Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикации
Андрій Пучков
Володимир Ясієвич, архітектурознавець
 

  Робота в мистецтві починається з самоствердження, в науці — закінчується самоствердженням.

М. Л. Гаспаров

Володимир Євгенович Ясієвич, 1980-ті рр.
Друкується вперше

З прискореним рухом історії усе більше вимушені ми визнавати близьке за часом далеким по духу: наше мислення егоцентричне, в людях інших епох (навіть інших десятиліть) легко бачимо те, що схоже на нас, й знехотя помічаємо те, що на нас не схоже. Отже історична значимість будь-якого науковця (переважно гуманітарія) ґрунтується на неможливості замінити його кимсь іншим, тобто, з одного боку, полягає у певній окупації дослідником певного наукового простору, з другого, - у вичерпаності проблем, які цей простір в собі замикає. І чим непересічнішою й яскравішою була така людина, тим сиротливішою залишається займана нею наукова ніша: в простих речах більш просто віднайти заміну. Людина одинока: особистість від особистості за життя відгороджена стінами взаємонерозуміння такої товщини (або проваллям такої глибини), що будь-які національні або класові бар'єри у порівнянні з цим - дрібниця. Послідовникам же йти прокладеним шляхом легше, але рухаються вони іншим поступом - з іншою інтонацією, іноді зовсім не схожою на інтонації попередника. Це неодмінно свідчить про принципово суб'єктивізоване ставлення до досліджуваних кимсь проблем: їхнє розв'язання дозволяє значний люфт щодо так званого наукового вироку певній проблемі. Зазначена суб'єктивність лише подекуди буває надто неповторною (адже типи суб'єктів повторюються, а ось мислення й творча наснага кожного є унікальним), і тоді дослідження опиняються в просторі історії напрочуд авторськими, іменованими й тому неповторними.

Щось подібне відчуваєш, стикаючись з творчістю і науковою спадщиною Володимира Євгеновича Ясієвича [1] - дослідника архітектурознавчих проблем, людини інтелігентної, тобто такої, котра вміла відчувати у співрозмовникові рівного й ставилася до нього з повагою. Саме тут маю зауважити, що дотепер ніхто не може точно сказати, що саме є архітектурою. Словникові тлумачення лише деякою мірою (знову таки суб'єктивізовано) розкривають поняття, але воно все одно уникає суворо логічного розуміння, залишаючись поняттям нечітким і навіть містичним. Найкращим лишається визначення А. П. Мардера ("архітектура є формою суспільного буття, процес пізнання та перетворення суспільством середовища життєдіяльності людини відповідно до її матеріальних і духовних потреб" [2]). Тому й багато науковців, що мешкають у просторі "архітектури", для свого підкріплення вимушені спиратися на щось, що лежить поза власне естетикою поняття архітектури, тобто до якихось практичних вимірів, у тому числі до праксису історії архітектури, будівельних конструкцій, матеріалів, засобів формотворення тощо. Естетика архітектури як абстрактна, високого ґатунку розумова дисципліна була й лишається цариною небагатьох (можу назвати декілька імен: О. Г. Габричевський, О. І. Некрасов, А. П. Мардер, У. Еко [2a]]). Володимир Євгенович, здається, чітко розумів розпливчастість наукової області, в якій йому випало діяти творчо. Його визначення архітектури як власне визначення віднайти не поталанило.

Ще у розквіті сил - десь в середині 1960-х - вчений залишає цікаву маргіналію на тільки-но итаній ним книзі М. С. Кагана "Діалектика мистецтва": "Різниця між мистецтвом і наукою - не в структурі предмета художнього і наукового пізнання, а в методі пізнання й моделюванні (знову, абстрактно) предмету" (на с. 112) [3]. Отже, саме метод, що відрізняє художню творчість від наукової, ставить науковець у центр вивчення будь-якої проблеми. Проте, не можна не відзначити, що науковий метод може володіти усіма рисами художнього, і чим більш естетичним, елегантним є науковий метод, тим цікавішим є результат дослідження. Чим би не займався науковець, - а коло зацікавлень Ясієвича було значним, - завше можна відчути в його текстах звичку до суворої методології, правда, "архітектурно" опоетизованої.

