Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Библиотека (статьи и книги) об Павле Алешине
Олесь Опанасович Силин
Визначна архітектурна пам'ятка Києва

Перелік джерел:

1. Є. П. Кирилюк. Т. Г. Шевченко, К., 1959, стор. 118; М. Владимирский-Буданов. История императорского университета св. Владимира, т. І, К., 1884, стор. 165; Записки С. Г. Волконского, СПБ, 1901, стор. 400-405. Вернуться в текст
2. С. Я. Боровой. Одесса пушкинской поры. - Пушкин на Юге, 1958, стор. 155. Вернуться в текст
3. Иконников. Киев в 1654-1855 гг. (Исторический очерк), стор. 161-162. Записки графа М. Д. Бутургина. - "Русские архив", 1897, № 8. стор. 595. Вернуться в текст
4. Її закінчив перший нарком освіти Країни Рад А. В. Луначарський. Вернуться в текст
5. Згодом професору П. Ф. Альошину довелось докласти рук і до університету - творчого доробку свого давнього попередника, архітектора В. Беретті. Майже зруйновану під час Великої Вітчизняної війни комплексну споруду, розташовану неподалік від музею, було не тільки відновлено за проектом Павла Федотовича, а й на основі всебічних наукових досліджень, з додержанням професійного такту, максимально наближено до стану, задуманого ще автором університету. Вернуться в текст
6. Тоді ж київські майстри створили срібний макет цієї споруди, що тепер зберігається в Київському історичному музеї. Вернуться в текст

Олесь (Олександр) Опанасович Силин (* 9 жовтня 1913, Скадовськ - 12 квітня 2007, Київ) - український архітектор, Заслужений архітектор України та Заслужений працівник культури України.
Отримав досвід бойових операцій на Далекому Сході, в роки Другої світової - головний фортифікатор смуги оборонних рубежів України, Дону, Сталінграда. Після війни - головний інженер-архітектор Центральної групи військ, відтворював в Австрії, в Чехословаччині, Угорщині та Югославії. Очолював постійно діючу наукову комісію різнопрофільних фахівців у справах реставраці, досліджував фортифікаційні споруди Києва.
Автор (співавтор) близько 50 наукових статей, автор понад 300 публіцистичних статей, сотень статей до «Української радянської енциклопедії», енциклопедичного довідника «Київ», «Зводу пам'яток історії та культури України» і книг «Народ мій є! Народ мій завжди буде!» (2003), «Фортеці Києва VI–XIX століть» (2003).
Помер 12 квітня 2007 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі

Джерел - Вікіпедія.

На початку XX століття стародавній Київ збагатився ще однією прекрасною спорудою - Педагогічним музеєм (нині - музей В. І. Леніна).

З того часу ось уже близько 65 років стоїть це білокам'яне чудо серед інших визначних будинків, які згодом утворили один з найкращих ансамблів Києва. Його відвідують люди великими групами і поодинці, милуються ним, однак мало хто знає про тривалу й хвилюючу історію спорудження музею, його архітектурного оточення.

Збудовано музей було за проектом молодого зодчого П. Ф. Альошина неподалік університету, на самій межі Старокиївської та Либідської дільниць міста, що їх розділяв Бібіковський бульвар (нині - бульвар Т. Г. Шевченка). Своїм головним фасадом, як і університет та оперний театр, музей був орієнтований на Володимирську (тоді - Велику Володимирську) вулицю. Як одна з головних і найкрасивіших магістралей Києва, що простяглася від схилів Старокиївської гори аж до Паньківщини, вона являє собою унікальне явище. Це - своєрідна галерея просто неба, де в натурі, і майже в хронології, можна побачити багатовікове формування Києва. І справді, на цій вулиці та прилеглій до неї території розташовано найбільше пам'яток історії та культури Києва. Дислокація цих пам'яток окреслена винятково чітко: на північний схід від Золотої брами - пам'ятки (включаючи земляні оборонні споруди) VI-XVIII ст.; на південний захід від брами - пам'ятки XIX-XX ст.

