Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Тематические блоги
* Журналы, газеты
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикації
Олена Мокроусова
Олександр Лінецький vs Павла Альошина: конфлікт на тлі епохи

Примітки:

1. Співавтор написання історичних довідок по Пасажу та Педмузею - Т. В. Скібіцька. Вернуться в текст
2. Одне з найголовніших джерел з історії забудови Києва 1930-х рр., де публікувалися статті архітекторів, подавалися різноманітні проекти. Вернуться в текст
3. Проте, і знайомство з сучасними цікавими публікаціями харківських дослідників свідчить, що біографія Лінецького не вивчена досконально. Вернуться в текст
4. Науково-методичний фонд розформованого у 2007 р. інституту, який довгі роки був майже закритий для широко кола дослідників, переданий до архітектурно-будівельної бібліотеки в Києві (ДНАББ ім. В. Заболотного) і сьогодні вже частково доступний науковцям. Вернуться в текст
5. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.104, 104 зв. Вернуться в текст
6. Матеріали вказаних архітекторів, на щастя, збереглися, незважаючи на багаторазові переїзди. Але частина документів всеж-таки була втрачена, частина пошкоджена. Доступ до них дослідників завжди був ускладнений. Вернуться в текст
7. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк. 106. Вернуться в текст
8. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк. 109. Вернуться в текст
9. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.168. Вернуться в текст
10. Отже, був всього на 3 роки молодший за Павла Альошина, який, до речі, також народився в лютому місяці - 15 числа. Вернуться в текст
11. Відомості про родину Лінецьких подаються за: В. Пилявский. Проектировал и строил Линецкий. // odessa.club.com.ua. Вернуться в текст
12. Всього ж з 1915 р. по 1944 р. Лінецький взяв участь в 20 конкурсах, отримав 13 перших премій та 5 других, 2 проекти були рекомендовані до придбання. Вернуться в текст
13. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.73 зв. Вернуться в текст
14. Докладніше про харківські роботи див.: Лейбфрейд А. Архитекторы-евреи в Харькове: Очерк. - Х.: Каравелла, 2002. - С.13-14; Черкасова Є. Архитектурная культура региона. - Х.: Форт, 2010. - С.78-80. Вернуться в текст
15. ДАМК Ф.Р-437, оп.1, спр.46, арк.29. Вернуться в текст
16. Фасадний 2-поверховий будиночок не зберігся. В глибині ділянки стоїть флігель, зведений на початку ХХ ст. Вернуться в текст
17. ДАМК Ф.Р-437, оп.1, спр.167, арк.1. Вернуться в текст
18. ЦДАМЛМ. Ф.8, оп.1, спр.750, арк.3. Вернуться в текст
19. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.144. Вернуться в текст
20. Райз И. Урок для многих. Украинские архитекторы осуждают А. В. Щусева. // Архитектурная газета. - 1937. - №64 (208), 12 сентября. Цит. За: ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1016, арк.1. Вернуться в текст
21. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.3. Вернуться в текст
22. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1016, арк.3-5. Вернуться в текст
23. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.4-б. Вернуться в текст
24. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.8. Вернуться в текст
25. На момент написання цього тексту особи ці вже були заарештовані, про що Альошин не забув згадати. С. Косіора також невдовзі репресують - у травні 1938 р. Вернуться в текст
26. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.10. Мається на увазі архітектурно-художня рада Київської міськради, до складу якої П. Альошин входив з 1934 р. Вернуться в текст
27. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.20. Вернуться в текст
28. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.20. Вернуться в текст
29. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк. 23. Вернуться в текст
30. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.750, арк.51. Вернуться в текст
31. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.750, арк.1. Вернуться в текст
32. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.750, арк. 1 зв. Вернуться в текст
33. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.170. Текст надрукований на машинці, ручкою та олівцем зроблені приписки, переважно, імен співавторів. П. Альошина, який, власне, і проектував частину названих об єктів, Лінецький не згадав. Вернуться в текст