Як не дивно, провідною темою студій Володимира Євгеновича, незважаючи на розмаїття його наукових зацікавлень, була все ж таки історія архітектури у найширшому розумінні цього слова. Починаючи з підготовки виставки до 75-річчя академіка архітектури П. Ф. Альошина (1956) і публікації монографії про нього (1966) до докторської дисертації "Архітектура України кінця ХІХ - початку ХХ століття" (1981) й книжки за нею "Архітектура України на зламі ХІХ-ХХ століть" (1988), найбільшою увагою науковця користувалися саме історико-архітектурні питання (іноді, безперечно, спірні, оскільки суб'єктивні за самою їх природою), подекуди поступаючись місцем проблемам архітектурно-прагматичного циклу: переважно тим, які стояли у планах поточної роботи НДІТІАМ на замовлення Держбуду СРСР. Між названими вище виданнями (окрім дещо абстрагованої від суто архітектурних проблем книжки "Про стиль і моду" 1968 р.) науковий доробок Ясієвича складають праці з теорії штучного середовища і питань про утворення конструктивних систем масового будівництва. З цієї теми ним було видано три книжки й дюжина статей [4]. Вірогідно, ці дещо прагматизовані аспекти архітектурознавства, по-перше, були вимушені "цікавити" Володимира Ясієвича з огляду на планову тематику Інституту, по-друге, дійсно допомагали усталенню цілісної авторської концепції архітектурного процесу ХІХ–ХХ століть, включаючи як питання історії [5], так і студії аналітично-прагматичні (конструктивні системи, матеріал в архітектурі). Безперечно, навколоархітектурні дослідження стосовно штучного й житлового (як елементу штучного) середовища, особливо останніх років життя, завдали науковому доробку Ясієвича певну розумову й методологічну завершеність: якщо б постало питання про видання Зібрання творів науковця, я певен, що ми отримали б корпусний масив авторського ставлення до людського інобуття в його ментальних і матеріальних ознаках, студійованого на широкому фактичному матеріалі.

"Яким має бути житловий будинок?" - між іншим запитує вчений на полях книги М. С. Кагана (на с. 140). - "Теми людського тіла, моря, яблук невичерпні для мистецтва, оскільки воно є індивідуальним у сприйнятті й безмежно розмаїтим саме по собі. Але в архітектурі типи житлових будинків зрозумілі, й ідеї їх організації є кінцевими, отже, тема житлового будинку може бути пізнаною наукою… В архітектурі ідея не поетична, а наукова". Колізія між наукою та поезією (в широкому смислі), гадаю, була взагалі дуже властивою науковій творчості Володимира Євгеновича. Коли мені 2000 року пощастило готувати до друку його статтю про творчість інженера М. А. Белелюбського (1988), було враження, що текст написаний не науковцем, а письменником: тут і логічні акценти розставлено віртуозно, і фактичний матеріал на квадратний сантиметр тексту не перевантажено, і нудоти наукової немає. Нагадаю перші рядки: "Старость не красит человека. Она большей частью деформирует тело, иссушая его или, наоборот, делая слишком грузным. В лучшем случае она убеляет голову почетными сединами, в худшем - лишает ее этого некогда пышного украшения. В старости теряется острота зрения и блеск зрачков, которые мутнеют, ловкость движений и легкость походки, одним словом, все то, что связано с бренным телом и что способно стареть, подчиняясь законам физиологии. Но душа человека, его ум, воля, ворческая потенция, чувства часто остаются молодыми, насыщенными новыми мнениями и незавершенными мечтами. Поэтому, глядя на стариков и видя их внешнюю физическую оболочку, молодые часто не могут представить всей полноты, значимости и красоты жизни, прожитой человеком, и допускают ошибку, снисходительно и с высоты молодости и силы глядя на стариков. Однажды такую ошибку совершил Константин Паустовский…" і далі за текстом [6]. А ось перші рядки монографії про П. Ф. Альошина: "Поважні члени журі здивовано підняли голови. З щойно розрізаного конверту з девізом проекту будинку зразкового чотирикласного училища в Києві, за який присуджено першу премію, на стіл випав аркуш паперу. На ньому чорним по білому було написано: "Студент IV курсу Петербурзького інституту цивільних інженерів П. Альошин". Йшов 1903 рік…" [8]]. Такі приклади можна примножити. Одне очевидно: Володимир Ясієвич був майстром наукового портрету. Він писав вірші й водночас досліджував досвід панельного й каркасно-панельного домобудування кінця 60-х - початку 70-х років. Як не дивно, це було органічним: фізик і лірик уживалися в одній особі полфіонічно - наукові праці були опоетизованими втручанням у яскраві архітектурні епохи модерну й конструктивізму, вірші - трошки техніцизованими [8]. "Якщо до XIV століття архітектори оперували інтуїцією, ідеями, то у ХХ столітті архітектура переходить в галузь науки", - запише він.

