Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Библиотека (статьи и книги) об Павле Алешине
Андрій Пучков
Павло Альошин, архітектор

А.Пучков "Я згадав про Альошина тому, що ця людина мріяла про грандіозну перебудову Києва. Ми однаково з ним мислили, що будівництво Києва тодішньої доби в архітектурному відношенні залишало, м'яко кажучи, жадати на краще", - писав наприкінці 1950-х Василь Віталійович Шульгін [1],
1. В. В. Шульгин. Письма к русским эмигрантам. М., 1961. С. 62. Вернуться  в текст
видавець "Киевлянина", член Державної думи, монархіст і емігрант. Але то справа Шульгіна, котрий був знайомий з Павлом Альошиним. Чому ж ми все частіше згадуємо про цього архітектора?

Здавалося б, по його смерті пройшло майже сорок років, ще живі ті, хто працював і спілкувався з Альошиним, хто може розповісти про нього веселий анекдот, згадавши неймовірну (або ймовірну) історію [2].
2. Наприклад, архітектори-старожили згадують епізод, коли під час якоїсь демонстрації у середині 50-х рр. вони, проходячи повз будинку № 17 по Великій Житомирській, натхненно вигукували: “Да здравствует академик архитектуры Павел Федотович Алёшин!” Підстаркуватий метр виходив на балкон з суворим, справжнє академічним обличчям, розправляв вуса й починав махати студентам рукою, немов відповідальна особа на трибуні Мавзолею. Сергій Костянтинович Кілессо, котрому я щиро вдячний за спомини про майстра, згадував про обід разом з Альошиним. Фраза Павла Федотовича: “Главное в жизни — вовремя поданный обед” могла б стати не лише його девізом. Але гастрономічний мотив у творчості майстра цією тезою не обмежувався. Перед обідом Альошин обов'язково випивав чарку, на якій було зроблено показовий напис: “Иже и монаси приемлют”... Інші історії — за текстом. Вернуться  в текст
Але чи вичерпується цими згадками та загальноісторичною пам'яттю суспільно-культурна оцінка значущості (і тому - зацікавленість) по-статі Павла Федотовича в імперському та радянському архітектурному просторі? Певна річ, ні. Емоційний щабель сприйняття будь-якої споруди вичерпується, тільки-но у свідомості постають інші реалії. Є така спеціальна дисципліна - імагологія, - яка займається вивченням відбиття форм певного народу у свідомісному сприйнятті чужинця. Так от, емоційний щабель сприйняття певної форми та перетворення її на власний образ - сфера дії повсякденної свідомісної праці, часто взагалі позбавлена будь-якого наукового навантаження. Що ж саме приваблює міського мешканця, котрий тільки чув, що "оцей будинок звів Альошин, а оцей - Городецький", у цих спорудах?

Відповідь на це запитання споріднена тому мотиваційному ґрунту, на засадах якого Державною науковою архітектурно-будівельною бібліотекою ім. В. Г. Заболотного Держбуду України здійснюється тепер видання бібліографічного покажчика життєво-творчого доробку Павла Альошина. І якщо ми здійснимо спробу зрозуміти, чому саме нас цікавлять постаті В. В. Городецького, В. Г. Заболотного (про яких вже видано добротні покажчики, аналогічні до цього), П. Ф. Альошина, чому мають цікавити особи інших видатних людей минулого та сучасності, - якщо це буде на раціональному щаблі усвідомлено, тоді ми вправі твердити, що ці люди мешкають серед нас.

Оскільки книга, котру не читають, є мертвою для особистого світу того, хто її не читає, але живою для світу культури, оскільки будинок, котрий не викликає зацікавленості, є тлом і матеріалом для формотворення повсякденного буття, не перетворюючись на твір художній, а лишаючись твором архітектурним, - остільки й особа, позбавлена зовнішньої фіксованої форми людської пам'яті, тобто біографії - чистий символ історичного забуття. Але, як казав Сигізмунд Кржижановський, "Бетховен, якого грають фальшиво, - все ж таки Бетховен. Навіть більше: той Бетховен, котрого взагалі не грають, - теж Бетховен". Природа не виносить порожнечі.

