Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Тематические блоги
* Журналы, газеты
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Библиотека (статьи и книги) об Павле Алешине
Олена Мокроусова
Архітектор Павло Альошин:
з історії нереалізованих задумів
1. Ясиевич В. Е. Творческое кредо зодчого. К 100-летию со дня рождения П. Ф. Алешина. // Строительство и архитектура. - 1983. - №3. - С. 26.Вернуться в текст
2. ДАМК. Ф. 163, оп. 41, спр. 6082; 163, оп. 58, спр. 327.Вернуться в текст
3. ЦДАМЛМ, ф.8, оп. 1, спр. 394, с. 1-2.Вернуться в текст
4. ДАМК. Фф. 163, оп. 58, спр. 327, с. 22-25.Вернуться в текст
5. Ясієвич В. Є. Київський зодчий П. Ф. Альошин. - К. 1966, с. 5.Вернуться в текст
6. Участь студентів в конкурсах не була рідкістю. Саме конкурси відкривали для молоді перспективи. Наприклад, переможцем у конкурсі на будівництво костьолу по вул. Червоноармійській, 75 також був студент С. Воловський.Вернуться в текст
7. Підкреслимо, що Альошин взагалі цікавився архітектурою учбових споруд, все життя багато уваги приділяв теоритичному вивченню цього питання, писав статті і доповіді про шкільну архітектуру, брав участь в конкурсах на проектування шкіл в Катеринодарі, Вятці, в радянський період - типових шкіл тощо.Вернуться в текст
8. Мокроусова О. Г. Проектування комплексу Ольгінської гімназії на розі вулиць Володимирської і Б. Хмельницького як приклад розвитку творчої думки П. Альошина // Реконструкція житла. Збірка Державного науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту "НДІпроектреконструкція". - К., 2007. - Вип. 8. - С.230-247; , Мокроусова О. Г. Продовження класичних архітектурних традицій у будівництві комплексу споруд Академії наук на розі вулиць Володимирської та Б. Хмельницького. // Реконструкція житла. Збірка Державного науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту "НДІпроектреконструкція". - К., 2008. - Вип. 9. С. 59-71.Вернуться в текст
9. ЦДАМЛМ. Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 35; 43. Вернуться в текст
10. ЦДАМЛМ. Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 5.Вернуться в текст
11. ЦДАМЛМ. Ф.8. - Оп. 1. - Спр. 11. - С. 110 і далі.Вернуться в текст
12. ЦДАМЛМ. Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 9. - С. 2-3.Вернуться в текст
13. Газ. "Киевлянин". - 1914. - № 189. - 11 июля, пятница; Газ. "Киевлянин". - 1914. - № 190. - 12 июля, суббота.Вернуться в текст
14. Мокроусова О. Г., Скібіцька Т. В. Навколо музею // Киевский альбом. Исторический альманах. - К., 2002. - Вип. 2. - С. 26-31. Вернуться в текст
15. Мокроусова О. Г. Нереалізоване і неатрибутоване монументально-декоративне мистецтво в архітектурі Києва ХІХ - поч. ХХ ст. // Праці Центру пам’яткознавства. - Вип. 17. - К., 2010. - В друці.Вернуться в текст
16. Публичное состязание художественных сил // Теорія та історія архітектури і містобудування. НДІТІАМ. - К., 2005. - Вип. 6. - с. 78-79.Вернуться в текст
17. ДАМК. Ф. 163, оп. 41, спр. 6194, с. 48 зв.Вернуться в текст
18. Газ. "Киевская почта". - 1912, 13 сентября, № 1152.Вернуться в текст
19. Ясієвич В. Київський зодчий П. Ф. Альошин. - с. 24; Десятник Г. Павло Федотович Альошин / Янус. Нерухомість. - 1998. - № 8. - с. 16.Вернуться в текст
20. Слід памятати, що книгу Ясієвич готував ще за життя Павла Альошина і багато речей писав за його словами, спогадами. Ця легенда може передавати внутрішню мотивацію самого Альошина, тому і не відображена в офіційних джерелах.Вернуться в текст
21. ЦДАМЛМ, Ф. 8, оп. 1, спр. 80.Вернуться в текст
22. Краткий очерк постройки земскаго дома. 1911-1916. - К., 1916, с. 4.Вернуться в текст
23. ДАКО. Ф. 1, оп. 250, спр. 279.Вернуться в текст
24. До революції мешкав на два міста - в Києві та Санкт-Петербурзі.Вернуться в текст
25. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 507, с. 215.Вернуться в текст
26. Газ. "Киевлянин". - 1914, 5 марта, № 64.Вернуться в текст
27. Газ. "Киевлянин". - 1914, 27 марта, № 88.Вернуться в текст
28. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 85, с. 18.Вернуться в текст
29. Там само, с. 22Вернуться в текст
30. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 80, с. 17.Вернуться в текст
31. Там само, с. 14-15; Газ. "Киевлянин". - 1914. - № 128, 10 мая; № 176, 28 июня.Вернуться в текст
32. ЦДАМЛМ Ф. 8, оп. 1, спр. 85, с. 17.Вернуться в текст
33. Креслення зберігалися в архіві НДІТАМу і були свого часу скопійовані дослідницею М. Кадомською під час роботи над історичної довідку про будинок Купецького зібрання. Оскільки матеріали не стосувалися безпосереднього будинку по Володимирському узвозу, 2, вони не були включені в роботу і відклалися у власному архіві Кадомської. Враховуючи те, що архів інституту, переданий до ДНАББ ім. В. Заболотного, ще недоступний для дослідників, ці матеріали є вкрай важливими. Автор висловлює подяку за надання їх для підготовки статті.
Окремі креслення містяться також в архівні справі з Фонду П. Ф. Альошина (ЦДАМЛМ України)Вернуться в<br> текст
34. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 85, с. 25-26.Вернуться в текст
35. ЦДАМЛМ. ф. 8, оп. 1, спр. 660, с. 14-15.Вернуться в текст
36. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 85, с. 38.Вернуться в текст
37. ЦДАМЛМ Ф. 8, оп.1, спр. 85, с. 41-42.Вернуться в текст
38. ЦДАМЛМ Ф. 8, оп. 1, спр. 491, с. 10.Вернуться в текст
39. ЦДАМЛМ Ф. 8, оп. 1, спр. 714, с. 2.Вернуться в текст
40. Кальницький М., Трегубова Т. Міське училище ім. М. В. Гоголя // Звід пам'яток історії та культури України. - Київ. Кн. І. ч. ІІ -. К., 2003р., с. 728; ДАМК Ф.163, оп. 41, спр. 6071.Вернуться в текст
41. ЦДАМЛМ Ф. 8, оп. 1, спр. 714, с. 8.Вернуться в текст
42. ЦДАМЛМ Ф. 8, оп.1, спр.175.Вернуться в текст
43. Адресні книги та плани свідчать, що Ф. О. Альошину належала садиба по вул. Осієвській, 3, одразу за міським сквером. Після трасування вулиці Лермонтовської, фронт ділянки вийшов на її червону лінію. Вернуться в текст
44. ДАМК. Ф. 163, оп. 6, спр. 173.Вернуться в текст
45. ДАМК. Ф. 163, оп. 41, спр. 395.Вернуться в текст
46. ДАМК. Ф. 163, оп. 41, спр. 6229.Вернуться в текст
47. ЦДАМЛМ Ф. 646, оп. 1, спр. 194, с. 1-2.Вернуться в текст
48. ЦДАМЛМ Ф. 646, оп. 1, спр. 224, с. 12.Вернуться в<br> текст
49. Там само, с. 33-33 зв.Вернуться в текст
50. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 177.Вернуться в текст
51. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 929.Вернуться в текст
52. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 705, с. 2.Вернуться в текст
53. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 507, с. 113.Вернуться в текст
54. ДАКО. Ф. 1542, оп. 2, спр. 129. Автор висловлює подяку досліднику М. Кальницькому за вказане джерело.Вернуться в текст
55. Газ. "Киевлянин". - 1914, 17 мая, № 135.Вернуться в текст
56. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 677, с. 1.Вернуться в текст
57. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 677, с. 3.Вернуться в текст
58. Газ. "Киевлянин". - 1916, 12 сентября, № 253.Вернуться в текст
59. ЦДАМЛМ. Ф. 8, оп. 1, спр. 839.Вернуться в текст