Список наукових праць В. Є. Ясієвича (в тому числі опублікованих посмертно) містить понад сотні назв. Підходячи до нього реєстраційно суворо, слід виокремити кілька галузей в області архітектурознавства, в яких працював науковець. По-перше, це історія архітектури України кінця ХІХ - початку ХХ ст., а також 20-30-х років ХХ ст. (основні тенденції, стилістичні утворення, персоналії зодчих). По-друге, - історія залізобетонного будівництва взагалі і, зокрема, в Україні (тенденції розвитку, персоналії вчених і інженерів). По-третє, - історія архітектурно-будівельної науки, техніки та освіти в Україні за останні століття. По-четверте, - загальна теорія штучного середовища. По-п'яте, - основні напрями розвитку будівельних конструкцій, конструктивних систем і методів будівництва. В останні роки життя В. Є. Ясієвич працював над рукописом книги про історію стилю модерн в Україні [9]. Важко дати стисле і змістовне енциклопедичне визначення творчої діяльності вченого: мабуть, найбільше йому пасує поняття "архітектурознавець" [10].

Шість індивідуальних і декілька колективних монографій, численні статті, що унаочнюють простір кількох наукових зацікавлень Ясієвича, здавалося б, лише опосередковано пов'язаних між собою, на відміну од праць інших науковців, що також писали на замовлення видавництв, керівних установ та міністерств, - не залежуються на полицях. Книга, випущена "за мотивами" докторської дисертації, - єдине видання, в якому комплексно було реабілітовано цілу архітектурну епоху (злам ХІХ-ХХ ст.) [11]. А от, скажімо, книжка про бетон та залізобетон в архітектурі з цікавої серії "Матеріал а архітектурі", започаткованою за ініціативою Д. П. Айрапетова і В. Є. Ясієвича у московському "Стройиздате" наприкінці 1970-х, через десять років після виходу в Москві була перекладена словацькою мовою і видана у Чехословаччині [12] як підручник для архітектурних і технічних вузів. Книга про архітектуру України зламу ХІХ-ХХ століть, яка виходила у видавництві "Будівельник" майже десять років, була відзначена почесним дипломом Президії Академії мистецтв СРСР 1989 р. [13] (авторові запропонували подавати документи на звання члена-кореспондента цієї Академії).

У 1970-х роках, за розповіддю Володимира Євгеновича (з яким мені пощастило тісно спілкуватися протягом рівно трьох років [14]), у видавництвах побоювалися видавати книжки про діячів архітектури та інженерної справи, особливо "доби імперіалізму": хтось міг хибно зрозуміти такі дослідження. Великих зусиль вимагало "вибиття" звичайного іменного покажчика у книжці 1988 року, та й взагалі підготовка до видання двох книжок (1986 та 1991 рр.) з серії "Видатні вчені інженери-будівельники України" (у співавторстві з С. Б. Дехтярем та С. А. Сухоруковим, за редакцією В. Є. Ясієвича). У цих виданнях поєднався талан Ясієвича-архівіста й Ясієвича-аналітика: на іншому матеріалі - на матеріалі інженерного мистецтва - було продовжено слушну традицію видань 1966-1967 рр. щодо творчості архітекторів [15]. Це був для вітчизняної історії науки досить новий жанр наукової біографії.

