, Могильовцев вирішив замість небезпечної народної аудиторії створити більш "пристойний" закладі благодійно названий "Педагогічний музей ім. Цесаревича Олексія". Така мета будівництва цілком задовольнила міську владу. 5 жовтня 1912 р. відбулося офіційне відкриття будинку *.
* Історія проектування будинку записана з слів П. Ф. Альошина в 1956 р.Вернуться  в текст

Проте нове призначення будинку зовсім не торкнулося архітектура них задумів Альошина. Змінилася лише назва споруди. Ця невелика двоповерхова споруда має центральну в плані напівциліндричну частину й два ризаліти. Головний вхід розміщено в центрі будівлі. До нього ведуть два бічних пандуси й невеликі центральні сходи, увінчані двома витонченими вазами. По обидва боки головного фасаду будинку розташовані красиво вписані в фасад службові входи до музею. Над цими входами легко побачити класичні маски, зліва - обличчя древнього філософа Сократа.

Фриз на головному фасаді музею. Різьба по каменю. Барельєф «Голова Сократа».

Будинок Педагогічного музею є найкращим зразком у творчій спадщині Альошина. Цей будинок можна впізнати серед сотні інших, він неповторний-пластикою своїх об'ємів, таких різних, але гармонійно поєднаних між собою. Здається, частина циліндра врізалась в прямокутник, а над усим цим-скляний сегмент куполу. Ось і вся схема споруди. Алє скільки витонченого смаку, скільки знания та праці приклав архітектор, щоб знайти цю гармонію та розробити композицію фасаду за принципом золотого перетину.

Біля головного входу в будинок розташовано невеликий ганок-портал, в модернізованих формах якого не стільки традиційної пишності класичних порталів, скільки природного бажання архітектора захистити від непогоди тих, хто входить або виходить з будинку. За своїми формами портал музею - цілком нове, модернізоване рішення, яке ближче до народної архітектури, ніж до класики. Після невеликого, зручного тамбура відвідувач потрапляє до просторого напівкруглого вестибюля. Незважаючи на те, що вестибюль несе на собі навантаження залу, який розташовано над вестибюлем на другому поверсі, він не здається тісним. Вдало розташовані стрункі колони не закривають простору, навпаки, вони відокремлюють гардероби, розташовані півколом по обох внутрішніх боках входу. Враження простору у великій мірі пов'язане з застосуванням нових для того часу залізобетонних конструкцій, які дозволили збільшити прольоти перекриття до 7 м і зменшити товщину несучих колон.

Центральний напівкруглий зал музею. 1911 р.
Слід відзначити, що в будинку музею так само, як і в петербурзькому будинку Бажанова, Альошин як архітектор виступає на рівні вимог тогочасної будівельної техніки. Разом з інженером Л. Катоніним він широко застосовує залізобетон. Цікаві залізобетонні конструкції були застосовані для несучих конструкцій балкону, на сходових клітках, в карнизах. Завдяки цьому в багатьох приміщеннях будинку відчувається легкість, простір.

З вестибюля по невеликих сходах відвідувач піднімається в зали першого поверху і великими красивими сходами прямує до приміщень другого поверху, йдучи цими сходами, людина відчуває, як з кожним щаблем змінюється її настрій, почуття урочистості поступово оволодіває нею. Чого б це так? В чому секрет емоційного впливу архітектури Альошина? Очевидно, в естетичному впливі, який архітектура має на людину, і в тому естетичному смаку, з яким вирішив архітектор штучне середовище, в даному разі - парадні сходи. Недарма вирішення сходів завжди було одним з відповідальних архітектурних завдань. Пригадайте великі помпезні сходи царських палаців Ермітажу; вони немов призначені були архітектором Растреллі для пишних процесій придворних, їх мантій, атласів і шовку. Строгою парадністю мармуру запам'ятовуються сходи бібліотеки ім. В. І. Леніна в Москві, вони немов попереджують: "Ви йдете до храму науки, будьте пильні, зосереджені й уважні".

У порівнянні з цими сходами, сходи Педагогічного музею в Києві невеликі, скромні, вирішені без зайвих пишних деталей, але їх емоційна дія на людину не менша. Вони не пригнічують своєю величчю, а естетично настроюють людину. В цьому значну роль відіграє чистота архітектурних форм, велика кількість світла, що через величезне вікно головного фасаду немов би заливає й без того білі мармурові сходи. І на цьому світлому фоні чорним тонким візерунком продивляються чавунні перила сходів, в яких традиційні класичні балясини архітектор замінив красивим ажурним чавунним литвом, прорисованим рукою справжнього художника. Причина естетичного впливу цього будинку - в витонченості й художній завершеності його інтер'єрів *.
* О. Н. Ігнатов. Будинок музею В. І. Леніна в Києві. К., Держбудвидав УРСР, 1960.Вернуться  в текст

Найбільш вдалою частиною споруди є, безсумнівно, головний напівкруглий зал, розміщений на другому поверсі в центральній частині будинку. Від фасаду він відокремлений напівкруглою галереєю - кулуарами, що добре освітлюється великими вікнами центрального фасаду.