Спорудження музею сприяло завершенню планування прилеглої до нього території між оперним театром та університетом і, отже, певною мІрою формуванню всієї Володимирської вулиці. А було воно довготривалим й складним. Започаткована фактично ще в VI ст. в плануванні "Гродка Кия", ця вулиця у IX ст., за Володимира Великого, дійшла до Градської (або ж так званої Батиєвої) брами, а в ХІ ст., за Ярослава Мудрого, - навіть до Золотої брами, за якою стелилось тоді літописне "Поле вні града". По ньому й далі, через незаймані лісові хащі, що були на місці нинішнього музею, простягся битий шлях на приміське княже село Прєдславино і потім - на місто Васильків, перетинаючи багатоводну тоді Либідь.

Розвиток головної магістралі древнього нагірного Києва загальмувався в XIII ст. внаслідок татаро-монгольської навали, після якої осередком міського життя став Поділ. Верхня ж частина міста забудовувалась дуже повільно і навіть на початку XIX ст. не вийшла за межі Золотої брами. Тому велетенський схил Старокиївської гори від брами і аж до Либеді, включаючи і місце, де пізніше споруджено музей, являв собою пустир, вкритий пагорбами, крутоярами і чагарниками, де кияни випасали свою худобу. Значні зміни сталися тут, як писав Т. Г. Шевченко, "во дні фельдфебеля-царя", тобто за царювання Миколи І. За його далекосяжними планами і, зокрема, для придушення революційного руху як у Західній Європі, так і у своїй державі[1], він перетворює Київ у величезну фортецю - арсенал Російської імперії.

Непокоїв царя і сам Київ. Його брат, великий князь Костянтин Павлович, писав Миколі І: "Вогнище всіх цих підступів (революційних рухів - О. С.) - в Одесі і Києві"[2]. Тому-то в Києві розширюється ї значно зміцнюється стара, так звана "Петрівська фортеця" на Печерську, а поруч неї, в районі Звіринця, Саперного поля і в нагірній частині Прилибіддя, споруджується Миколаївська фортифікаційна система. Розчищаючи для неї місце, зносять забудову, водночас і укріплення часів Володимира та Ярослава. Це ж тоді були збурені і вали та рови стародавнього Києва біля Володимирської та прилеглих вулиць, а Золота брама частково розібрана на цеглу. Без жалю вирубувались уславлені київські сади і гаї, нівелювався мальовничий рельєф[3]. Зносилося все, що не відповідало "высочайше утвержденному" в 1834 р. генплану міста, хоч він аж ніяк не враховував ні топографічних особливостей Києва, ні його планування, яке сформувалося протягом багатьох століть.

Зігнаних зі своїх місць киян адміністративно переселяють на необжиті місця прилибідської низини і, зокрема, на Паньківське урочище, одібране у Михайлівського монастиря. Так виник новий великий район Києва - "Новое строение", окрасою якого став університет (В. Беретті), а пізніше - Педагогічний музей (П. Альошина). Майже водночас із зведенням університету навпроти його головного корпусу, на місці: пустоші, що звалася Миколаївським (або ж Університетським) майданом, створюється великий парк (нині - парк ім. Т. Г. Шевченка), а з боку заднього фасаду корпусу - університетський Ботанічний сад, площею близько 25 га. Ще раніше на межі "Нового строения", поруч з університетом і садибою нинішнього музею, насаджується чудовий тополевий бульвар, який перед тим, як прибрати ім'я Великого Кобзаря, звався в різні часи Миколаївським, Бібіковським, Університетським або ж Бульварною вулицею та Університетським шосе.

Поступово забудовується і територія між Золотою брамою та університетом. Замість згорілого дерев'яного театру, що стояв на Хрещатику (на місці теперішнього будинку № 2), київський архітектор Штромім споруджує на Володимирській вулиці - кам'яний (після пожежі у 1896 р. зодчий Шреттер збудував нинішній). Навколо театру створюється новий майдан, а на відтинку Володимирської вулиці, між цим майданом та бульваром, досить інтенсивно формується один з найкращих ансамблів цієї магістралі.