34. Примітка самого автора. Вернуться в текст
35. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.95 зв. Текст рукописний. Вернуться в текст
36. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.148. Вернуться в текст
37. Реконструкція саду піонерів та жовтенят. // Більшовик. - 1935. - 9 липня. Вернуться в текст
38. Під нього реконструювали колишній 4-поверховий будинок Д. Агренєва-Слов'янського, зведений за проектом М. Казанського у 1892 р. як багатофункціональний розважальний комплекс. Вернуться в текст
39. Соціалістичний Київ. - 1934. - №11-12. - С.14, ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1014, арк.1. Вернуться в текст
40. Сивериновський А. Всеукраїнський Дім оборони./ Більшовик. - 1934. - 4 січня. Вернуться в текст
41. ДАМК. Ф.Р-1, оп.1, спр.8787, арк.7. Вернуться в текст
42. Крейзер І. І. Еволюція пластичної мови стилю ар деко у вітчизняній архітектурі 20-50-х рр. ХХ ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури. - Харків. - 2004. Вернуться в текст
43. ДАМК. Ф. Р-1, оп.1, спр.8787, арк.1. Вернуться в текст
44. ЦДАМЛМ. Ф.8, оп.1, спр.146, арк.5 зв. Вернуться в текст
45. ДАМК. Ф.Р-1, оп.1, спр.6377. Вернуться в текст
46. Моргілевський І. Нові проекти урядового центру. // Соціалістичний Київ. - 1935. - №6. - С.5-8. Вернуться в текст
47. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.9. Вернуться в текст
48. Лінецький А. Український будинок оборони. // Соціалістичний Київ. - 1936. - №4. - С.18-20. Вернуться в текст
49. Там само. - С.19. Вернуться в текст
50. ДАМК. Ф.Р-1, оп.1, спр.8818, арк.2. Вернуться в текст
51. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.161, арк.17 Вернуться в текст
52. Ясієвич В. Є. Київський зодчий П. Ф. Альошин. - К., 1966, с.45 Вернуться в текст
53. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1014, арк.10-11 Вернуться в текст
54. ДАМК Ф.Р-437.-Оп.1.-Спр.170.-С.30-32. Вернуться в текст
55. ДАМК Ф.Р-437.-Оп.1.-Спр.170. Вернуться в текст
56. Шкурупій Гео. Про скульптурне оформлення Києва. // Соціалістичний Київ. - 1934. - №5-6. - С.30. Вернуться в текст
57. Архитектура Украины. Доклад А. Г .Молокина. // Архитектура СССР. - 1935. - №7, с.16-18. Вернуться в текст
58. Лінецький А. Реконструкція "Гранд-готелю". // Соціалістичний Київ. - 1936. - №12. - С.28. Вернуться в текст
59. ДАМК, ф.Р-1, оп.1, спр.9807. Вернуться в текст
60. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.61, арк.1-4 Вернуться в текст
61. ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.11. Вернуться в текст
62. Хаустов П. Музей В. І. Леніна в Києві. // Соціалістичний Київ. - 1937. - №3. - С.10. Вернуться в текст
63. Там само, с.12. Вернуться в текст
64. Про проектування та будівництво музею у 1910-х рр. див.: Мокроусова О.Г., Скібіцька Т.В. Навколо музею. // Киевский альбом. Исторический альманах. - К., 2002. - Вип. 2.- С. 26-31. Вернуться в текст
65. Лінецький А. Реконструкція пасажу по вул. Воровського №25. // Соціалістичний Київ. - №5. - 1936. - С.11-12. Вернуться в текст
66. Докладніше про це див.: Мокроусова О. Г., Скібіцька Т.В. Історія забудови садиби Київського пасажу (1830-1950 рр.) або Маленьке місто Великого пасажу. // Киевский альбом. Исторический альманах. - К., 2006. - Вип. 4. - С.6-19. Вернуться в текст
67. На будівництві "Дитячого світу". // Соціалістичний Київ.-№6. 1937. Вернуться в текст
68. Пасаж без входу. // Більшовик. - 1936. - 31 жовтня. Вернуться в текст
69. Реконструкція будинку ЦВК УСРР. / Більшовик. -1935. Вернуться в текст
70. Конкурс на проект реконструкції фасадів театру. // Соціалістичний Київ - 1937. - №7-8. - С.8. Вернуться в текст
71. Конкурс на проект реконструкції фасадів театру. // Соціалістичний Київ. - 1937. - №7-8. - С.11. Вернуться в текст
72. Лінецький А.В. Барзилович С.А., Благодатний Г.А. Будинок актора. // Соціалістичний Київ. - 1936. - №10. - С.38. Вернуться в текст
73. Барзилович С. Жилий будинок в українському народному стилі. // Соціалістичний Київ. - 1937. - №7-8. - С.22. Вернуться в текст
74. На першому з їзді архітекторів України. // Соціалістичний Київ. -1937. - №5. - С.40. Вернуться в текст
75. ЦДАМЛМ Ф.1042, оп.1, спр.76, арк.98 зв. Вернуться в текст
76. Г. Головко, ответственный секретарь союза советских архитекторов Украины. Работать по-новому! // Архитектурная газета. - 1937. Цит. За: ЦДАМЛМ Ф.8, оп.1, спр.1017, арк.2. Вернуться в текст