Такий трохи абстрактний обрис ситуації, за якої виникають біографічні книжки й бібліографічні покажчики, не уявляється зайвим саме стосовно постаті Павла Федотовича Альошина. Його “грають” в історії київської архітектури за всіма правилами людської шани.

Що ж то за людина, яка за життя була обтяжена безліччю різних історій, про яку сперечалися, яка у творчому плані віддала належне всім архітектурним стилям, що спіткали архітектурний процес протягом його життя? Це саме він закинув першому секретареві ЦК КП(б)У М. С. Хрущову, коли той став розпікати Павла Федотовича за щось архітектурне [3]:
3. Микиті Сергійовичу до подібних амбіційних витівок було не звикати: згадаймо пізнішу жалібно знамениту виставку у московському Манежі, дивовижні вислови голови держави на адресу художників й скульпторів, його цвіркування на полотна, обзивання художників “падарасами” тощо. Див., наприклад: Н. Н. Каретников. Темы с вариациями. М., 1990. С. 51–52. Вернуться  в текст
“Да кто вы такой, милостивый государь, чтоб со мной так раз. говаривать?!” На той час таке міг дозволити собі лише “живий класик”. Як Альошину вдалося уникнути концтабору і смерті, коли після визволення Києва від фашистів поширилася у певних колах світлина, де Альошин був сфотографований в автомобілі разом з гауляйтером Києва Кохом? Один Бог про це знає.

Павло Альошин народився у Києві, 15 (28) лютого 1881 р., в родині відомого київського підрядчика, київського другої гільдії купця (артіль стельмахів) Федота Олександровича Альошина, людини роботящої, хитрої, підприємницької. Ф. О. Альошину належало в Києві декілька значних будинків (Маловолодимирська, 74; Виноградна, 20; Софійська, 23; Володимирська, 19 та ін.), до речі, більшість з них були зведені у 1910- рр. за проектами його сина Павла. Дід Альошина, кріпак-умілець з Курської губернії, прийшов до Києва на “отхожий промысел”.

1899 р. Альошин одержує середню освіту. За час навчання виявилися певні діяльнісні уподобання майбутнього зодчого: деякий час він відвідує знамениту київську рисувальну школу М. І. Мурашка (існувала у 1875–1901 рр.) Неабиякі прибутки Ф. О. Альошина дозволили його синові поступити в СанктПетербурзький інститут цивільних інженерів (ПІЦІ) та одержати інженерний диплом. Серед вихователів Альошина були такі видатні люди, як академік архітектури Є. С. Кітнер (автор проекту Київського політехнічного інституту та інших споруд), професор архітектури А. К. Красовський (автор відомого підручника з архітектурного формотворення), професор історії архітектури Й. Б. Міхаловський (автор програмної праці “Архитектурные формы античности”, яка за радянської доби витримала чотири видання), професор М. А. Белелюбський (інженермістобудівельник) та ін. За час навчання у ПІЦІ Альошина двічі (1900, 1902 рр.) надсилають за кордон з пансіонерською метою: він побував в Австро-Угорщині, Франції, Німеччині, Великій Британії, Італії та Греції. Останні дві країни, як це і має бути, справили на нього особливо міцне враження.

Вже студентом четвертого курсу ПІЦІ двадцятирічний Павло Альошин бере участь у конкурсі на проект зразкового чотирикласного училища ім. М. А. Терещенка в Києві, в якому він перемагає проект цивільного інженера П. І. Голландського (1868–1939), що зайняв друге місце. Але П. І. Голландський скористався креслениками молодшого колеги. П. Ф. Альошин чи то зі скромності, чи з якихось інших причин, через піввіку наводячи цей об’єкт у колективній книзі “Архитектура школьных зданий” (1954 р.) як приклад розпланувального рішення середнього навчального закладу, імені свого під ним не ставить (тепер це — корпус Державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого по вул. Ярославів Вал, 40, на жаль з дещо спаплюженим фасадом). Але кресленики цього об’єкту та проект будинку гімназії у Катеринодарі, котрий теж здобув першу премію на конкурсі 1903 року, Павло Федотович експонує як свої перші творчі здобутки на персональній виставці, що відбулася 1956 р. в Музеї архітектури Академії архітектури УРСР [4].
4. Див.: Виставка творчих праць дійсного члена Академії архітектури УРСР, доктора архітектури, професора Павла Федотовича Альошина: Каталог / Р. А. Оніщенко, П. І. Макушенко, З. О. Петрова та ін. Київ, 1956. С. 7. Вернуться  в текст