Ще перед тим зодчий О. Беретті (син) споруджує 3-поверховий жіночий пансіонат графині Лєвашової (тепер - будинок Президії АН УРСР). Поруч з ним, на розі Володимирської вулиці та бульвару, з'являється будівля Суду військового округу (нині, після перебудови, - Республіканський будинок економічної і науково-технічної пропаганди). Забудовуватись почала і та частина кварталу, що прилягала до Театральної площі. Що ж до протилежного, лівого боку кварталу, де тепер стоїть будинок музею, то його формування значно затяглося. Тому цей квартал тривалий час був своєрідним продовженням університетського парку, немовби поділеного навпіл бульваром. Пізніше цей квартал, окресмлений вулицями Володимирською, Фундуклеївською (нині - вул. Леніна), Олексіївською (тепер - вул. Рєліна) та бульваром, було відведено під кадетський корпус, тому Фундуклеївська вулиця спочатку звалася Кадетською. За проектом О. Беретті у 1850 р. тут зводиться величезний для тих часів блок кадетського корпусу. Згодом, за проектом Штромма, будують ще більший корпус кадетського училища, а в корпус, споруджений О. Беретті в старокиївській частині міста (нині - пам'ятка архітектури, один з учбових корпусів Київського університету), переводиться з Клову 1-ша [4] "так звана "Вышняя гимназия (раніш - Подільська). В гімназії розміщувалися й канцелярія та квартира попечителя Київського учбового округу. Ним з 1858 по 1861 р. був відомий учений-хіруріг М. І. Пирогов, який протягом 25 років працював на Україні.

З будівництвом на території 1-ої гімназії приходської школи, а неподалік в 1856 р. - 2-ої гімназії з пансіонатом завершився ансамбль у стилі класицизму забудови цієї частини Володимирської вулиці. Проте лівий бік кварталу між Фундуклеївською вулицею та бульваром, зокрема там, де стоїть будинок музею, був зовсім незабудованим. Честь завершення такого формування випала киянину П. Ф. Альошину. Зведені в цьому кварталі на території 1-ї гімназії за його проектами і під безпосереднім керівництвом у 1909-1912 рр. будинок Педагогічного музею та у 1912-1927 рр. будинок колишньої Ольгінської жіночої гімназії (тепер-головний корпус інститутів АН УРСР) увійшли до ансамблю існуючої забудови її органічними елементами[5]

Скарбниця архітектурних витворів П. Ф. Альошина багатюща. Він прикрасив чудовими будовами Петербург, Краснодар, Мурманськ, Харків, міста Донбасу і Криму, особливо Київ. Так, наприклад, тільки на Володимирській вулиці і поруч з нею виросло 5 визначних споруд зодчого. Найвидатнішою ж будівлею стала та, де тепер знаходиться музей. Робота над цією спорудою проходила за надзвичайно важкої політичної ситуації, що склалася в роки чорної царської реакції (між революцією 1905-1907 рр. і першою світовою війною). Особливо загострилась вона з 1911 р., після вбивства у Києві махрового реакціонера, голови ради міністрів царської Росії Столипіна. Монархісти та інші чорносотенні угруповання всіляко перешкоджали будівництву такої спочатку задуманої демократичною громадськістю установи в Києві, як Народний будинок. Тому було вирішено звести тут Педагогічний музей. Довелося П. Ф. Альошину переробити проект, над яким він працював з 1909 р. 5 жовтня 1912 р. музей було відкрито[6]. Він увійшов до своєрідного осередку, що утворився в районі перетину Володимирської вулиці й бульвару і включав університет, колегіум П. Галагана, пансіон Лєвашової, 1-шу, 2-гу, 4-ту гімназії та приходське училище. Як один з архітектурно-художніх акцентів району міста будинок музею являв собою складову частину контрастного суцвіття двох найвизначніших споруд, поділених бульваром, - яскраво-червоного кольору університету і білокам'яного музею. Застосований П. Ф. Альошиним прийом архітектурного класицизму дуже вдало ним модернізований. Єднання форми і змісту тут органічне. Вся споруда ніби виліплена скульптором. Красива і врочиста. У складних умовах того часу авторові вдалося відокремити будинок музею від сусідньої забудови і дещо відсунути його вглибину від червоної лінії вулиці, що відчутно підкреслило важливість споруди.

Займаючи на лівому боці Володимирської вулиці таке ж центральне місце кварталу, як нинішній будинок Президії АН УРСР на її правому боці, і знаходячись з ним на одній поперечній осі симетрії - вхід проти входу,- музей, майже при однакових параметрах фасаду, сприймається не тільки величнішим, а й ніби значно більшим. Архітектурна композиція споруди - лаконічна, компактна, з строгою обумовленістю її кожної деталі. Домінуючу частину симетричного головного фасаду музею займає широкий напівциліндричний елемент, завершений заскленим куполом. По боках сферичної частини вкомпоновано два великих ризаліти - крила споруди, що надають фасадові об'ємності й динамічності. Все це робить споруду схожою на гінкий фрегат, що мчить під повними і пружними вітрилами.