Людина талановита має бути ще і вельми працьовитою, щоб реалізувати свій талант повною мірою. Видатні здібності та шалена працездатність у поєднанні з творчою наполегливістю, навіть впертістю, - ось що характеризує одного з видатних українських архітекторів. Архітектора, який і своїм життям і своєю творчістю поєднав дві епохи - часи Російської імперії та радянську добу. На короткий дореволюційний період припав і початок його кар єри і її творчий злет. Архітектурне ж надбання радянських часів - а це майже 45 років наполегливої праці, хоч і було не менш оригінальним та вдалим, все ж таки поступається кільком будинками поч.ХХ ст., які сприймаються сьогодні як візитна картка Павла Федотовича Альошина. Даючи характеристику творчості архітектора В. Ясієвич, автор єдиної до сьогодні невеличкої книжки про нього, свідчить: "Для Алешина не существовало мелочей в функциональном решении здания: все - от размещение в генплане, подходов к зданию, дверной ручки, тамбура и вестибюля, размеров и уклонов лестницы, формы поручня и до решения сложных задач композиции интерьера и экстерьера здания - было предметом глубокого изучения и экспериментирования с целью отыскания лучших, удобнейших для человека решений"[1]. Ці принципи і творчі підходи стосуються всіх його проектів, серед яких було і багато нереалізованих. І це не дивно - у кожної творчої людини, чи то письменник, чи художник, є нездійснені задуми. Єдине, що відрізняє архітектора - кінцевий результат його роботи пов'язаний не тільки з його власними силами чи бажаннями, а залежить від зовнішніх факторів - замовників, грошей, суспільства в цілому. І так само, як літератор інколи пише до столу, частина надбання архітекторів також залишається на цьому етапі. Але проекти, навіть не здійснені, залишаються важливим елементом розвитку архітектурної думки та суспільства в цілому. Креслення можуть розглядатися як самостійні твори мистецтва архітектурної графіки.

Матеріали альошинського архіву свідчать, що він багато уваги приділяв конкурсам в різних містах Російської імперії. В його документах збереглися численні конкурсні програми, деякі з помітками П. Альошина. Цілком ймовірно, що він планував взяти у них участь. При феноменальній працездатності архітектора це нас не дивує.

Першою самостійною роботою молодого 22-річного архітектора, ще студента Петербурзького інституту цивільних інженерів став конкурсний проект зразкового училища імені М. Терещенка, розроблений 1903 р. (сучасний театральний інститут по вул. Ярославів Вал, 40)[2]. Зберігся відгук комісії на його проект, поданий під девізом "Одиниця в колі". Петербурзькі архітектори І. С. Кітнер, П. Ю. Сюзор, Г. Д. Грімм, О. Р. Мунц та Г. Г. фон Галі високо поцінували саме планувальне рішення, запропоноване молодим автором: "Общий прием плана, делящий место на два, почти равных между собой больших и светлых двора, должен быть признан наиболее удачным и отвечающим требованиям задания. Детальная разработка и размещение отдельных частей целесообразны". Але критикувався екстер єр у т. зв. "руському стилі" (фото 1) - "фасад не лишен некоторых достоинств, но по своей монотонности является мало удовлетворительным". Незважаючи на це, журі з семи проектів першу премію віддало саме варіанту Альошина, "значительно уступающему в достоинствах фасада проекту под девизом "Su ut mens est mos", но отличающемуся безпорно лучшим планом"[3]. Згадане більш вдале архітектурне рішення фасаду належало київському архітектору П. Голландському. Саме йому як досвідченому спеціалісту Міська управа доручила розробити технічний проект і скласти кошторис на будівництво. Його робота була прийнята в грудні 1904 р. без зауважень, після чого автор розробив кондиції для віддачі будівельного підряду з торгів[4].