Однією з перших помітних творів Альошина став проект Будинку торговельно-промислового товариства Бажанова й Чувалдіної в С.-Петербурзі, що був здійснений 1907–1909 рр. Молодий 26-річний архітектор здійснював авторський нагляд над зведенням цієї споруди. У конструктивному відношенні Альошин широко застосував залізобетон для влаштування фундаментів та міжповерхових перекриттів. Вперше у Петербурзі тут було влаштоване водяне опалення з примусовою циркуляцією води; житлові приміщення були обладнані вбудованими меблями, існувала гаряча вода й навіть “пращур” сучасного кондиціонеру. Для оздоблення інтер’єру широко вжито дерево різних порід, мармур, кольорове скло, шкіра, шовк та інше [5].
5. Слід зазначити, що в облаштуванні інтер'єру будинку Бажанова та Чувалдіної брав участь М. К. Реріх, листи якого до П. Ф. Альошина зберігаються у Фонді Альошина в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України. Вернуться  в текст
Якби не знати, що йдеться про споруду початку століття, цей опис міг повною мірою зійти за опис сучасного міського будинку, володар якого — людина певного достатку. Для нас важливо, що вже на початку кар’єри Альошин прагнув працювати на європейському рівні як з точки зору розпланування й обладнання, так і з точки зору архітектурно-формологічного рішення. Нас не повинно шокувати, скажімо, те, що 1903 р., звітуючи про подорож до Західної Європи, студент IV курсу ПІЦІ Павло Альошин висловився щодо модерну: “Модерн — це спроба створити щось, тільки б нове, проте не завжди раціональне й часто-густо не конструктивне. Модерн не має під собою ніякої ідеї, ніякої правди” [6],
6. Зодчий. 1903. № 11. С. 303. Вернуться  в текст
а вже через чотири роки він сам виконав проект у цьому “брехливому” стилі, заперечуючи свої попередні твердження. Згадаймо, як Й.–В. Ґете відповів на закид свого секретаря та біографа Й.–П. Еккермана: “Ви кажете, що я тридцять років тому стверджував зовсім протилежне? Звісно! Не можу ж я протягом тривалого часу твердити одне й те ж саме!” Справді, чекати від людини, котра кожні п’ять хвилин розумніша, ніж була до того [7],
7. Вислів належить професору М. М. Дьоміну. Вернуться  в текст
— значить підозрювати її у мислительній стагнації. Ситуація з Альошиним та його ставленням до модерну — з цієї ланки.

Протягом 1906–1909 рр. Альошин проектує будинок комерційного училища в Казані (отримав IV премію на конкурсі), гімназію у Катеринбурзі, чотири типові школи для різних міст Російської імперії (друга премія на Всеросійському конкурсі), публічну бібліотеку в Києві.

Адже головною роботою — і за архітектурними якостями, і за політико-історичною значущістю, що пов’язується з ім’ям Павла Альошина, — став проект будинку Педагогічного музею Цесаревича Олексія, здійснений 1909–1911 рр. коштом голови Київського біржового комітету, дійсного статського радника, купця С. С. Могильовцева [8],
8. Див. докладніше: М. Б. Кальницкий. Семён Могилёвцев — просвещенный капиталист // Киевские Ведомости. 1993. 4–7 сентября. С. 5. Вернуться  в текст
реконструйований 1937 р. Він змінив багато функцій: спроектований як “народний дім”, був побудований як Педагогічний музей, навесні 1917 р. став штаб-квартирою Центральної Ради, потім протягом довгого часу мав честь бути українською філією Центрального музею Володимира Ілліча Леніна; в останні роки будинку повернуто майже первісну функцію — тепер це Будинок учителя.