З Володимирської вулиці до музею ведуть три входи, з яких головний - розміщений у центрі сферичної частини фасаду, а два бічні - збиті на зовнішній край ризалітів. Центральний вхід підкреслено дещо незвичайним для стилю ампіру порталом, що більше нагадує ґанок української цивільної архітектури XVII-XVIII ст., але який дуже добре вписується в композицію фасаду. Архітектурне оформлення бокових службових входів значно скромніше. Тх прикрашають скульптурні маски, одна з яких зображує філософа Сократа.

Поставлено споруду на масивний цоколь, облицьований сірим гранітом. Перший поверх будинку рустований по всьому його периметру і це надає споруді ще більшої монументальності. Цьому ж значною мірою сприяє і дев'ять дєоколонних портиків, що обрамовують віконні отвори другого поверху округлої частини фасаду, та два великих тридільних вікна з напівциркульними скульптурними сандриками, розташованими на ризалітах. Третій поверх - могутній аттик, відмежований від двох нижніх поверхів проміжним карнизом і завершений повнопрофільним. По аттику, вздовж головного та бічних фасадів, простягся широкий барельєфний фриз. Створений за ескізом скульпторів Л. Дітріха та В. Козлова, він символічними образами показує багатовіковий шлях людства до освіти і мистецтва.

Фасади музею облицьовані плитами білого інкерманського вапняку, що відзначається чистотою тону і фактури, а також винятковою технологічністю обробки. Саме тому з нього і зроблено скульптурні різьблення фризу після попереднього опрацювання барельєфів на глиняній заготовці. Взагалі слід відзначити винятково майстерне поєднання архітектурних, скульптурних і художніх засобів, застосованих П. Ф. Альошиним при спорудженні музею. Цікавий будинок й інженерними рішеннями. Зодчий широко використав залізобетон, який у той час лише починав здобувати в Європі, визнання. Цей важливий будівельний матеріал є в несучих конструкціях карнизу, амфітеатру і балконів, у міжповерхових перекриттях і, зокрема, над вестибюлем, в сходових маршах і навіть у сферичній стінці залу. А оглядовій галереї залізобетонні сферичні стелі надають форми старовинного приміщення, ніби перекритого кам'яним склепінням. Все це вивільнило будинок від зайвих важких конструкцій і зробило приміщення світлим, просторим.

Високими функціональними і художніми якостями відзначається також внутрішнє планування споруди та оформлення її інтер'єрів. Коли тут працював Педагогічний музей, в лівому крилі були бібліотека і книгосховище, а в правому - службові і господарчі приміщення. Вестибюль водночас являв собою і оранжерею. 7 виставочних залів та освітлена через купол зал-аудиторія займали другий і третій поверхи. Відрізнявся тоді будинок за об'ємом, складом і розмірами своїх приміщень.

У 1937 р. ЦК ВКП(б) прийняв рішення про створення Українського філіалу Центрального музею В. !. Леніна, для чого і обрали будинок на Володимирській. Щоправда, новому музею невистачало наявної експозиційної площі. За проведеними підрахунками, до існуючих 28 тис. м3 треба було додати щонайменше ще 12 тис, причому так, щоб зберегти архітектурне обличчя споруди. П. Ф. Альошин приймає єдино правильне рішення - розбудову вглиб кварталу. Не порушуючи висоту споруди, що дорівнювала 20 м, автор подовжує на 17,5 м, тобто майже вдвоє, бокові крила, орієнтовані під прямим кутом до фронту споруди, і замикає їх блоком, рівнобіжним до Володимирської вулиці.

Так з'явився замкнутий внутрішній дворик розміром 27,5 на 16,2 м. Ефективність здійсненого рішення була разючою. Майже на 17 тис. м3 збільшилася споруда, а музей одержав ще 10 великих виставочних залів, розпланування яких дало змогу створити найзручніше спрямування для огляду експозицій - по замкнутому колу. Тепер дислокація виставочних залів стала такою: на першому поверсі - 7 залів, на другому і третьому - по п'ять. До того ж, на другому поверсі - оригінальна напівкругла галерея - Ленініана.