Невеличка книжка "Конструктивні системи житла майбутнього" 1974 р. презентує цілісний погляд автора, який базувався на власному розумінні штучного середовища [16], на популярну на той час тему житла 2000-го року. Показово подивитись на цю (й аналогічні їй) роботу зараз, коли 2000-й рік вже минув: Ясієвич як "науковий мрійник" - питання цікаве. Тут не місце займатися його розбором: нагадаю лише, що книжка Володимира Євгеновича побачила світ у контексті з монографіями французького науковця Мішеля Рагона ("Міста майбутнього", пер. - М., 1969) та болгарина Пенчо Велєва ("Міста майбутнього", пер. - М., 1985). Характерним є те, що в Україні єдино Володимир Євгенович займався розробкою цього питання, причому не з точки зору абстрактної, "космічної футурології", як це робили його зарубіжні колеги, а з точки зору реального конструктивного забезпечення рішення архітектурної форми майбутнього, як її розуміли гарячі голови. У вирії цього абстрактного питання Ясієвич займав позицію тверезого спостерігача й аналітика ситуації. Студії Ясієвича щодо "міст майбутнього", як не дивно, не втратили актуальності й зараз, але спрямованість їх уявляється важливою не стільки у прагматичному аспекті ("ось так і має бути"), скільки в аспекті теоретичному: футурологічна exercitatio, вправа важлива саме як можливість помислити контур людського буття у майбутньому за умов, що цей контур не є наявним у теперішньому бутті, і лише конструюється як розумове завдання. Тобто футурологія в архітектурі існує як певний ментальний колапс, і саме цим вона є цікавою.

Певно, таке саме - дещо абстраговане - налаштування Ясієвича диктувало йому книжку "Про стиль і моду (Архітектура, меблі, одяг)", написану на замовлення видавництва "Мистецтво". В ній науковець вживає й розглядає окремі прояви поняття стиль і самого стилю в історії розвитку матеріально-художньої культури. По суті, ця студія нині чи не єдине видання з доступно й прозоро викладеною комплексною історією генезису стилю й моди у людському побуті (зокрема, в архітектурі - тобто там, де вона проявляє себе як "побут"). Автор поставився до проблеми з гумором, властивим оцінці побутових явищ як таких, тому книжку цікаво читати, але, безперечно ж, за 35 років після її появи, мода на наукові проблеми змінилася і стиль читання може вимагати більш проникливого, структурно-семіотичного тексту. Через виняткову працелюбність (він був "працьоголиком") В. Є. Ясієвичу вдалося багато зробити за 63 роки життя. Майже усі написані книжки побачили світ. - Багатьох вчених, котрі теж працювали на теренах історії архітектури, спіткала менш прихильна наукова доля (Ф. І. Шміт, І. В. Моргілевський, С. А. Таранушенко та ін.). Прикутий до ліжка тяжкою хворобою (внаслідок якої було ампутовано ногу), Володимир Євгенович працював над автобіографічної книжкою "Моє життя" [17], яка, можливо, є чи не єдиним текстом-спогадом науковця такої оригінальної області науки як архітектурознавство: її видання могло б поповнити скарбницю мемуарної літератури лицарів науки. Архів рукописів В. Є. Ясієвича значний: у ньому міститься кілька значних за обсягом машинописів монографій ("Монументальна скульптура Києва", співавтор М. В. Тарасова; "Вони були будівельниками"; "Роль творчої особи: архітектор, дизайнер і суспільство"; "Стиль в архітектурі"; "Архітектори міста Києва", незакінчена; "Модерн в Україні", незакінчена), статті - переважно з історико-архітектурного циклу [18].