іл.4
Фото 1. Конкурсний проект училища ім. М. Терещенка. Головний фасад. 1903 р.

В. Ясієвич образно висловився, що "відкриваючи конверт, члени журі на цей раз відкрили нове ім я в архітектурі Києва"[5]. Звичайно, пафосної сцени із здивованим журі, що завмерло, побачивши який проект склав студент, не було. І картини від переможного вчителя переможцю-учню також. Все відбувалося просто і професійно, так само як і залучення до будівництва досвідченішого П. Голландського. Але безумовно, перший успіх Альошина був помічений в архітектурних колах Києва і дав поштовх його кар`єрі[6]. Його батько, відомий будівельний підрядчик Федот Альошин, який, власне, і будував училище, міг би пишатися сином.

Друга велика проектна робота П. Альошина в Києві, яка була втілена в життя лише частково, також пов язана з будівництво учбового закладу[7]. Навряд чи восени 1906 р., приступаючи до проекту 3-поверхової прибудови до будинку Ольгінської гімназії (сучасний №4 по вул. Терещенківській) молодому архітектору спало на думку, що цим об єктом він буде займатися майже все життя - більше 50 років[8]. З якихось причин будівництво прибудови не здійснили. Натомість, розпочався другий етап будівельної історії гімназії. У вересні 1908 р. Альошин виконав перший ескізний проект вже окремої споруди на розі вулиць Володимирській та Б. Хмельницького[9]. Хоча проект неодноразово перероблявся в наступні роки, його основна планувальна ідея виявилася вдалою і не мінялася. 1911 р. Альошин розробив другий варіант гімназичного будинку - складний у плані комплекс з кількох прямокутних, квадратних та Г-подібних зблокованих об ємів, які утворюють кілька дворів. Головною новою ідеєю стало введення дзвіниці, по лінії вулиці Б. Хмельницького. Над вікнами, під карнизом будинку, архітектор ввів широкий фігуративний фриз на античну тему[10].

Черговий ескізний проект затвердили 16 березня 1912 р., але коштував він значно дорожче первісної суми, тому було вирішено відмовитися від колонади (галереї) з боку двору. У 1913 р. П. Альошин розробив проект перебудови гімназичного будинку по вул. Терещенківській, 4 під канцелярію учбового округу[11], який також не реалізували. Останній дореволюційний варіант проекту гімназичного комплексу датований березнем 1914 р.[12] Фасад з боку Володимирської вулиці змальовує вже знайомий нам 2-поверховий більш приземлений об єм, центральна частина якого розкріпована іонічними напівколонами великого ордеру. Архітектор відмовився від фризу зі стилізованими античними зображеннями, залишивши античну тему в 5-х різних маскаронах над вікнами І поверху, що зображували відомих світових педагогів. Урочисте закладення гімназії відбулося 11 липня 1914 р.[13], але закінченню робіт завадила І світова війна. Будівництво призупинилося 1916 р. і відновилося наприкін. 1920-х рр. Недобудова була закінчена 1928 р., але розширення будівлі продовжувалося і в наступні десятиліття.

Вже активно працюючи над проектуванням Ольгінської гімназії, П. Альошин розпочав нову роботу, яка стала з часом його візитною карткою. Завдяки будівництву Педагогічного музею П. Альошин зайняв своє місце серед кращих архітекторів Києва. Він підготував два варіанти проекту, з яких до реалізації був прийнятий другий (1910 р.) В ескізі 1909 р. була закладена основа майбутньої споруди, яка в подальшій роботі над проектом залишилась майже незмінною. Згодом коригувались, зокрема, пропорції вікон головного фасаду, які в остаточному варіанті набули більш гармонійної витягнутої форми[14]. Але не всі задуми по оздобленню музею вдалося втілити в життя. Зокрема, довелося відмовитися від живопису на тему розвитку просвітництва в інтер'єрі парадної аудиторії, до виконання якого Альошин запрошував Б. Кустодієва[15].

У 1909 р. Павло Альошин вдруге взяв участь у київському конкурсі, хоч і успішному для нього, але не переможному. Йдеться про будівництво міської публічної бібліотеки (вул. М. Грушевського, 1)[16]. На конкурс було подано 37 проектів. Програмою передбачалося проектування двох фасадів на вулицю Олександрівську (М. Грушевського) та Хрещатик. Вибір стилістики бібліотеки не обмежувався - кожен архітектор проектував за власними уподобаннями. Але на вимогу організаторів конкурсу, фасади не повинні були мати дорогих прикрас та скульптури.

Переміг проект, під девізом "Motto primavera" архітектора М. Шехоніна. Другу премію за проект, поданий під емблемою "Восьмикопіїшна монета", отримав саме П. Альошин (фото 2). Характеризуючи його роботу журі підкреслило: "Проект… так же выделяется своей простотой, выразительностью, гармонией главных и второстепенных частей, строгой выдержкой английского стиля, обилием света"[17]. Альошин був єдиним, хто дуже вимогливо підійшов до роботи - він запропонував навіть зразки будівельних матеріалів, в яких його ідея могла бути найкраще реалізована. І лише він та ще два конкурсанти подали до проектів пояснювальні записки. Відчувається, що участь у цьому змаганні не була для архітектора формальною - він реально сподівався на перемогу. В результаті будівництво бібліотеки взагалі було здійснено за непремійованим не дуже виразним проектом З. Клаве, що викликало нарікання сучасників (зокрема, мистецтвознавця Г. Лукомського).