Наводимо коротку історію проектування цієї видатної споруди, записану В. Є. Ясієвичем зі слів П. Ф. Альошина: “Альошин дістав замовлення на проектування будинку народної аудиторії на вільній ділянці між Миколаївським бульваром (нині бульвар Шевченка) і вулицею Фундуклеївською (нині вулиця [Богдана Хмельницького]). Коли вже було виконано перший варіант проекту, в громадському житті міста почався наступ реакції 1910-х років. В 1911 р. під час вистави [“Життя за царя”] в Київському оперному театрі було вбито міністра внутрішніх справ [П. А.] Столипіна. Будівництво народної аудиторії в центрі міста було заборонено. Щоб гроші не пропали, Могильовцев вирішив замість небезпечної народної аудиторії створити більш “пристойний” заклад, благодійно названий “Педагогічний музей ім. Цесаревича Олексія”. Така мета будівництва цілком задовольнила міську владу. 5 жовтня 1912 р. відбулося офіційне відкриття будинку” [9].
9. В. Є. Ясієвич. Київський зодчий П. Ф. Альошин. Київ, 1966. С. 14. Вернуться  в текст
Архітектурного задуму нова функція будинку не спаплюжила: форма залишилася такою, якою її вперше побачив архітектор. Це врізаний у паралелепіпед циліндричний об’єм, увінчаний скляним куполом. Єдине, що дивує: цей купол освітлює чомусь лише половину напівкруглої глядачевої зали (на 586 місць), його решта — “працює” тільки на загальний абрис (простір другої половини залу — напівкругла галерея, добре освітлюється через вікна на головному фасаді). Як і в Будинку Бажанова й Чувалдіної, у споруді Педагогічного музею Цесаревича Олексія був широко застосований залізобетон. Орнаментальний фриз на “освітянську тему”, що тягнеться упродовж головного фасаду, маскарони над бічними входами (одна з яких — “портрет” Сократа) виконано скульпторами Л. А. Дітрихом та В. В. Козловим. Як влучно зазначає В. Є. Ясієвич, балкон-портик на головному фасаді — “цілком нове, модернізоване рішення” [10],
10. Там само. С. 16. Вернуться  в текст
але не тільки цим віддає Альошин данину модерну — вікна на третьому поверсі, що проривають скульптурний фриз “Освіта”, теж є мотивом, що був залучений з модерних аналогій [11].
11. Треба порівняти цей прийом з аналогічним, який був застосований академіком І. В. Жолтовським у вирішенні фасадів будинку Кінного товариства на Біговій вулиці у Москві (1912 р.). До речі, Жолтовський як упевнений класик теж палко заперечував своє відношення до стилю модерн. Але епоха спрацьовувала майже мимоволі. Див. про це докладніше: А. А. Пучков. Проблема стиля в архитектурном творчестве П. Ф. Алешина (на примере киевских построек) // Известия вузов: Строительство и архитектура (Новосибирск). 1991. № 9. С. 50–55. Вернуться  в текст
В іншій стильовій гамі витримано будинок лікаря М. Ковалевського на вул. Лєвашовський, 15/1 (1911–1912 рр.): це данина візантизму і взагалі ретроспективізму, що був більш м’якою формою, ніж модерн, котрий сприймався спочатку приблизно так само, як зараз сприймаються на київських вулицях багатоповерхові споруди зі скляним огородженням на незвичний європейський кшталт. Чотири різні за формами капітелей колонки на балконі другого поверху — веселий жарт майстра, котрий любив деталь більше за все. У розпланувальному відношенні цей приватний особняк — одна зі столично-репрезентативних і водночас майже по-петербурзському стриманих будівель 30-річного майстра.

Будинок Ольгінської гімназії (або — Першої жіночої гімназії), робота над проектом та зведенням якого тривала у 1909–1914 рр. і була припинена через Першу світову війну, — твір, який разом з Педагогічним музеєм, Першою чоловічою гімназією О. В. Беретті та пізніше зведеним корпусом Головного залу Академії наук створив своєрідний “альошинський квартал” між вулицями Володимирською, Терещенківською, Фундуклеївською (тепер — Богдана Хмельницького) та Бібіковським бульваром (тепер — бульвар Тараса Шевченка), замкнувши в єдиному ансамблі береттієвський класицизм з альошинським модерном та неороманікою. Протягом тридцяти років так чи інакше маючи відношення до забудови цього просторово відповідального місця, Павло Федотович довів до лаконічності принцип урядово-адміністративного формування кварталу — це, мабуть, у 1920-х рр. справить вплив на ідею проекту розпланування житлового району (“соцміста”) при Харківському тракторному заводі (ХТЗ), що виконувався групою молодих зодчих під безпосереднім керівництвом Альошина.