 

Ймовірно, така назва здивує багатьох. Для Києва ці два імені не є рівнозначними. Навіть більше. Альошина знають усі - прізвище Лінецького нічого не говорить. Не тільки пересічним киянам, а й досвідченим києвознавцям та спеціалістам з радянської архітектури Києва О. Лінецький майже не відомий. Твердження не голослівне - автор опитував своїх колег.

Це легко пояснити. Відомий харківський архітектор, переможець багатьох архітектурних конкурсів, професор Харківського художнього інституту, автор кількох десятків будинків в Одесі, Красноярську, Омську, Харкові майже нічого не будував в Києві. Проектував багато, але не все зміг здійснити. Більшість робіт виконував у співавторстві або лише на рівні керівництва. Та й вони були, переважно втрачені у період ІІ Світової війни. Що ж примусило нас звернути увагу саме на Олександра Лінецького і, більше того - поставити його в один ряд з вже майже легендарним Павлом Альошиним.

О. Лінецький. Фото з особової справи члена Спілки архітекторів
1947 р. ДНАББ ім. В. Заболотного
П. Альошин.
1939 р. З приватного архіву Вадима Альошина

Вперше прізвище Лінецького потрапило у коло інтересів автора наприкінці 1990-х років, коли молодому тоді досліднику довелося займатися історією двох київських знакових будівель - Педагогічного музею (вул. Володимирська, 57) та Пасажу (вул. Хрещатик, 15) [1]. Обидва будинки були зведені до революції і у середині 1930-х років проводилася їхня реконструкція. За статтями у журналі "Соціалістичний Київ" [2] стало відомо, що до цих об єктів мав відношення Лінецький. Він, власне, й був автором журнальної статті про Пасаж. Серед архітекторів тоді було модним подавати свої роботи в пресі особисто. Незважаючи на те, що журнал був україномовним, автор підписувався як А. Лінецький.

Звичайно, було відомо, що Лінецький - відомий харківський архітектор. Окремі його дуже цікаві роботи в Харкові наводилися у фундаментальних "Нарисах історії архітектури Української РСР. Радянський період" (1962 рік). Але докладної інформації про нього знайти не вдалося, у популярних довідниках ім я це не зустрічалося. Книжки А. Лейбфрейда "Архитекторы-евреи в Харькове" (2002 рік), тоді ще не було [3]. Як і харківського видання Є. Черкасової "Архітектурна культура регіону" ( 2010 рік). Коротка біографія архітектора, подана у науковому звіті Науково-дослідного інституту теорії і історії архітектури та містобудування України (НДІТІАМ) "Архітектурно-містобудівна діяльність в 1920-сер. 1950-х років в м. Харкові" (1991 рік, М. І. Гончаренко, В. І. Чорна), тоді ще також не потрапила до рук дослідника [4]. Інтернет, де сьогодні легко знайти бодай поверхові відомості будь про що в той час ще був слабко розвинений. Але для тодішнього завдання - написання історичних довідок на будинки музею та пасажу - не була потрібна докладна інформація про одного з авторів реконструкції. Отже, архітектор так і залишився лише прізвищем, яке ще кілька разів зустрічалося у згаданому журналі. До речі, це стосується цілої генерації радянських митців 1920-1930-х років. Про багатьох з них відомо вкрай мало, а опублікованих матеріалів ще менше.

Лише коли автор за кілька років після першого побіжного знайомства з Лінецьким став глибоко займатися творчістю архітектора П. Альошина, було помічено, що чомусь їхні імена постійно йдуть поруч: Педагогічний музей, Будинок оборони, Палац піонерів тощо. Це було трохи дивним, враховуючи те місце в київській архітектурі, що його займав Альошин. Він був вже корифеєм, без якого майже не обходилося жодне важливе проектування в Києві. Але й на тому етапі вивчати творчість Лінецького автору на думку не спадало. Для Харкова цей архітектор є дійсно фігурою значною, але він залишався поза межами наших наукових інтересів, виключно київських. Тим більше, що його внесок у київську забудову 1930-х років був дуже скромним, та й архівних документів про нього не знаходилося.