іл.4
Фото 2. Конкурсний проект бібліотеки. Бічний фасад з боку Хрещатика. 1909 р.

1912 р. Київське губернське земство оголосило іменний конкурс на кращий проект свого будинку на придбаній ділянці по вул.Володимирській, 33. До участі в іменному конкурсі були запрошені академік В. Щуко, І. Бєляєв, З. Журавський, О. Кобелєв та П. Альошин[18]. До речі, з легкої руки В. Ясієвича, вважається, що проект останнього відхилили з різким формулюванням - "...бракує художньої виразності і смаку." І начебто ця образа примусила його вступити до Академії мистецтв[19]. Архівні дані розвінчують і цю "трагічну" легенду[20]. Найбільш вдалими були визнані саме проекти Щуко та Альошина, до речі, подібні за композицією - з виділенням вертикального акценту-башти. Але варіант Альошина не прийняли, оскільки він порушив умови конкурси, зайнявши під забудову всю площу садиби, замість її частини. П. Альошин обрав для проектування стиль "руський ампір", який на його думку найбільш відповідав бажанню замовника отримати не просто будівлю, а пам ятник земству (фото 3). Не зупинившись остаточно на тому чи іншому варіанті, в лютому 1913 р. будівельний комітет доручив Щуко та Альошину переробку проектів. Вже 18 квітня 1913 р. експертна Комісія визнала обидва перероблені проекти вдалими. Але перевагу віддала варіанту петербуржця В. Щуко як найбільш цікавому і кращому у стилістичному відношенні[21]. Згодом Щуко ще кілька разів переробляв свій проект. Його ампірна стилістика в решті решт була замінена розробкою в стилі італійського ренесансу з баштою над середньою частиною[22]. Остаточно проект було закінчено лише у січні 1916 р., коли головні будівельні роботи вже закінчувалися. Башта, що нагадувала європейську ратушу, так і залишилася у кресленнях.

іл.4
Фото 3. Конкурсний проект будинку Земства. Перспективний вигляд. 1913 р.

6 вересня 1913 р. відбулося урочисте закладення споруди. Мурування розпочалося в березні 1914 р., після погодження проекту в Київській міській управі. Відповідальну підписку на здійснення будівельного нагляду видав інженер В. А. Гласко, архітектор Київської губернської земської управи[230].

Проте, як і Ольгінська гімназія, що трансформувалася в радянські часи в будинок Академії наук, Земство не відпускало архітектора. В подальше десятиліття П. Альошин мав безпосереднє відношення до ремонту та реконструкції будівлі, яку пишно назвали "Палацем праці". В період громадянської війни будинок вкрай погано експлуатувався, а 1921 р. сталася велика пожежа, яка знищила майже всю покрівлю. Нашвидко була виконана нова неякісна покрівля. У 1924 р. постало питання про реконструкцію будівлі, до якої і запросили П. Альошина, який вже остаточно переїхав до Києва[24]. А академік В. Щуко залишився у Ленінграді.

В конкурсному проекті Земської управи яскраво виявився потяг П. Альошина до стилістики класицизму та ампіру. Запроектовані ним фасади дуже схожі до проектів Ольгінської гімназії, над якими Альошин працював паралельно. На головному фасаді монументальної 4.5-поверхової будівлі Альошин розмістив багатофігурний фриз та горизонтальні барельєфні панно. Парадні сходи, за зразком музею на вул. М. Грушевського, 6, прикрашали фігури левів, фронтон центральної частини акцентувала скульптурна група - дві жінки тримають герб Києва з архангелом Михаїлом на щиті. В оздоблення парадної зали архітектор також ввів рельєфні вставки з композиціями, стилізованими під античність.

Але не тільки ампіром єдиним жив архітектор Павло Альошин. Він був чудовим майстром історичних стилізацій, що продемонстрували і ще не досконалий проект училища Терещенка (стиль "рюс") і проект бібліотеки (англійська неоготика), і романизований особняк Ковалевських на вул. Шовковичній, 15/1, і необарокковий прибутковий будинок батька на Софійській площі (вул. Володимирська, 19, не зберігся). Одним з найбільш грандіозних задумів архітектора, в якому він звернувся до стилізаторства, став проект перебудови та розширення будинку Купецького зібрання. Гадаємо, цей проект не мав на той час рівних в Києві. В усіх переліках авторських робіт він згадується однією строчкою як проект театру на 750 осіб і зал зборів на 2000 осіб для Київського купецького зібрання[25].

Київське купецьке зібрання було засноване 1843 р. і власного приміщення не мало близько сорока років (найчастіше використовувало верхній поверх Контрактового будинку). Ділянка в Міському парку з комплексом дерев'яної забудови "Искуственных минеральных вод" була передана зібранню у 1880 р. 1881 р. архітектор В. М. Ніколаєвим розробив проект цегляної будівлі. Цікаво, що він підготував два варіанти, до виконання був прийнятий другий - більший за розмірами і більш презентабельний. Будинок, стоїть на Володимирському узвозі, 2 був закінчений 1882 р. Згодом частина парку, яка оточувала будівлю, отримала назву Купецького саду. На його території 1889 р. були зведені літні клуб і театр, відкрита концертна естрада (не збереглися). Майже 30 років Купецьке зібрання використовувало будинок, але з часом відчулася необхідність його розширення.