Невдача у конкурсі на будинок губернського земства, в якому переміг столичний академік архітектури [12]
12. В рішенні журі було записано, що проекту Павла Альошина “бракує художньої виразності та смаку”. Вернуться  в текст
В. О. Щуко і за проектом (дещо “відредагованим”) якого споруду й було зведено, звісно, призвела до того, що Альошин, цивільний інженер з десятирічним стажем, уражений у найкращих почуттях, приймає рішення продовжити освіту на архітектурному факультеті Імператорської Петербурзької академії мистецтв. Павлу Федотовичу було 32 роки: за плечима багато яскравих споруд, в тому числі Педагогічний музей (такого рівня чистоти архітектурного рішення, навіть отримавши звання “архітектора-художника”, він вже не досягне), ім’я, розвинута приватна практика.

Восени 1913 р. Павло Федотович, склавши вступні іспити до Академії мистецтв, потрапляє до навчальної майстерні академіка архітектури Л. М. Бєнуа (1856–1928), під наглядом якого він виконує учбові проекти. Знову закордонні подорожі, знову — Греція та Італія, Франція, Англія й Константинополь. Про його пишні вуса (котрі завжди викликали посмішку чи породжували жарт), котрі Альошин почав носити ще до Академії, ходили легенди: одна з них, котру розповів один з його однокашників по Академії у споминах, описувала, як Альошин, вдень вишукано одягнутий у чорний сюртук й білу сорочку з метеликом, на ніч прикріпляв довгі пишні вуса спеціальною сіткою-смугою, аби вранці їх форма не була порушена, і що вигляд його був дуже кумедний. До речі, цю звичку “нічного поводження з вусами” Павло Федотович зберіг до скону днів.

Поруч з навчанням у Петербурзі Альошин продовжує практикувати: 1914 р. Ф. О. Альошин зводить за проектом сина семиповерховий житловий будинок у стилі “українського необароко” на Софійській площі (Володимирська, 19; зруйнований під час Великої Вітчизняної війни). Мабуть, це була данина рідній землі, принесена до Києва з гранітних невських берегів.

У рік шалених політичних подій Альошин закінчує другу вищу освіту, здобуваючи звання “архітектор-художник”. З 1918 р. він, далекий від політики, працює на ту владу, котра була тепер “на дворі”, не дуже переймаючись якимись ідеологемами, — головне, щоб можна було заробляти улюбленою справою. За нових умов це опинилося повною мірою можливим.

Ще 1917–1918 рр. Альошин разом з харківським професором Г. Д. Дубеліром виконує проекти розпланування двох географічно діаметральних поселень: генеральний план Мурманська (з деталюванням торгового району, адміністративної частини, забудови садиб та житлових кварталів) та курорту-саду “Комперія-Сарич” поблизу Ласпі у Криму (за участю архітектора В. І. Яковлєва) [13].
13. Про цей проект існує брошура, написана П. Ф. Альошиним та Г. Д. Дубеліром: Комперия-Сарыч. Петроград, 1918. На жаль, вона лишилася нам недоступною. Вернуться  в текст

У 1918–1920 рр., у найметушливіші роки Громадянської війни, Альошин обіймає посаду головного архітектора Києва — першого за більшовицьких часів; у 1922–1924 рр. працює губернським архітектором, водночас беручи активну участь в організації київських архітектурно-художніх учбових закладів. Саме Альошин (разом з колегами за цехом) був ініціатором створення Київського архітектурного та Київського художнього інститутів [14].
14. Тепер ці заклади, що багаторазово змінювали структуру і назву, — Київський національний університет будівництва і архітектури та Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури. Вернуться  в текст
2-го грудня 1920 р. Рада з реорганізації Київського політехнічного інституту обрала 39річного зодчого професором кафедри історії архітектури, а 1921 р. його затверджено у вченому званні професора.