Таке вирішення є вдалою знахідкою архітектора. Вхід до залу здійснено з двох боків: до амфітеатру - з другого поверху, на балкон - з третього. Архітектура залу відповідає архітектурі сходів. Вона світла чиста, без зайвих деталей, проста, лаконічна, але урочиста Білі стіни, балкон і стелі потопають у розсіяному, немов розлитому в повітрі світлі, яке ллється з-під скляного ажурного даху. В залі 586 місць, розташованих амфітеатром. Посередині залу сцена з великим порталом в обрамленні спарених пілястр. Спокій і естетичне задоволення панують у ньому.

В інтер'єрах і зовнішніх рисах будинку музею виявився вплив спадщини архітектури російського класицизму, причому найбільш простої її лаконічної архітектури класицизму, зокрема інколи Жилярді й Григор'єва, так званого "Московського ампіру".

В цю архітектуру, яка сама по собі вже була модернізацією класики, Альошин вносить нові риси модерну, які роблять будівлю сучасною для початку XX ст. Це яскраво підкреслює лаконізм і простоту архітектурних форм будинку, оригінальність її композиційної побудови, інтимність і масштабність, що приваблює людину, синтез архітектури її монументальної скульптури. Просторова побудова буднику мас високі пластичні якості. Фасад оздоблено великим карнизом класичного профілю, обрамленням вікон та скульптурним фризом, викопаним за ескізами професорів І. А. Дітріха та В. В. Козлова *.
* О. Н. Ігнатов. Будинок музею В. І. Леніна в Києві. К., Держбудвидав УРСР, 1960.Вернуться  в текст
Тема фриза присвячена історії розвитку освіти. Як і в інших спорудах, Альошин намагається доповнити
* Фриз музею й досі залишається найбільшим (довжина - 240 м, кількість постатей - біля 200) і визначним прикладом синтезу архітектури та скульптури в Києві.Вернуться  в текст
архітектуру монументальним мистецтвом*. Фриз висічено з іикерманського каменю, яким облицьовано весь будинок. Нижня частина - цоколь, облицьований світло-сірим гранітом.

Невдача спіткала третю споруду, побудовану за проектом Альошина в дореволюційному Києві. Мова йде про будинок Ольгінської гімназії, другої жіночої гімназії міста. Велика красива будівля, що займає тепер цілий квартал по вулиці Леніна між Володимирською і Рєпіна, була запроектована Альошиним у 1909-1914 pp. У зв'язку з початком першої світової війни та нестачею грошей будівля зроблена була начорно, і будівництво її надовго припинилося. Остаточно добудована вона була лише після революції.

Будинок жіночої гімназії у Києві. 1914 р. Варіант проекту. Перспектива. Центральні сходи.
Перед Альошиним вперше постало завдання вирішити будівлю на крутому рельєфі (вулиця Леніна круто спускається вниз). Архітектор вирішує завдання талановито й досить оригінально. Центральні входи до будинку залишаються на красній лінії забудови, де розташовуються вестибюлі та адміністративні приміщення. Учбова частина відсувається від красної лінії, щоб створити кращі умови для навчання й надати класним кімнатам найкращі умови для інсоляції. В окремий об'єм архітектор виносить актовий зал та гімназійну церкву, яка була необхідна за умовами того часу. Цей функціональний поділ будівлі знаходить своє відображення в рішенні фасадів. За розмірами вікон, їх чітким ритмом легко вгадати учбову, класну частину будинку.

Красивою, багато завершеною є центральна, головна частина будівлі. Разом зі зміною призначення приміщення змінюється ритм архітектурного оздоблення фасадів. Нижча частина будинку, яка виходить на вулицю Володимирську триповерховим корпусом, вирішена в традиціях московського класицизму початку XIX ст. З якого боку не підійти до цього будинку, всюди приємно вражає його художня завершеність. Милує око невеликий фасад будинку на вулиці Володимирській, в якому зараз знаходиться вхід до Інституту хімії АН УРСР. Особливо вражає завершення центральної частини фасаду, увінчане великим чотириметровим вікном напівциркульного абрису. Будівля добре проглядається з різних навколишніх точок. Красиві її обриси з боку Театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка і з вулиці Леніна особливо тоді, коли цвітуть київські каштани.

Це один з тих неповторних куточків нашого міста, з яких складається його художнє ціле. В будинку гімназії Альошин широко застосовує нові конструкції. Цікаво вирішено залізобетонний карниз будівлі, її перекриття.