Я не переслідував мету традиційного для біографічних текстів втручання в сутність ідей В. Є. Ясієвича: для цього потрібне спеціальне дослідження. Ще менше існує підстав для загальної оцінки творчої спадщини науковця: не відчуваю на це морального права. Але одне здається мені цілком очевидним: праці Володимира Євгеновича - надруковані й ненадруковані - є вагомим внеском у вітчизняне архітектурознавство хоча б тому, що без них важко уявити собі її сучасний стан (на жаль, оцінка цього стану може бути лише песимістичною). Ученому поталанило так щільно осягнути проблемний простір у кількох галузях архітектурно-будівельної науки, що він виявився деякою мірою вичерпаним. Але Ясієвич - як справжній науковець - завжди лишав рештки цього простору для суперечок, іншої точки зору, дискурсу і дискутування. Своїми працями Володимир Євгенович це просто ініціював [19]]. "Чи є місце суб'єктивному [в науковій творчості]?" - питає вчений сам себе на сторінках книги М. С. Кагана (вклейка до с. 155). - "Є на всіх етапах творчості, але особливо в композиції [матеріалу] та її елементах". На прикладі наукової спадщини В. Є. Ясієвича наочно маємо упевнити себе в дивовижній суб'єктивності будь-якої творчості, яка тільки й визначає місце твору як історично унікальне. Володимир Євгенович був ерудованою й енергійною людиною, і ці дві якості не заважали, а допомагали одна одній, він розумів, що історія створюється за правилами інвенції, з домислом-розфарбовкою, і відчував себе не фіксатором, а творцем історії.

Адже портрет науковця створюється вже іншою історією подвійно: зсередини, творами самого портретованого - вони розташовуються в культурному полі мальовничо й обіймають низку наукових сфер, і ззовні, тобто соціально, "читацько", - така мозаїка не розшаровується, не перекривається пізнішими студійними напластуваннями, а створює те тло, той безперечний ґрунт, на якому напластування стають необхідними, оскільки перетворюють первісне "тіло" на більш рельєфне. Про Ясієвича не можна сказати, що ним "виконано велику роботу, але - фізичну": ним виконано значну розумову роботу, а це завжди видно на будь-якій відстані.

Наукова спадщина В. Є. Ясієвича протягом десятиліття по його смерті стає зразком науково-поетичного ставлення до розв'язання численних проблем архітектурознавства, який не лише слід мати перед очима, а й постійно долати в тиглі власних суджень! Адже саме так перевіряється науковий доробок на міць. На мій погляд, творчість Володимира Євгеновича, немов бетон, який ним був ретельно студійований в історичній ретроспекції, з часом лише міцнішає, - тільки й набирає ваги і стає більш зажаданим.