В травні 1913 р. зібрання орендувало у міста садибу на території парку, вздовж Олександрівського узвозу площею 3 десятини 1778 кв. саж. В березні наступного, 1914 р., рада старійшин Купецького зібрання подала до міської управи на розгляд плани реконструкції саду. Планувалося перенести і впорядкувати вхід до парку, побудувати новий концертний зал з публічним рестораном на І поверсі (сподівалися, що стане найкращим в місті, а старий ресторан в будинку зібрання перетворювався на суто клубний). До нового будинку мали прибудувати зал літнього театру. Сам сад прикрашався новими алеями, альтанками, фонтанами. Вартість нового будівництва становила за першими розрахунками 450.000 рублів. По фронту Володимирського узвозу хотіли розмістити торгівельні ряди[26]. Міська будівельна комісія дійшла висновку, що такі суттєві зміни не можуть бути реалізовані і запропонувала подати скромніший проект лише концертного залу. А от торгівельні ряди на схилах узвозу стали комісії до вподоби[27].

Ці ідеї були запропоновані архітектором Альошиним, який розробив проект з докладною пояснювальною запискою і новим генеральним планом садиби Російського купецького зібрання (фото 4). Поясненню передував епіграф з народного сказу (билини), який відповідав архітектурному задуму:

іл.4
Фото 4. Генеральний план садиби Купецького зібрання з позначенням запланованих будівель. 1914 р.

"А построй ты нам палаты
                Белокаменныя,
Со верхами со высокими,
Со сенями со нарядными…."
Мотивуючи незвичний для Києва вибір стилістики комплексу, Альошин підкреслив: "нет ничего более естественного, понятного, подходящего, как русский стиль для палаты Киевского Купеческого собрания, "на крутом берегу Днепра поставленных", - тот  р у с с к и й    с т и л ь, о котором в старину, "во ту пору, во то время" говорилось:

"Как во славном, во богатом городе
Стоят терема высокия со верхами,
Со сенями разукрашенными…
В одном ли тереме говорят, гуторят,
Во другом ли поют, во гудки гудят,
В гусельки играют, во звончатыя;
На середке идут смехи, скок да пляс,
А и всякия утехи несказанныя…"

Белые стены, изредка розовыя украшения, зеленыя крыши, золоченыя верхушки, при окружающей природе и простоте форм, - вот средства художественных впечатлений[28]."

Цікаво, що рукописну чернетку пояснювальної записки архітектор підписав оригінально -

"Зодчий: На кого сей дом построится
На того он и поладится."[29]

Цю фразу він закреслив і у машинописному варіанті вже просто поставив свій підпис. Нагадаємо, що незадовго перед розробкою цього проекту П. Альошин відмовився від стилю "рюс" для проектування Земського будинку по вул.Володимирській, 33: "... Я воздержался от применения к фасаду Земскаго Дома южнаго русскаго стиля, который мог бы ответить тем вблизи расположенным зданиям далекой старины… исключительно потому, что до сего дня мы не знаем примера, где бы подобная попытка увенчалась заметным успехом. Проектировать в так называемом "русском" петушином стиле*,
* Термін "петушиный стиль" не був вигаданий Альошиним, він широко використовувався сучасниками, звичайно, у негативному значенні. Вернуться  в текст
только потому, что его хотят считать русским, я не мог в силу очевиднаго ея несоответствия и киевской природе, и внешнему виду города, не говоря уже о сомнительных художественных достоинствах."
[30] Важко сказати, що примусило архітектора зрадити улюбленому неокласицизму (або стилю "empire", як тоді говорили), але зробив він це досить результативно.

Засідання Особливої комісії по розширенню та перевлаштуванню Купецького зібрання на чолі з міським головою І. Д’яковим відбулося 8 травня 1914 р. До складу комісії увійшли члени міської управи С. Дубинський, Ф. Фальберг, гласні Думи Л. Бричкін, Г. Булава, Г. Зівал, Н. Горбунов, міські архітектори М. Бобрусов, П. Жуков та інженер С. Крижанівський. На першому засіданні розглянули запропонований Альошиним генеральний план садиби з позначенням на ньому призначених для будівництва споруд. Саме а цьому засіданні була прийнята пропозиція прибрати сходи до пам ятника Олександру ІІ і влаштувати вхід до парку праворуч монументу. Новий вхід хотіли підкреслити великою аркою з касами. Пам’ятник Олександру ІІ обсаджувався зеленню, яка ставала виграшним фоном для монументу. Ніби то обрамлений рамкою з двох арок, пам ятник отримував найбільш художнє розташування. Висловили побажання розробити другий вхід до Купецького саду від нових сходів, що вели до пам ятника Хрещенню Русі (колони Магдебурзького права). Площу саду мали збільшити за рахунок садиби мінеральних вод і відсунувши музичну естраду. Новий концертний зал об єднувався зі старим будинком купецького зібрання по лінії узвозу. Було вирішено "возвести между существующим и новым зданием колоннаду в виде элегантного итальянского двора. В задней части колоннады должны быть устроены два верхних теплых перехода из одного здания в другое". Величезні концертний і бальний зали архітектор спроектував двосвітніми, з колонами та хорами. В тилу залу розмістив естраду для симфонічних концертів[32]. Нижню площадка біля театру, яка об єднувалася з верхньою площадкою пологим пандусом, планували використати для спортивних занять, передбачався кегельбан. Між двома схилами була запроектована нова естрада для концертів та чайний буфет "со смотрильней" - оглядовою баштою "для обозрения открывающегося чудного вида на окрестности"[33].

Вся інформації та результати обговорення були надіслані І. Д’яковим в раду старійшин Київського Російського Купецького зібрання, до С. С. Могилевцева. Отже, стає зрозумілим, чому проектування було доручено саме Альошину, без проведення конкурсу. Результат його співпраці з Могилевцевим - Педагогічний музей (вул. Володимирська, 57) - був вражаючий, а досвід спілкування між ними - позитивний. С. Могилевцев знав можливості архітектора і був у ньому впевнений.