До цього дещо видовжений по Володимирській вулиці будинок тепер набрав ще більшої монументальності і функціональної виразності. Особливо позитивно позначилась прибудова на бокових фасадах. До реконструкції, при 35-метровій височині споруди (разом з куполом), вони здавалися короткими, а сам купол сприймався трохи завеликим. Тепер він цілком пов'язався з будинком, всі його елементи зрівноважились, з'явився чіткий ритм вікон 2-го і 3-го поверхів і споруда в цілому набула завершеності на всіх площинах фасадів. Цьому значною мірою сприяло й те, що на прибудові було застосовано той же стиль модернізованого ампіру, що і раніше, автор лише дещо спростив тут архітектурні елементи і, особливо, на фасадах внутрішнього дворика. Облицювання білим вапняком, як і скульптурний фриз, було продовжено і на нові поверхні бокових фасадів, а той, що було покладено понад 25 років тому, після очищення набрав свого первинного вигляду, не відрізняючись від нового. Здається неймовірним, що ця споруда зведена майже 65 років тому. Це був один з тих майже виняткових випадків, коли прибудова і (реконструкція такої визначної споруди провадилась самим автором. Де*які реконструкції, з додержанням того ж принципу збереження первісних рішень, провів зодчий і у внутрішньому плануванні та оформленні інтер'єрів музею. 29 серпня 1938 р. філіал Центрального музею В. І. Леніна у Києві було відкрито.

За ці роки музей відвідали мільйони людей. Дедалі більше він збагачувався експонатами, а сама споруда - естетично і найновішим технічним обладнанням. Ще привабливішою вона стала після капітального ремонту, проведеного з травня до жовтня 1974 р. Увагу відвідувачів музею привертають прилеглі до нього широченні тротуари Володимирської вулиці, вимощені величезними бетонними плитами, які простяглися вздовж величної і високохудожньої огорожі старовинного литва, виконаного в стилі ампіру. Розбіг чавунних решіток зупиняють поставлені з обох боків широкі кам'яні пілони, прикрашені великим тематичним панно. Цими простими засобами досягнуто виділення комплексу музею з навколишньої забудови.

До стилізованого ґанку ведуть короткі сходи і два бічних пандуси. Через великі дубові двері входимо до вестибюля напівкруглої форми, який розчленований двома групами стилізованих іонічних колон. Розташовані вони так, щоб не зменшувати простору приміщення. Велика напівкільцева колонада наближена до зовнішньої стіни і відгороджує смугу пристінного гардероба. Друга невелика колонада розташована в глибині вестибюля і перед нею стоїть скульптура В. І. Леніна роботи М. А. Андрєєва. Підлога вестибюля вистелена радіально покладеними плитами білого мармуру. Стеля вирішена комбіновано: над гардеробом вона розбита на п'ять рядів кессонів, а інша частина являє собою рівну світлу поверхню, і важко збагнути, що вона є низом перекриття, яке тримає на собі величезне навантаження від розташованого над ним кінозалу.

По обидва боки вестибюля - красиві парадні сходи, що з'єднують його з приміщеннями всіх трьох поверхів. Орнаментовані площадки і косоури сходових маршів роблять їх справжніми затишними холами. Милують око і тонкі візерунки чавунного огородження сходів, що вигідно контрастують із світлими поверхнями та білими мармуровими сходами. Відчуваємо ми і розумне вирішення функціональної схеми розподілу приміщень по кожному з поверхів, яке виключає зустрічні потоки відвідувачів. Послідовність руху надзвичайно чітка: з вестибюля потрапляємо до І-VII залів першого поверху, далі - правим маршем сходів - до VIII-XII залів 2-го поверху та півкруглого фойє (Ленініани) і на 3-й поверх до XIII-XVII залів. Останній з них виводить відвідувача на лівий марш, яким він знову повертається до вестибюля.

Надзвичайно добре осмислена і послідовність проходження по самих залах. Цьому значною мірою сприяє і широке використання мистецьких засобів. Вхідні двері акцентовані відповідним архітектурним оформленням: парадних - портиками мініатюрного ордеру, між залами - обрамленням пройомів, а то й цілих порталів. Вдалою знахідкою є і використання в інтер'єрах накладних картушів та розміщення на них нумерації залів.