2003

1. Урна з прахом — на Байковому цвинтарі в родинній могилі (неподалік від місця поховання Лесі Українки). Некрологи опубліковано: Вечірній Київ. 1992. 18 грудня; Архітектор + Будівельник (газета Київського інженерно-будівельного інституту). 1993. Березень. №№ 1085-1086. Див. також публікації: Памяти Вл. Ясиевича / Сост. А. А. Пучков, М. В. Тарасова // Самватас: Лит.-культурол. и филос. ж-л. Киев, 1993–1994. № 9. С. 71–124; А. Пучков. Чарівна суб'єктивність архітектурної науки: До наукового портрету В. Ясієвича // Архітектурна спадщина України. Вип. 3. Ч. 1. Київ, 1996. С. 238–242.Вернуться в текст
2. Див.: А. П. Мардер. Архітектура // Архітектура: Короткий словник-довідник / За ред. А. П. Мардера. Київ, 1995. С. 27–28 та ін.Вернуться в текст
2a. Див.: А. Г. Габричевский. Теория и история архитектуры: Избр. соч. / Под ред. А. А. Пучкова. Киев, 1993; А. Г. Габричевский. Морфология искусства / Под ред. А. М. Кантора. М., 2002; А. И. Некрасов. Теория архитектуры / Сост. В. В. Кириллов, И. Л. Кызласова. М., 1994; А. П. Мардер. Эстетика архитектуры: Теоретические проблемы архитектурного творчества. М., 1988 (готується друге видання українською мовою); У. Эко. Отсутствующая структура: Введение в семиологию / Пер. с итал. СПб, 1998. С. 203–258. Див. також збірник вибраних місць щодо архітектури з філософських трактатів сучасності: Rethinking Architecture: A Reader in Cultural Theory / Rd. by N. Leach. London; New York, 2001 (1 ed. — 1997).Вернуться в текст
3. Примірник книжки (М. С. Каган. Лекции по марксистско-ленинской эстетике. Ч. 2. Диалектика искусства. Л., 1964) зберігається в моєму архіві. Вдячний дружині вченого Майї Володимирівні Тарасовій за щиросердне надання можливості користуватися особистим архівом і домашньою бібліотекою В. Є. Ясієвича, які значною частиною тепер стали моїм домашнім зібранням.Вернуться в текст
4. Див.: Основные печатные труды В. Е. Ясиевича / Сост. М. В. Тарасова, А. А. Пучков // Самватас… С. 114–124 (за останні роки цей список можна доповнити декількома новими позиціями).Вернуться в текст
5. Слід назвати кандидатську дисертацію В. Є. Ясієвича “Історія залізобетонного будівництва на Україні (з кінця ХІХ по початок ХХ ст.)” (1963), виконану під науковим керівництвом дійсного члена Академії будівництва і архітектури УРСР, професора В. М. Яріна. ЇЇ примірник — в моєму архіві.Вернуться в текст
6. Див.: В. Е. Ясиевич. Штатский генерал мостового дела (Н. А. Белелюбский) // Теорія та історія архітектури і містобудування. Київ, 2002. Вип. 5. На честь О. М. Годованюк. С. 416–426.Вернуться в текст
7. В. Є. Ясієвич. Київський зодчий П. Ф. Альошин. Київ, 1966. С. 5.Вернуться в текст
8. Адже М. Л. Гаспаров стверджував, що немає поганих і добрих віршів: є вірші, які подобаються нам, і вірші, які подобаються комусь іншому (М. Л. Гаспаров. Записи и выписки. М., 2000. С. 256).Вернуться в текст
9. Незавершений рукопис зберігається в архіві автора цих рядків і, можливо, колись побачить світ. Короткий конспект майбутньої монографії Володимир Євгенович опублікував (В. Ясієвич. Модерн на Україні // Кур'єр ЮНЕСКО (Україна). 1990. № 10. С. 42–45).Вернуться в текст