24 жовтня 1914 р. відбулося друге засідання Комісії, в якій кількість архітекторів збільшилася, з явилися М. Бобрусов, Е. Брадтман, І. Ніколаєв, інженери А. Горський, П. Журавський, С. Крижанівський, В. Рабчевський та інші. Комісія розглянула вже безпосередньо проект. Альошиним було підготовлено 19 креслень ескізного проекту[33] - фасади з боку Володимирського узвозу, південний, північний, східний (в бік саду), перспективні вигляди будинку з Європейського майдану (Царської площі), з боку саду, вигляд всієї садиби з висоти пташиного льоту (фото 5); загальний план садиби і поповерхові плани, розрізи, ескізи оформлення концертного залу, вестибулю (фото 6); плани служб, кухні, дворів, розподіл місць в партері залу та на хорах.

іл.3 іл.4
Фото 5. Ескізний малюнок запроектованих палат Купецького зібрання. Панорамний вигляд. 1914 р. Фото 6. Ескізний малюнок запроектованих палат Купецького зібрання. Вигляд вестибюлю. 1914 р.

Внутрішнє розташування приміщень Комісія визнала вдалим за виключенням кількох приміщень. Наприклад, аван-зал і партер здалися замалими по відношенню до сцени. Виникли зауваження і щодо освітленості інтер єрів, що пов язали з обраним стилем будівлі. Але спеціалісти підтвердили, що руська стилістика не завадить покращенню освітлення, і комісія визнала можливим доопрацювати проект в цьому напрямку. "Обращаясь за сим к фасадам и к общему внешнему виду здания, Комиссия нашла, что фасад, обращенный к р. Днепру (левая часть здания) мало разработан, а между тем, здание, которое именно с этой стороны будет наиболее видно, должно производить на зрителя отсюда и наивыгоднейшее впечатление, посему Комиссия полагает, что на разработку фасада со стороны Днепра и должно быть обращено особенное внимание… Точно также Комиссия признала необходимым переработать и фасад со стороны сада, устроив здесь террасу, которая, украсив в большей степени эту сторону здания, в то же время представит и большия удобства для публики.

Что касается переходов, соединяющих старое и новое здание, то Комиссия нашла желательным переработать их и даже, если окажется необходимым, то и вовсе не делать передней галереи, так как от этого в значительной степени сгладится резкая разница в стилях старого и новаго зданий, а также откроется вид на внутренний двор и лестницу в саду, которые сами по себе должны будут иметь красивый вид."[34]

При першому погляді на креслення і, особливо, панорамні види, вражає масштабність та оригінальність задуму. При всій популярності стилю "рюс" в Російській імперії, в Києві він не знайшов значного поширення, тим більше, у цивільній архітектурі. Інколи архітектори застосовували лише окремі декоративні елементи, що накладалися на площину фасадів прибуткових будинків. Тут же ми бачимо не просто декорування, а виразну стилізацію під московські середньовічні палати: оригінальне об’ємно-просторове вирішення з кількох різнорівневих об ємів, висока піднята покрівля зі шпилями над центральним об ємом, фігурні фронтони, віконні наличники і сандрики у вигляді кокошників, різні колонки в обрамленні вікон. Кожен з чотирьох фасадів виглядав по-різному. В інтер єрі привертають уваги арочні склепіння зі стилізованими розписами. Щоправда, залу зібрань автор вирішує у традиційному класицистичному стилі з колонами по периметру, панно з сюжетними зображеннями, стилізованим під античність. Здається, цей проект Альошина не став би дисонуючим елементом в історичній забудові Києва, хоча він і вирізнявся з існуючого на той час оточення. Хоча його нетрадиційна для Києва архітектура підтримувала б будинок Агренєва-Славянського на протилежному боці Європейської площі (вул. Хрещатик, 1), що був декорований в дусі "рюс" (не зберігся). Цікаво, що і деякі сучасники високо оцінили роботу Альошина. В листі відомого художника І. Ф. Селезньова, колишнього вчителя Альошина по школі малювання Мурашка, читаємо: "…сердцем моим рад за Ваш неустанно растущий громадный талант. Недавно видел Ваш проект "палат" купеческого собрания - это удивительно хорошо! Слово "хорошо" мало определяет то, что я хочу сказать, - хочу сказать: талантливо, прекрасно, поэтично, сказочно"[35].

В січні 1915 р. Альошин написав на ім я С. Могилевцева заяву, в якій визнав можливим врахувати всі зауваження Комісії під час виконання робочих креслень і кошторису, але не був готовий працювати безкоштовно: "Но прежде чем приступить к таковой работе, безусловно необходимо установить приблизительный размер ассигнований на это дело, дабы столь серьезная разработка всего проекта, вызывающая значительные расходы, не оказалась бы напрасной."[36] У зв язку з політичною ситуацією - І світовою війною, революціями, робота була призупинена. І лише у жовтні 1918 р. міська влада, ще не більшовицька, повернулася до можливості розширення будинку Купецького зібрання та перепланування і впорядкування Купецького саду. 7 грудня 1918 р. голова ради старійшин купецького зібрання В. В. Кобець та архітектор П. Альошин підписали угоду, за якою останній прийняв на себе розробку проекту і кошторису на розширення території Купецького зібрання і побудову нової естради, чайного павільйону, альтанки та інших необхідних будівель. Він мав виконати робочі креслення та вести будівельний нагляд. За роботу Альошин отримував 5% від вартості всіх робіт (2% проект, 1.5% робочі креслення, 1.5% - авторський нагляд). В примітках до угоди підкреслювалося, що без участі автора його проект використаний бути не може[37]. Як свідчить доповідь Альошина 1920 р. - на той час в.о. керуючого відділом благоустрою міста - про експлуатацію Пролетарського саду, зведення нового залу було розпочато і будівля стояла недобудованою[38], але так і не була закінчена. В 1930-х рр. П. Альошин знову повернувся до роботи з будинком Купецького зібрання, проектуючи цього разу його перебудову під Палац піонерів. Але і цей проект архітектора не знайшов втілення в натурі.