На початку 20-х рр., за доби т. зв. “революційного романтизму” та деякої формологічної свободи у виборі стильового жанру для архітектурного твору, Альошин віддає перевагу роботі у стилі “українського необароко”, створюючи проекти шкіл у селах Мархалівка, Воронківці, Кагарлицька слобода Київської губернії, комплексу будівель селекційної станції в с. Миронівка (лабораторні корпуси, гуртожиток для робітників, пральня, стайня).

Середина 1920-х позначена пожвавленням конкурсної діяльності — не тільки Альошина, але й інших архітекторів: цивільні споруди будували мало через брак коштів, перевага віддавалася промисловим об’єктам. Так, 1924 р. Павло Федотович, працюючи професором і керівником персональної творчої майстерні, розробляє проект мансардного поверху робітничо-селянського Палацу праці в Києві (разом з архітектором С. А. Прокоф’євим), проект Робітничо-селянського палацу ім. Леніна, проект театру в Ростові-на-Дону (разом з В. Г. Заболотним, П. Г. Юрченком, Я. З. Тарасюком, І. Ф. Мілінісом). У 1925–1927 рр. за проектами Альошина будуються санаторій у Грізному та електролікарня в Геленджику. Разом з О. М. Вербицьким були розроблені проекти нового Залізничного вокзалу в Києві.

Стосовно останньої роботи існує така легенда. За день до терміну подання проектів на конкурс Альошин, котрий розробляв власний проект вокзалу, зателефонував до Вербицького і запропонував Олександру Матвійовичу, як зараз би сказали, “бартер”: Альошин вписує в свою авторську довідку ім’я Вербицького, а Вербицький — ім’я Альошина. Один з проектів неодмінно мав перемогти (в цьому не було сумніву!), і тоді вони обидва були б у виграші. О. М. Вербицький як чемна, порядна людина погодився з пропозицією Павла Федотовича. Його проект отримав перше місце і, таким чином, він розділив авторство з Альошиним. Невідомо, правда, чи вписав Альошин ім’я Вербицького до своєї авторської довідки... Жодним чином ми не маємо на меті підозрювати видатного майстра у якихось “протиморальнісних” махінаціях, однак диму без вогню не буває: легенда існує [15].
15. Мені розповів її покійний професор В. В. Чепелик. Вернуться  в текст
Поруч з цим відома ще одна історія, майже аналогічна за змістом. Коли після війни Альошину замовили проект реконструкції т. зв. Другого житлового будинку житлово-будівельного кооперативу “Радянський лікар” по вул. Новій (тепер — Марії Заньковецької, 5), зведений за його (разом з зятем — архітектором О. О. Колесниченком) креслениками у 1933–1935 рр., Павло Федотович дав на це згоду, поставивши вимогу, що оскільки це буде новий проект (старі кресленики немов би втрачені), фінансування роботи повинно бути відповідним. Замовник погодився. Тоді зодчий дав команду своїм помічникам зробити [16]
16. За спогадами самих помічників (у різні части це були різні люди, до речі також — В. Є. Ясієвич і С. К. Кілессо), П. Ф. Альошин встановив для них платню за 8-годинний робочий день — 5 рублів. В його майстерні (у підвалі будинку по вул. Великій Житомирській, 17) завжди був чайник з кип'ятком і звичайнісенькі сушки. Обіду разом з метром помічники удостоювалися лише за якихось виключних обставин. Вернуться  в текст
точнісеньку копію старих креслеників, котрі, звісно ж, зберігалися в архіві педантичного Альошина, й продав їх знову за повну ціну... Треба вважати, що купецька струнка в душі “радянського” зодчого грала свою мелодію. Але — “хто з вас без гріха”...