Але не випадково кажуть, що матеріали потрапляють до рук саме в потрібний час. Наш інтерес до Олександра Лінецького активізувала архівна справа, в якій відклалася більш-менш докладна творча біографія архітектора. У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ) зберігається особистий фонд Георгія Олександровича Лебедєва - українського архітектора і художника, кандидата мистецтвознавства. Багато років він досліджував історію і практику української архітектури. У 1946-1958 роках працював вченим секретарем Вченої ради Академії архітектури України; у 1959-1964 роках був завідувачем наукової редакції техніки, будівництва і архітектури в Головній редакції Української Радянської Енциклопедії (УРЕ); у 1964-1987 роках - керівником сектору наукової інформації та історії в науково-дослідному Інституті теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури. 1971 року захистив кандидатську дисертацію на тему: "Архітектура України 1920-1930-х рр. (Основні тенденції розвитку)". Підготовчі матеріали до дисертації, що збиралися у 1950-60-х роках широко представлені в його архівному фонді. Серед зібраного збереглися і відомості до біографій багатьох радянських архітекторів. І хоча ці дані є начебто вторинними, але деякі першоджерела Лебедєва вже втрачені або на сьогодні недоступні дослідникам. Особливо важливо, що він особисто спілкувався з багатьма своїми сучасниками - ще живими архітекторами та членами їхніх родин, і збирав інформацію, як то кажуть, з перших вуст.

Згадана архівна справа містить листування 1964 року з донькою архітектора, Ніною Олександрівною Лінецькою, яка також наслідувала батьківську професію. На той час Г. Лебедєв як керівник сектора інституту КиївНДІТІ брав участь у підготовці шеститомного видання "Історія українського мистецтва" і просив Ніну Лінецьку надати якісь матеріали батька. Але відповідь була невтішна:

"Уважаемый т.Лебедев!

К великому сожалению архив Александра Васильевича погиб в Харькове во время войны.

К тому, что осталось я тоже отнеслась невнимательно и не сумела сохранить. Вернее Вы поздно написали. Несколько лет в ящике на балконе лежали его записки, проекты, а потом (недавно) при уборке исчезли.

У меня есть папка с перечнем всех работ отца, вырезки из газет, документальные его записи и фотографии. Возможно, мне пришлет альбом с работами А. В. (который я при его жизни составила и его увезли в Москву) жена отца. Я ей написала.

Кроме того, в феврале (10-го) этого года, отцу исполнилось 80 лет и у меня покойный архитектор Яновицкий забрал имеющиеся фото для организации выставки. К сожалению, я эти работы сама не забрала, а Яновицкий внезапно умер. Сейчас я разыскиваю их.

Как только найду, вышлю, а его личные документы - это все, что у меня осталось. Жалко, но если надо - пришлю! Быть может Вы отберете, а остальное вышлите мне.

С уважением. Подпись". [5]

Георгій Лебедєв на це повідомлення просив надіслати хоча б ті розрізнені матеріали, що збереглися і обіцяв повернути їх, зробивши необхідні копії. "Но, уверяю Вас, что гораздо лучше эти документы сохранятся в архиве Киев НИИТИ, куда уже поступили подобные материалы Бекетова, Алешина, Троценка, Вербицкого и пр. украинских архитекторов. Архив наш находится в надежном месте - в здании Киевского Софийского собора [6]. Нам весьма желательно, хотя бы на время, получить упомянутый в Вашем письме альбом работ Александра Васильевича, хранящийся в Москве. Слезно прошу Вас помочь осуществлению этой нашей мечты. Не менее, чем этот альбом, мы интересуемся фотографиями, взятыми у Вас Яновицким. Мы примем активное участие в розыске их." [7] У наступному листі, надісланому за місяць, Лебедєв пише, що папку з матеріалами отримав, але їх недостатньо. І знову наполягає на отриманні альбому з Москви. І лише через 3.5 місяці, в квітні 1965 року, Ніна Лінецька, яка перед тим хворіла, надала кілька негативів, що були перезняті з нечисельних фотографій. "Глубоко сожалею, что так мало сохранилось из всего созданного Александром Васильевичем. - Как в натуре, так и в фотографиях. Найденные мною еще пару фотографий позволяю себе вложить в письмо" [8]. Така невтішна ситуація з документальним спадком склалася всього за 11 років по смерті архітектора у 1953 році.