Паралельно з участю у конкурсі будинку Земської управи та завершуючи складне будівництво особняка М. В. Ковалевського в Липках, Павло Альошин узявся ще до одного проекту, який залишився не відображеним ані в сучасних бібліографічних джерелах, ані у власноруч складених докладних переліках робіт Альошина. В липні 1913 р. він розробив проект Київського міського вищого училища ім. М. В. Гоголя, почесним попечителем якого став саме 1913 р.[39] Училище це, призначене для 1-річного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, було створено у 1902 р., в рік 50-річчя від дня смерті письменника[40]. Розмістилося у спеціально побудованому у 1903-1904 рр. за проектом архітектора І. Ніколаєва 3-поверховому будинку по вул. Предславинській, 30 (на розі з вул.Щорса). У 1913 р. розпорядженням Управління учбового округу училище перейменували на вище початкове. Одразу після обрання почесним попечителем Альошин звернув увагу на непристосовані приміщення учбового закладу і за власною ініціативою розробив проект "обширнаго школьного здания для мальчиков и девочек с залом, кабинетами и т.п. помещениями, с квартирами для учителей…"[41] Місце для будівництва було обрано на Татарці, в кварталі, який саме в цей період активно розвивався: між вулицями Осієвською (частина суч. вул. Герцена), Баггавутівською, Дорогожицькою (суч. Мельникова) і Половецькою. У 1910-х рр. тут були прокладені нові вулиці: Відрадна (суч. Мануїльського) та Лермонтовська. Саме на цій короткій вуличці, яка з єднує вул. Мануїльського та Герцена, і мала постати 5-поверхова будівля. Ескізні креслення представляють будинок у стриманих класицистичних формах без декорування (фото 7)[42]. Але ділянка ця була обрана не випадково - виявляється, що вона належала Федоту Альошину[43], і будівництво також мало вестися за його кошти. Потім місто могло орендувати цей будинок під училище. Тобто благодійний проект мав в перспективі приносити прибуток домовласнику та його сину. Але ця ідея залишилася лише на стадії ескізу, а адміністрація училища отримала приміщення в будинку працелюбства на вул. Гоголівській, 39[44].

іл.4
Фото 7. Ескізний проект училища ім. М. Гоголя по вул.Лермонтовській. 1913 р.

Ще однією невідомою проектною роботою Альошина став будинок консерваторії у величезній садибі, яка з 1870-х рр. належала Київському відділенню Російського музичного товариства (в тилах Хрещатика, в кварталі між Прорізною, сучасними майданом Незалежності, Михайлівським провулком та Малопідвальною вулицею). Садиба межувала з ділянкою Київської поштової контори по Хрещатику та з приватними володіннями. Тут, по лінії новопрокладеного провулку, що отримав назву Музичного, ще у 1873 р. за проектом архітектора О. Я. Шиллє було зведено невелику 3-поверхову будівлю для музичного училища[45]. 1910 р. до нього прибудували 2-поверховий об єм (архітектор В.Ніколаєв)[46]. У 1913 р. училищу був наданий статус консерваторії. У зв язку з цим Київське відділення Музичного товариства вирішило звести для нового вищого учбового закладу власну будівлю. На цю благодійну справу молодий меценат М. І. Терещенко пожертвував 50.000 руб.[47]

У квітні 1915 р. Дирекція київського відділення музичного товариства направила Альошину листа з пропозицією взяти участь у приватному конкурсі, до якого також запросили П. Голландського та О. Кобелєва. Згодом два останні архітектори відмовилися від роботи. Альошин також "отсутствие нормальной жизни в г.Киеве в 1915 году*
* Маються на увазі події військового часу, евакуація з Києва, в т.ч. і консерваторії з частиною рухомого майна, для чого військове відомство виділило 4 товарні вагони.Вернуться  в текст
лишило… возможности представить своевременно проект здания консерватории. Ныне при настоящем положении вещей я разсчитываю закончить и представить проект около 1-го августа сего 1916 года."[48] Дійсно, Дирекція музичного товариства переглянула питання проектування і, незважаючи на сумніви і коливання, прийняла рішення замовити проект Альошину, вже без проведення конкурсу. Також П. Альошину доручили проект трасування нових вулиць у середквартальному просторі, під який мали відійти частини садиб консерваторії і приватні[49]. Нова траса мала значний вигин - починалася в садибі Дьякових на Хрещатику, 20-22 (праворуч поштової контори), проходила повз Музейний провулок і виходила на Малопідвальну. Таким чином, три запроектовані Альошиним об єми консерваторії, з єднані між собою, таким чином виходили на лінію нової вулиці і Музичного провулку[50]. Але такий важливий для центральної частини Києва містобудівний та архітектурний проект реалізувати не встигли.

Всі згадані нами нереалізовані задуми Альошина стосуються масштабного громадського будівництва. Але зберігся один документ, який свідчить, що Альошин причетний і до проектування одного з приватних будинків, який врешті побудував інший архітектор. Мова йде про садибу родини Сегетів на вул. Пушкінській, 19. Тут на замовлення Євгенії Миколаївни Сегет на другій лінії забудови був у 1910-11 рр. зведений 7-поверховий флігель зі стриманим декоруванням з елементами стилю модерн. Ім я автора проекту залишається невідомим. В архіві Альошина зберігся шматок листа з частиною плану 1 поверху якогось будинку з позначенням кімнат. Назва цього фрагменту креслення - "Ескіз проекту прибуткового будинку Є. М. Сегет. Архітектор Пав. Альошин. 1910"[51]. Крім цього зберігся олівцем накреслений план садиби з позначенням флігеля і фасадного об єму. Можливо, проектував він саме фасадний будинок з проїздом у двір в правій частині (на місці напівдерев яного 2-поверхового). В жодному з переліків своїх робіт і в кількох автобіографіях Альошин цей будинок не згадує. Щоправда, у 1911 р. в чернетці автобіографії він пише - "автор и строитель крупных частных домов."[52] В автобіографіях радянських часів він згадує три житлові будинки в Києві, побудовані у 1909-1913 рр., не конкретизуючи адресу[53]. І це зрозуміло - всі об єкти він будував для власного батька (вул. О.Гончара, 74, Богомольца, 5, Володимирська, 19) і не хотів світити заможність родини до революції. Будинок Сегет він не згадує, скоріш за все тому, що його участь не пішла далі ескізного проекту, який не був прийнятий домовласником.