Подією в архітектурному житті України другої половини 20-х рр., охопленою конструктивізмом, стала робота над проектуванням та реалізацією житлового комбінату у соцмісті Новий Харків. Чотири таких житлокомбінати при ХТЗ, збудовані хоча й не повністю, є унікальним прикладом практичної реалізації ідеї формування крупних житлових утворень для різних щаблів населення з поступовим переходом до нових соціалістичних форм побуту, які панували у свідомості тодішнього політичного керівництва. Наприклад, в житлокомбінаті № 1 ХТЗ, що був розрахований на 2 774 чол. і мав площу біля 9 га, центром симетричної композиції був клуб-дальня. По обидві сторони від нього у формі стрічкової забудови розташовані два шестиповерхових коридорного типу корпуси для одинаків, далі, у глибині території, — шість секційного типу корпусів для сімейних, а за ними — чотири т. зв. “дитячих будинки” (садки та ясла). На два чоловіка одинаків або бездітній родині відводилася мінімальна чарунка — кімната 14,4 м2 з передпокоєм та умивальником, сім’ям з дітьми — квартири на 2–3 кімнати з кухнями-нішами (в одній з кімнат), санвузлами та передпокоєм. Всі корпуси передбачалося з’єднати поміж собою теплими переходами на рівні 2-го поверху, але від останніх відмовилися з економічних причин. Цей приклад — приклад регламентації людського життя за жорсткою технічною схемою — є яскравим образчиком розуміння самої проблеми розселення як акта управління “людиною-гвинтиком” у певній соціальній системі. Уявіть собі на хвилинку, що двоє одинаків, що працюють на ХТЗ, вирішили одружитись і треба міняти місця життєвої “дислокації” в межах одного району; а якщо у бездітної сім’ї народжується дитина — це взагалі ситуація жахлива: вона порушує мертвонароджену схему вольового “розселення”. З такого розуміння проблеми і витікали потім хиби житлового розвитку радянського міста, в якому навіть індивідуальні квартири перетворювалися згодом на “імпровізовані” комуналки.

Але Альошин виконував те, що йому замовляли. Академік архітектури й академік Академії наук СРСР О. В. Щусєв сказав, що якщо людина талановита, то щоб їй не замовили — палац або катівню, — вона з честю має виконати обидва завдання. Можливо, Павло Федотович дотримувався подібного погляду на місце професії архітектора в світі.

До 1927–1930 рр. відноситься праця Альошина над своїм найвидатнішим об’єктом пореволюційної доби — житловим будинком кооперативу “Радянський лікар” по вул. Великій Житомирській, 17 (співавтор О. О. Колесниченко), що став символом добротного вітчизняного конструктивізму, у всій повноті відбивши витончений смак зодчого, його здатність працювати у будь-якому формологічному жанрі. Вперше у Києві на залізобетонному даху житлового будинку було розбито невеличкий садок, де мешканці вирощували картоплю та моркву, вперше було досягнуто тої витонченості конструктивістської деталі, яку Альошин вже давно не міг реалізувати. Будував, як для самого себе. В цьому будинку він і отримав квартиру (на другому поверсі), на його фасаді й було відкрито його меморіальну дошку.

Проекти житлових будинків (Лютеранська, 28; Рейтарська, 11 та ін.), зроблені Альошиним протягом 1930-х рр., є звичайним виконанням архітектором своєї професійної справи, виходячи з духу епохи: звичайні споруди звичайного сірого тинькування, в яких майже ніщо не нагадує руку майстра, тим більше такого, як Альошин, хіба що — деталь: ґрати сходових клітин, дверні ручки тощо.

У повоєнні роки Павло Федотович, чудом залишившись живим після ризикованого випадку спілкування з німецьким гауляйтером, отримує замовлення на проект відбудови та реконструкції будинку Київського університету — береттієвського творіння, котрим Альошин надихався, навчаючись архітектурному формотворенню, та Растреллієвого Маріїнського палацу. До 1945 р. відноситься конкурсний проект розпланування та забудови Хрещатика під девізом “Хрещата долина”, що був оцінений другою премією, до 1952 р. — проект станції метро “Киевская-Кольцевая” у Москві.

Будівничі Києва - члени Академії архітектури УРСР, 1953 р.
О. В. Власов, О. І. Неровецький, І. Я. Грабовський, М. Г. Лисенко, В. Г. Заболотний, П. Ф. Альошин, невстановлена особа, О. М. Вербицький
Фото з архіву В. Є. Ясієвича.