Вочевидь, Ніна Олександрівна дала Лебедєву московську адресу, тому що до Лінецької Каї Єфимівни у лютому 1965 року був направлений лист за підписом директора інституту Г. Головка з проханням надіслати тимчасово альбом фотографій проектів. Відповіді на це в архівній справі не знаходимо. Але в ній відклалася певна кількість фотографій об єктів Лінецького (нажаль, поганої якості) та окремі його особисті документи, а також виписки з матеріалів доньки. До речі, інститут історії і теорії архітектури звертався до самого О. В. Лінецького ще у 1948 році - просив надіслати план і фото житлового будинку в Харкові по вул. Сумській з короткою анотацією: датою побудови, реконструкції, прізвищами будівельників, основного будівельного матеріалу та інших особливостей будинку, сучасного стану споруди [9]. Чи надійшли ці матеріали до інституту, невідомо.

Отже, саме ця архівна справа, а також свідчення про втрачений архів примусили нас по-іншому - більш зацікавлено - подивитися на О.В.Лінецького. Почав проявлятися образ живої людини з непростою долею. Саме в цей час з явилася нагода взяти участь в міжнародній конференції по архітектурі авангарду в Харкові (лютий 2012 року), до якої і була підготовлена доповідь, яка б поєднувала історію архітектури Харкова і Києва. Вона була присвячена київському періоду творчості О. Лінецького.

Але пошуки тривали і після конференції. І все ближче зводили Лінецького та Альошина на тлі розбудови нової української столиці.

Олександр Васильович народився 10 лютого 1884 року [10] в Одесі в міщанській родині відомого єврейського письменника кінця XIX ст. Іцхока Іоеля Лінецького (1835-1915). Шолом-Алейхем називав це ім я серед засновників національної літературної школи. В анкетах Олександр Лінецький писав, що походить з родини міщан. В родині Лінецьких було четверо синів та донька. Марія Ісаківна Лінецька також зробила внесок в розвиток вітчизняної культури - вона була відомою драматичною актрисою. [11]

Своє ім я архітектор поміняв при хрещенні і в особистому листку члена Союзу радянських архітекторів (1947 року) вказував національність - росіянин. Докладних відомостей про цю метаморфозу ми не маємо, але крок цей був, гадаємо, непростим. 1905 року екстерном скінчив І казенну гімназію у м.Кам янець-Подільський. Професійної освіти, як не дивно, не отримав, що не завадило йому проектувати і будувати.

Творчу роботу О. В. Лінецький розпочав юнаком в Одесі ще у 1902 році як технік-практик, помічник свого старшого брата архітектора Моїсея Ісааковича Лінецького (випускник Петербурзького інституту цивільних інженерів), прибічника ретроспективного напрямку модерна. Від брата він і отримав відповідні знання та вміння, але без власних здібностей цього було б недостатньо. Лінецький-молодший виконав за чотири роки в якості помічника сім проектів особняків і прибуткових будинків. 1906 року Олександр Лінецький опинився на військовій службі у Красноярську (служив до 1908 року). З наступного 1907 року почав працювати як самостійний автор та як співавтор губернського архітектора Єнисейської губернії Володимира Соколовського. Тут він створив низку проектів, залишивши по собі шістнадцять об єктів - житлових та адміністративних. Дозволимо собі перерахувати ці його маловідомі роботи, які, на відміну від харківських не згадуються в опублікованих джерелах: торгівельні ряди ринкової площі (1907-1908 роки), кінотеатр на 500 місць, особняк на березі річки Іртиш (1911 рік), прибутковий будинок з банком, прибутковий будинок з конторою і магазинами (1912 рік) на вулиці Вузенькій, там же житловий будинок (1912-1913 роки), лазня (1913-1914 роки). У співавторстві з Соколовським звів жіночу гімназія м. Ачинськ (1908-1909 роки), будинки-особняки на Воскресенській та Благовіщенській вулицях (1909 рік), прибутковий будинок з типографією, дитячий притулок на вул. Набережній (1910-1911 роки), прибутковий будинок з кінотеатром і магазином (1912 роки). Про один з приватних будинків Лінецький зазначив, що план розробив Соколовський, а фасад - він сам. Отже, скоріш за все, і інші роботи виконувалися за такою схемою. До того ж за російським будівельним законодавством Лінецький не мав права здійснювати будівельний нагляд та видавати відповідальну підписку архітектора. Для цього був потрібен відповідний диплом.