Розповідаючи про цей невеличкий епізод в практиці архітектора, не можемо оминути ще один загадковий проект, вже не пов язаний з ім ям Альошина. Існує напрочуд виразне акварельне зображення, проанотоване в архівній справі як проект будинку по вул.Пушкінській, 19. Власне креслення не містить ані назви, ані дати і підпису. Фасад вирізняється елегантним декоруванням зі скульптурними, ліпними та керамічними деталями оздоблення[54]. Скоріш за все, домовласник замовив проекти кільком архітекторам, але так і не здійснив будівництво. Скоріш за все, домовласник замовив проекти кільком архітекторам, але так і не здійснив будівництво.

У 1914 р. Альошин - цілком патріотичний громадянин своє країни - запропонував київському міському голові встановити грандіозний величний монумент поблизу історичних святинь міста на честь 250-річчя приєднання Києва до Росії (1667 р.), що мало відбутися 20 січня 1917 р. Альошин пропонував обрати дві комісії спеціалістів. Перша мала встановити точну дату події, друга - визначити засоби її увічнення і отримати дозвіл на збирання пожертв, асигнувавши також міські кошти. Сам П. Альошин був готовий внести 100 рублів. У 1914 р. Альошин - цілком патріотичний громадянин своє країни - запропонував київському міському голові встановити грандіозний величний монумент поблизу історичних святинь міста на честь 250-річчя приєднання Києва до Росії (1667р.), що мало відбутися 20 січня 1917 р. Альошин пропонував обрати дві комісії спеціалістів. Перша мала встановити точну дату події, друга - визначити засоби її увічнення і отримати дозвіл на збирання пожертв, асигнувавши також міські кошти. Сам П. Альошин був готовий внести 100 рублів[55]. Вочевидь, архітектор планував розробити проект пам ятника, або взяти участь у конкурсі, який був би обов язково проведений. Цей грандіозний задум не здійснився, і, скоріш за все, навіть серйозно не розглядався владою. Принаймні, поки що матеріали про це не знайдені.

Павло Альошин був не тільки практикуючим архітектором а й дослідником архітектури Києва. Зокрема, його роль у вивченні та популяризації спадщини О.Беретті важко переоцінити. Він також брав участь у натурних дослідженнях пам яток старовини. 1916 р. Альошин був відряджений Імператорською археологічною комісією та Імператорською академію мистецтв для вивчення та фіксації пам яток київської старовини: старої будівлі Братської духовної академії (так званий мазепинський корпус), Військового Микільського собору та колишньої трапезної Микільського монастиря, яка використовувалася як склад амуніції та під льохи торговців. Дозвіл на дослідження військового складу в огорожі Микільського собору видав начальник штабу Київського військового округу. Академія мистецтв надала архітектору відповідне посвідчення про те що він "отправляется по России для художественных работ с натуры и снимания видов местности, а также для обмера, зарисовывания и фотографирования памятников искусства."[56] Аналогічне посвідчення він отримав від Імператорської археологічної комісія, але зобов язався передати в її архів копії креслень і знімків. При цьому Комісія не мала права видавати їх без дозволу автора та Академії Мистецтв[57].

Гадаємо, ініціатива досліджень походила від самого архітектора і провадилася в рамках щорічної практики студентів Академії мистецтв, яку Альошин закінчив у 1917 р. П. Ф. Альошин склав перелік київських пам яток, які, вочевидь, він також планував з часом обстежити і дослідити. Крім вже згаданих до нього увійшли церкви Лаври (Всіхсвятська, Троїцька надбрамна, Успенський собор ті інші споруди), Троїцька церква Кирилівського монастиря, церкви Успіння Богородиці Пирогощі та Петра і Павла на Подолі, Видубецький і Межигірський, Михайлівський монастирі, будинок приходського училища, в якому зупинявся Петро І (вул. Костянтинівська, 9/6), митрополичий будинок Софійського монастиря тощо. Влітку 1916 р. Альошин виконав обміри мазепинського корпусу, а на літо 1917 р. планував закінчити роботу - вивчити кладку стін і фундаментів. Метою цієї кропіткої праці була розробка проекту, як би ми висловилися сьогодні, наукової реставрації будинку[58]. У 1918 р. Альошин виконав обмір та фотографування каплиці генерала Павлова на Аскольдовій могилі. Цю цікаву роботу замовив М. Бруні, завідувач мозаїчного відділення Академії мистецтв, оскільки удова генерала планувала виконання мозаїчного оздоблення каплиці[59]. Ця ідея також не отримала завершення.

Отже, навіть нереалізовані проекти та задуми П. Ф. Альошина свідчать про широке коло його інтересів, про визначну працездатність та величезний творчий потенціал. Ці задуми розкривають також потенціал самого міста, еволюційний розвиток якого був перерваний революційним подіями 1917 р. Проте, ще більше ідей Альошину не вдалося реалізувати вже в радянські часи. Але це вже тема для наступної розвідки.

  Мокроусова О. Г., історик
Головний спеціаліст КНМЦ по охороні, реставрації та використанню пам яток історії, культури і заповідних території

Джерело - Матеріали щорічної науково-практичної конференції Музею історії Києва. - К., 2010. - Вип. 10.

К началу страницы
Читайте также -
Библиотека (статьи и книги) об Павле Алешине