Оформлення інтер'єрів вражає строгою простотою і водночас витонченістю мистецького смаку. Світло тоновані, в основному в теплі кольори, стіни, невибагливі карнизи і тяги, прикрашені спрощеним ліпленням плафони і розетки, в центрі яких розміщені вишуканої форми світильники. Врочисту строгість залів підкреслює і чіткий ритм великих вікон. В цілому всі зали створюють естетичне середовище, сприятливе для розміщених тут експонатів. Саме з цього і виходив автор, бажаючи досягти щонайвищого емоціонального впливу експозицій на відвідувачів, не відволікаючи їх уваги на ефектне оформлення самих залів. Виняток становить XVII зала, що за своїм призначенням має дещо багатший декор. її стіни прикрашає периметральний багатоорнаментований ліпний фриз, що поступово переходить в карниз, а стелю - по всьому її контуру - високохудожній ліпний плафон. По створеному ним полю розміщено чотири великих розетки, в які вмонтовано модерні світильники.

Загальну увагу привертає XV зала, що певною мірою імітує траурну залу Мавзолею. Освітлена захованим світлом, вся вона виконана у жалобно-врочистому тоні і глибоко ним сповнена. Цьому відповідає й інтер'єр зали, де, крім чорного та червоного драпірування, широко застосовано штучний мармур таких же кольорів, з якого зроблені настінні панелі, строгі кутові пілястри, обрамлення дверей і великого стінного порталу. Вкрита суцільним однотонним червоним килимом підлога цілком знімає шум. Одним з акцентів цього інтер'єру є врочистий ряд схилених прапорів республік Радянського Союзу, повз які проходять відвідувачі музею. Дещо неординарним експозиційним приміщенням музею є так зване "Кругле фойє" (Ленініана). Це видовжене приміщення, створене зовнішньою сферичною стіною і такою ж стіною суміжного кінозалу, що наповнене денним світлом від дев'яти великих вікон. В яскравих тонах тут зроблено і величезне, видовжене на всю галерею панно типу сграффіто. Присвячене воно революційним та трудовим звершенням і вміщує на собі близько 70 персонажів. В напівкруглих нішах галереї поставлено великі скульптури К. Маркса і Ф. Енгельса роботи С. Меркурова.

Незвичайним оглядовим приміщенням (експонатом музею) є макет натурального розміру робочого кабінету В. І. Леніна в Кремлі - справжній мистецький витвір. Особливу увагу також привертають і макети експозиції музею: будинку в Порошно, де у 1913 р. проходила нарада ЦК РСДРП; зали, в якій 1912 р. відбулося засідання VI (Празької) конференції РСДРП і, особливо, макет зали Британського музею в Лондоні, де свого часу працював К. Маркс, а у 1908 р. - В. І. Ленін.

Окремо слід спинитися на основному приміщенні музею - конференц-залі, що служить також кінозалом і є головним ядром композиційної схеми в плануванні будинку. Зал має близько 600 місць, розташованих на шестиступінчастому амфітеатрі, що поділений на чотири сектори, та на балконі. В лобовій стінці зали зроблено сценічний портал, обрамований спареними пілястрами іонічного ордеру.

Це дуже красива, напівкругла в плані зала, хоча в ній і немає жодного елементу навмисно призначеного для її прикрашення. Все тут лише функціональне, однак виконане з високою майстерністю і тактом. Вишуканих форм зодчий надав навіть вентиляційній решітці, яка вкомпонована у стелю зали і являє собою ажурний сегмент, заповнений мереживом металевих кілець.

Великого ефекту досягають застосовані автором архітектурно-художні засоби для зорового полегшення деяких функціонально обумовлених конструктивних елементів. Так, наприклад, округла стіна зали розчленована стилізованими лопатками на одинадцять великих панелей, що позбавляє її одноманітності. З цією ж метою кессоновано і під свічено знизу виступаючу в залу нижню площадку балкона та розбито на 27 скульптурних фільонок зовнішню поверхню огородження балкону. Надзвичайно ажурним зроблено і металевий каркас величезного, майже на всю площу стелі, світлового плафона, що є низом розташованого над залою скляного купола. Оскільки зала призначена, зокрема, для демонстрації тематичних кінофільмів, плафон затемнено. Проте світлі кольори всіх поверхонь зали та інтенсивне освітлення роблять її затишною.

Виходячи з Музею В. І. Леніна, ми сповнюємося глибокою вдячністю за все те, чим він нас збагатив, і милуємося чудовою спорудою, в якій він знаходиться. Ми залишаємо музей впевнені, що сюди ще повернемося не один раз.

Джерело - "Український історичний журнал", 1975, № 5

К началу страницы
Библиотека (статьи и книги) об Павле Алешине
Читайте также -