У 1914-1921 роках Олександр Лінецький мешкає в Омську. Працює архітектором Управління Омської залізної дороги і активно займається приватною архітектурною практикою. А також вперше бере участь в архітектурному конкурсі - на проектування дитячої лікарні імені Петра та Алевтини Михайлових в Томську. Його проект під девізом "Добра справа" отримав 1 премію (500 рублів) [12]. До омського спадку Лінецького належать: будівля управління Омської залізної дороги (1914-1918 роки, співавтор), будинок співробітників залізної дороги, вагонні майстерні, головна контора, ковальський цех, типографія, клуб Омської залізної дороги, грязелікарня на станції Карачі, вокзал на станції Новосибірськ, будівля пошти і телеграфу, палац кооперації виробників олії, літній клуб, козацький базар (1915-1917 роки). Серед його творчого доробку був і містобудівний проект - перепланування міста Омськ. За приватними замовленнями спорудив три житлові прибуткові будинки й особняк. Кілька його проектів реалізовані не були. В цей період надавав перевагу стилістиці модерну та неокласицизму, що цілком відповідало напрямкам часу.

Саме в Омську він вступив до Сибірського художнього інституту імені М. Врубеля - тоді філіалу Московського архітектурного інституту. Закінчити освіту Лінецький не встиг. Проте у 1921-1922 роках як досвідчений практик викладав в цьому інституті курс "Теорія архітектурних форм та ордерів". Звання ж архітектора-художника отримав лише у 1929 році за плідну архітектурну діяльність: "По испытании в квалификационном отделе и на основании постановления управления профессионального образования НКО, утвержденного Народным Комиссариатом Образования удостоен звания архитектора-художника" [13]. За десять років О. В. Лінецький стає професором кафедри архітектури та малюнку Харківського будівельного інституту. Цю кафедру він очолював до 1950 року.

1922 року він переїздить до Харкова, пов`язавши з тодішньою українською столицею своє життя. Тут Лінецький виконав кращі свої проекти у стилістиці конструктивізму, який у 1920-х роках панував в архітектурі. До найвідоміших його робіт належить реконструкція колишнього Дворянського зібрання, будівництво Товарної біржі (1925 пік), Нового Пасажу (1926 рік), універмагу. Брав участь у різноманітних всесоюзних та міжнародних конкурсах, в т.ч. будинку Держпрому в Харкові (1925 рік) та державного музичного театру (1932 рік) [14] . Всього ж у Харкові він побудував близько 20 об єктів і трохи більше десяти залишилися в проектах. Всього ж до переліку здійснених робіт архітектор вніс 56 будівель в різних містах і 35 нереалізованих задумів.

Роботу в Києві О. В. Лінецький розпочав у 1935 році, на короткий час переїхавши до нової столиці. Тут з 20 листопада 1935 року (формальна дата, реально - з 30 грудня) він замінив Павла Альошина на посаді начальника 2-ї архітектурно-художньої майстерні Київради і залишався ним до 1 серпня 1937 року.

Тут дозволимо собі дещо перервати послідовність нашої розповіді і сказати кілька слів про самі майстерні, відомостей про яких у бібліографічних джерелах дуже мало. Майстерні Київради були засновані весною 1934 року на зразок московських. У 1937 році вони були об єднані в інститут "Київміськпроект" при міськраді, 1944 року почали працювати Державні архітектурні майстерні, на базі яких 1951 року був утворений інститут "Київпроект".

За положенням про архітектурно-художню майстерню, вона вважалася самостійним госпрозрахунковим закладом, що підпорядковувався будвідділу Міськради. Головною метою діяльності майстерні було завдання "ликвидации обезлички и поднятия качества архитектурного проектирования и художественного оформления основных объектов социалистического Киева (…) поднятие творческой квалификации и мастерства отдельных архитекторов, а также подчинение основной архитектурной продукции единому контролю и руководству. В результате охвата мастерской крупнейших объектов строительства должна быть усилена ответственность архитектора и организовано авторское наблюдение и контроль…" [15]

Керівником 1-ї майстерні був Валеріан Риков, згодом - Микола Холостенко (його заступник - Й. Каракіс), 3-ї майстерні - Микола Шехонін (заступник М. Даміловський).

Керівником 2-ї майстерні П. Альошина призначили 8 травня 1934 року. Майстерня займала приміщення в садибі по вул. Володимирській, 51 [16]. В ній працювало 49 архітекторів, серед яких згадаємо більш-менш відомі імена: Георгій Любченко, Олександр Марінченко, Григорій Домашенко, Олександр Смик, Микола Грицай, Григорій Благодатний, В. Бульйон, В. Дюмін, Ольга Альошина та Олександр Колесниченко (донька і зять Альошина) тощо. Павло Альошин приділяв підбору кадрів значну увагу, бо від цього залежала якісна робота. Він знав, що вільних архітекторів в місті немає, тому пропонував на першому етапі залучати спеціалістів за сумісництвом, у вечірній час [17].