П. Ф. Альошин — делегат Першого з’їзду радянських архітекторів СРСР (1937), дійсний член Академії архітектури УРСР (1945–1958), почесний член Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1958), доктор архітектури honoris causa (1946), керівник персональної творчої майстерні Академії архітектури УРСР (з 1944). У 50-ті рр. він керує аспірантськими студіями, редагує книжки О. І. Маринченка (“Метал в архітектурі Києва”, 1948) та В. А. Дзугаєва (“Дверні та оконні прилади масового виробництва”, 1950; “Архитектурные детали: Дверные и оконные приборы”, 1955), разом з О. І. Маринченком та В. В. Колесниковим пише книжку “Архитектура школьных зданий” (1954). Мріє збудувати власний будинок поблизу Києва, але місця для дачі академіка архітектури уряд не виділив.

Павло Федотович відбув у вічність 7 жовтня 1961 року, похований на Лук’янівському кладовищі. Його квартира зусиллями рідних довгий час утримувалася у недоторканості, але 2003 року була продана: навіть духу Альошина там не лишилося.

Павло Альошин — напрочуд київський архітектор. Крім того, Альошин — найвизначніший київський архітектор: його ім’я знають навіть ті з киян, хто більше ніяких архітектурних імен не знає (виключення — Владислав Городецький). “Альошин бачив майбутній Київ перетвореним. Він говорив, що Київ може й повинен мати свій власний стиль, архітектуру, пов’язану з минулим, але принадну до теперішнього. Йому здавалося, що за основу треба взяти стиль історичних пам’яток Києва. Найважче за все стилізувати житлові багатоповерхові будинки. Але це можливо. У своєму загальному ансамблі Київ має стати білостінним з золотом. Трошки золота у візерунках, добре вироблених історією, візерунках, накладених на прості гладкі білі стіни. На цьому тлі київські темнолистні тополі будуть зворушливі. Так мріяв Альошин” [17].
17. В. В. Шульгин. Письма к русским эмигрантам. С. 61–62. Вернуться  в текст

Як не дивно, окрім невеличкої книжки В. Є. Ясієвича (1966), котра носить ознайомлюваний характер, та декількох оглядових статей, ретельно-монографічної студії про життя й діяльність П. Ф. Альошина не існує. Можливо, цей покажчик якоюсь мірою, з одного боку, стимулює творчий пошук сучасного архітектурознавця, а з другого — стане даниною пам’яті видатного нашого співвітчизника.

Фігура, не менш яскрава на вітчизняному архітектурному небосхилі 20–30-х років, Костянтин Мельников, 1927 року викарбував на чолі фасаду власного будинку у Кривоарбатському провулку, 10 у Москві стриманий напис: “Константин Мельников, архитектор”. Здається, Павло Альошин, що мав вдачу до різного роду зовнішніх ефектів (згадаймо хоча б пильно пестувані вуса), якби йому довелося звести власний особняк, теж не пожалкував сил, аби написати на фасаді щось подібне. І в цьому не було б жодної претензії (як не було її і в Мельникова): людина, котра протягом півстоліття тримала у раменах власного імені архітектурний процес Києва (і України), чиїм ім’ям (і, звісно, — руками) створювалися архітектурні об’єкти, залучені тепер до катехізису пам’яток (оскільки “Альошин будував!”) нашої історії та культури, — ця людина мала собі дозволити ще й не таке.

2000

Статья предваряла изданный Государственной научной архитектурно-строительной библиотекой им. В. И. Заболотного Библиографический указатель П. Ф. Алёшина (Киев, 2000. 64 с.: ил.). Вышла она в сокращенном виде, причем за счет “исторических хохм” — анекдотов, домыслов, подначек, которые, вероятно, делают портрет архитектора более живым, нежели казенная строка в послужном списке, однако не вполне уместны в столь апологетическом издании, как библиография. С просьбой написать статью обратились ко мне, с одной стороны, директор Библиотеки Галина Анатольевна Войцеховская, с другой стороны, — внук архитектора, тоже архитектор (кандидат архитектуры), Вадим Эммануилович Алёшин. Быть автором такой вступительной статьи я счел делом чести, и без сожаления согласился на ее сокращение. Вадим предложил вместе с ним, на материалах домашнего архива, написать большую книгу про Алёшина, но из этой затеи до сих пор ничего не вышло. Статья была опубликована Вадимом на его сайте “Архитектор Павел Алёшин: Страницы жизни и творчества” (www.alyoshin.ru).

Источник: Издательский дом А.С.С.

К началу страницы
Читайте также -
Библиотека (статьи и книги) об Павле Алешине