10. Дозволю навести повністю рукопис автобіографічної довідки В. Є. Ясієвича (друга половина 1980-х) для якогось енциклопедичного видання: “ЯСИЕВИЧ Владимир Евгеньевич (р. 6.VI 1929, г. Коростень Житомирской обл. [— 13.XII 1992, г. Киев]) — укр. сов. ученый в области теории архитектуры и строительства. Доктор архитектуры (с 1983). Окончил (1954) Киевский инженерно.строительный институт. Член КПСС (с 1963). С 1954 — в Институте теории, истории и перспективных проблем советской архитектуры в г. Киеве. В 1957–1961 зав. отделом Музея архитектуры, с 1977 — зав. сектором научно.технических проблем архитектуры, одновременно (1959–1965) преподавал в Полиграфическом институте им. Ивана Федорова. Основные труды по истории и теории архитектуры и строительства, проблеме взаимосвязи конструкции, материала и формы в архитектуре, по проблеме стиля. Участвовал в коллективных трудах: “Научно.технический прогресс в Украинской ССР” (К., 1973); “Київ сьогодні” (К., 1973); “Труды XIII Международного конгресса по истории науки” (М., 1974); “Проблемы повышения качества архитектуры” (К., 1979); “Развитие строительной науки и техники Украинской ССР” ([В 3.х т.,] К., 1989[–1990]); [“Жилая среда и заводское домостроение” (К., 1990) и др.]. Соч.: “Київський зодчий П. Ф. Альошин” (К., 1966); “Про стиль і моду” (К., 1968); “Конструкція і форма в архітектурі” (К., 1971); “Конструктивні системи житла майбутнього” (К., 1974); “Бетон и железобетон в архитектуре” (М., 1980); [“Архитектура Украины на рубеже XIX–XX веков” (К., 1988)]” (Машинопис — в моєму архіві).Вернуться в текст
11. Див.: В. И. Тимофеенко. Реабилитация архитектурной эпохи [Рец.] // Стр-во и архитектура. 1989. № 10. С. 23.Вернуться в текст
12. Див.: Vl. Jasievic. Beton a zelezobeton v architecture. Bratislava; Praha, 1987. У цій саме серії було також видано у Москві, а потім перевидано словацькою мовою книгу колеги Ясієвича А. П. Мардера “Металл в архитектуре” (М., 1980). Див.: Abram Marder. Kov v architecture. Bratislava, 1989. (Див. про А. П. Мардера окрему статтю в цьому томі, стор. 573–576.)Вернуться в текст
13. Див.: Архитектура СССР. 1990. № 1. С. 126.Вернуться в текст
14. Тобто з 12 грудня 1989 р. — день знайомства — по 13 грудня 1992 р. — день смерті.Вернуться в текст
15. Відомо, що наприкінці 1960-х рр. побачили світ книжки-монографії про творчість архітекторів П. Ф. Альошина (В. Є. Ясієвич, 1966), О. М. Вербицького (С. В. Кохан, С. К. Кілессо, 1966), О. Л. Красносельського (О. Н. Ігнатов, 1966), В. М. Рикова (П. І. Макушенко, 1967), інженера О. І. Неровецького.Вернуться в текст
16. Ця теорія викладена В. Є. Ясієвичем у кількох публікаціях, кожна є своєрідним розвитком попередньої. Див., наприклад: В. Е. Ясиевич. Об общей теории искусственной среды // Строительство и архитектура. 1974. № 8. С. 28–32; В. Є. Ясієвич. Загальна теорія штучного середовища (житла) // В. Є. Ясієвич. Конструктивні системи житла майбутнього. Київ, 1974. С. 4–15; В. Е. Ясиевич. Общие проблемы жилой среды: Концептуально-системный аспект // Жилая среда и заводское домостроение / Под общ. ред. В. Е. Ясиевича и С. Б. Дехтяра. Киев, 1991. С. 5–49.Вернуться в текст
17. Див. фрагмент: Вл. Ясиевич. Духовная жизнь: Из книги воспоминаний “Моя жизнь” // Самватас… С. 78–84.Вернуться в текст
18. “Творчість київського міського архітектора В. М. Ніколаєва”, “Творчість О. Я. Шилє” та ін. За моєю ініціативою низка матеріалів була оприлюднена у культурологічному часописі “Самватас” (1993–1994, № 9), а також протягом останніх років у збірниках наукових праць НДІТІАМ. Див.: В. Е. Ясиевич. Постмодернизм или архитектурный плюрализм? О развитии стилистических направлений на Украине // Теорія та історія архітектури і містобудування. Київ, 1998. Вип. 3. На честь Г. Н. Логвина. С. 223–231; В. Е. Ясиевич. Штатский генерал мостового дела (Н. А. Белелюбский)… С. 416–426.Вернуться в текст
19. Див., наприклад, статтю В. В. Чепелика “Про раціоналістичні тенденції в архітектурі ХХ ст.” (Строительство и архитектура. 1976. № 7. С. 27–31), яка була своєрідним науковим резонансом на публікацію В. Є. Ясієвича “Біля витоків архітектури ХХ ст.” (Строительство и архитектура. 1975. № 10. С. 28–36).Вернуться в текст

К началу страницы