З перших днів роботи майстерні їй доручили проектування двох житлових будинків Всеукраїнської Ради Профспілок (російською абревіатура - ВУСП) на розі сучасних провул. Т. Шевченка та майдану Незалежності та по вул. Саксаганського 60-66, Другого будинку спеціалістів (вул. Мельникова), будинків Наркомзему УРСР (вул. І. Франка 7-15), Уполнаркомзовнішторгу (Лютеранська, 28), Всеукраїнського будинку оборони, Палацу піонерів, реконструкцію "Гранд-готелю" тощо [18].

Наприкінці 1935 року виходить постанова президії Київської міськради про звільнення П. Ф. Альошину - йому доручено передати справи у п ятиденний термін. [19] Отже, ці факти пояснюють, чому О. В. Лінецький долучився майже до всіх проектів майстерні Альошина і його ім я з явилося в пресі. Але виникає цілком зрозуміле здивування - чому так сталося? Чи не було це пов язано з ідеологічною боротьбою та репресіями, які в цей час почали активізуватися.

Документи 1937-1938 років з архіву архітектора Павла Альошина дають відповідь і на це питання. Дійсно, виявляється, що у 1935 році Альошина було піддано гострій критиці і усунуто від керівництва майстернею. Його ж проекти директивним методом передано О. Лінецькому. Останнього ні в чому не звинувачуємо - всі були в ті часи підневільними. І ми зовсім непевні, що сам архітектор рвався до Києва - багатьох спеціалістів тоді направляли до нової столиці. Сама ж ситуація відображає не тільки ставлення радянської держави до своїх громадян, а й особисті конфлікти, зради та попри все - порядну поведінку багатьох колег.

З 1935 року ми трохи перескочимо у майбутнє. Восени 1937 року в Москві прокотилася ідеологічна компанія проти архітектора Олексія Щусєва: зокрема його звинуватили у привласненні чужих робіт, саморекламі, торгашеському ставленні до архітектури тощо. Українські архітектори також дружньо осудили О. В. Щусєва на шпальтах "Архітектурної газети". І знайшли свого, українського, "цапа відбувайло" - Павла Альошина. За значенням для української архітектури він цілком відповідав рівню Щусєва. На засіданні київського обласного правління спілки архітекторів виступили Днестров, Маринченко, Тацій, Машков та інші. У виступах звучало: "Проф.Алешин приглашал на работу архитекторов, платил им три рубля в час, а затем присваивал авторство. Во второй архитектурной мастерской, которой руководил проф.Алешин, 52 проц. всей зарплаты приходилось на долю самого руководителя и его помощника Колесниченка. Оба они являлись "авторами" большинства проектов. После обследования Алешин был снят с работы, но дело его не получило хода, несмотря на неоднократные сигналы киевских архитекторов" [20]. В іншому документі читаємо: "… Альошин нахабно під маскою майстерні міськради міг провадити свою підрядницьку, антиморальну роботу. Це можливо було тому, що архітектори побоюються критикувати один одного і скривдити, гниле інтелігентське ставлення, нерозуміння завдань більшовицької критики" [21]. Хоча цю інформацію оприлюднили восени 1937 року, змальовані події відбувалися у попередні роки. Але цього разу Павло Альошин, який залишив керівництво майстернею за два роки до того майже без сперечань, вирішив відстояти своє добре ім я. Він добре розумів, що мова вже йде не тільки про репутацію, а й, можливо, про життя. Справа погіршувалися й тим, що його відверто звинуватили у зв язках з ворогами народу - П. Княгницьким (був заступником Альошина у 2-й майстерні) та Й. Гансом - головою оргкомітету Київської спілки архітекторів. Отже Альошин написав кілька листів, в т.ч. до Правління Спілки радянських архітекторів, в яких рішуче відкидав всі наклепи. Також і особисті звинувачення у дореволюційних гріхах, які висував проти Альошина молодий архітектор Е. Коднер. Саме він назвав Павла Федотовича "бывшим подрядчиком и членом союза русского народа". Минуле архітектора, батько якого дійсно був крупним будівельним підрядником, не відпускало. Але Альошин вперто писав, що ніколи не був підрядником, членом будь-яких політичних партій, перелічував свої офіційні посади і громадські обов язки [22]. До речі, у 1935 році Павлу Федотовичу не надали висновків комісії, яка обстежувала роботу його майстерні, і лише у вересні 1937 року - в розпалі компанії - вдалося їх отримати. І він одразу написав заперечення, відкидаючи кожне зі звинувачень по пунктах. Передусім, наполягав, що ніколи не користувався чужими ідеями, а запрошував до співпраці молодих архітекторів лише після проробки ескізу. "…я предлагаю всем, кто когда либо работал у меня в мастерской Горсовета или же у меня дома, помимо мастерской, указать, кого и когда я эскплоатировал, чье авторство какого либо проекта я когда либо присвоил или не предоставил подписи как соавтора. Все проекты, исполненные другими авторами по моей мастерской подписывались авторами и моя подпись была на всех проектах, как руководителя мастерской" [23]. На користь Альошина говорив і висновок комісії про високу якість проектувальної роботи його майстерні: "Качество работы проекта хорошее, полная насыщенность проекта, ясность и деталировка всех деталей, продуманность и полнота освещения проекта. Это в равной степени относится ко всем проектам (сантехника, сметы, организация работ). В этом чувствуется хороший подбор исполнителей и опыт руководителей. Претензий со стороны заказчиков нет" [24]. Досить докладно зупиняючись на причинах та обставинах залишення майстерні, П. Альошин підкреслював, що всі авторські роботи, в т. ч. реконструкція "Гранд-отелю", були за ним залишені за вказівкою самого С. В. Косіора, тодішнього секретаря компартії України. Але інші керівники - Гальперін та голова Київради Р. Р. Петрушанський [25] - передали "Гранд-отель" іншому автору, тобто О. Лінецькому. "Не чувствуя себя в силах при создавшихся условиях работать и в Художественном совете и видя агрессивное отношение к себе б.Председателя Совета, я 28 марта 1936 г. подал заявление об освобождении меня и от обязанности члена Художественного совета", читаємо у Альошина [26]. До речі, 16 березня 1935 року звільнилися з 2-ї архітектурної майстерні донька й зять Павла Федотовича - О. Альошина та О. Колесніченко. Хмари вже збиралися над головою.