1914 рік був тяжким випробуванням для народів царської Росії. Імперіалістична війна, нав'язана світу капіталістами, тягарем лягла на плечі трудящих. Почалось будівництво військових укріплень, шляхів і мостів, що мали стратегічне значення. Невдалим був цей рік і для Альошина. Поразка на конкурсі при спорудженні будинку Київської і губернської земської управи викликала почуття творчої невдоволеності, необхідність переоцінити свої сили.

Проект будинку губернського земства у Києві. 1913 р. Головний фасад.
А сталося це так. У 1913 р. діячі Київського земства вирішили збудувати власний будинок управи в центрі міста на розі вулиць Іринінської та Володимирської. Було оголошено конкурс, в якому взяло участь багато відомих архітекторів і серед них Володимир Щуко - петербурзький архітектор, академік архітектури, талановитий рисувальник та аквареліст. Проект В. О. Щуко, виконаний на високому художньому рівні, сподобався членам жюрі, незважаючи на те, що мав багато архітектурних недоліків, мало підходив для світлого сонячного Києва. Вдвох варіантах проекту Альошина була розроблена зручніша для Києва схема. Будинок у центрі було трохи відсунуто за красну лінію (улюблений прийом Альошина). Це створювало невеликий курдонер, як і біля Педагогічного музею. Проте в рішенні жюрі було записано, що, не дивлячись на деякі переваги, "проекту Альошина бракує художньої виразності й смаку". Кращим було визнано проект В. О. Щуко.

Молодий архітектор тяжко переживав цю невдачу. Але поразка зіграла свою позитивну роль - він вирішив продовжити навчання, бо розумів, що без високого художнього фаху, без відчуття й уміння володіти рисунком та кольором не може стати справжнім архітектором. Інженерні знання повинні поєднуватись з вмінням і талантом художника, його синтетичною творчістю, інтуїцією, почуттям, смаком. Восени 1913 р, Альошин, відомий вже на Україні та в Петербурзі тридцятидворічний автор багатьох споруд, інженер з десятирічним стажем, складає вступні екзамени до Петербурзької Академії художеств.

Цей факт показує вимогливість Альошина до себе, до своєї праці. Цю вимогливість він проніс через усе своє життя.

Роки навчання в Академії співпали з великими революційними подіями, центром яких був Петербург. Далекий від політики Альошин всі сили віддавав навчанню.

У великій будівлі на березі Неви він годинами працював за мольбертом, вивчаючи тіло натурщика, під безпосереднім керівництвом Леонтія Бенуа *
* Л. М. Бенуа (1866-1928 pp.) - російський архітектор, професор Академії художеств, заслужений діяч мистецтв РРФСР, учитель відомих радянських архітекторів О. В. Щусєва, В. О. Щуко, I. О. Фоміна та ін.Вернуться  в текст
створював все нові й нові проекти.

Глибоко вивчає зодчий архітектурні пам'ятки древньої Греції, зарисовує та фотографує. Під час закордонних подорожей він знайомиться і пам'ятками архітектури Італії, Франції, Англії, Терції та інших країн і усвідомлює, що на основі техніки треба працювати над створенням своєї національної архітектури. Саме в цьому напрямку він розробляє ескізний проект будинку купецького зібрання в Києві, величну споруду і тлом на 2000 і театром на 750 чоловік.

Яскравим проявом шукання національної форми в українській архітектурі є жилий будинок, побудований Альошиним у 1914 р. на площі Богдана Хмельницького в Києві, який було зруйновано під час Великої Вітчизняної війни. Ця велика шестиповерхова споруда, органічно введена в ансамбль старовинних будов Софійського монастиря, стримано відтворила декоративні риси стилю барокко.

Навчання в Академії художеств мало великий вплив на формування Альошина як архітектора. Контакти з великими художниками її архітекторами, малювання з живої натури, численні проекти - все це дозволило переосмислити попередню творчу діяльність, по-новому підійти до того, що вже було зроблено і що ще буде попереду. Безумовно, в архітектурі головним є її утилітарне призначення. Зручність, економічність у великій мірі залежать від нових матеріалів і конструкцій. Те, що не зручно, не може бути красивим. Але й не можна сказати, що все, що зручно, неодмінно буде красивим, його треба зробити красивим. Кожний інженер повинен бути художником. Чим більше здібності інженера доповнюються талантом художника, тим кращим, повноціннішим буде архітектурний твір. У 1917 р. закінчилось навчання Альошина в Академії художеств, і одночасно закінчилась його діяльність як приватного архітектора. Нові знання, набуті в Академії, великий досвід будівельника він присвячує служінню своєму народові - будівникові ери соціалізму.

К началу страницы