Наявна в нас інформація свідчить, що звільнення П. Ф. Альошина не було раптовим - до цього готувалися. Зокрема, на певному етапі зменшився обсяг замовлень на роботи, що ставило під загрозу прибутковість майстерні, яка, нагадаємо, і створювалася як госпрозрахункова.

Стає зрозумілою та обстановка, в якій мав працювати Олександр Лінецький. Ворожою вона, скоріш за все, не була, але й з розкритими обіймами його не зустрічали. Павло Альошин користувався заслуженою повагою, до того ж його молоді колеги заробляли непогані гроші під керівництвом метра, при чому не всі однаково, а в залежності від дійсного внеску у роботу. Звичайно, це подобалося не всім. Саме тому така організація праці і викликала звинувачення - у антиморальному підрядництві (знову натяк на дореволюційні часи), антирадянських принципах роботи.

Напередодні звільнення, 16 листопада 1935 року, Павло Альошин провів загальні збори майстерні, подякував всім співробітникам за роботу і висловив сподівання, що і за нового керівника вони будуть "на высоте положения при исполнении своих обязанностей". Головний інженер будуправління міськради М. Луфер закликав поставитися до факту звільнення керівника спокійно і додав: "Работали очень усердно и честно, но столкнулись с тем, что какая-то часть работы обратила на себя внимание и с ней не согласились. Работа мастерской подверглась критике и эта критика вынудила руководителя отказаться от дальнейшего руководства. (…) Стройуправление понимает, что смена руководства не есть автоматической переменой. Есть разные направлении я в архитектуре, разные идеологические расхождения между мастерами, и П.Ф. подбирал себе полезных работников, усвоивших творческую линию его руководства. Коллектив должен свои чувства и уважение к руководителю прежде всего перенести на дело. Никаких решений заранее принимать нельзя, иначе произойдет распад коллектива и очень ценного коллектива. Нельзя допустить, чтобы ряды дрогнули и Горсовет призывает коллектив к спокойствию. Приход нового руководителя должен быть встречен со спокойствием, ему нужна поддержка коллектива…." Більшість архітекторів - О. Смик, Г. Благодатний, О. Марінченко та інші, дякували П. Альошину і обіцяли укріпити його досягнення. "Новому руководителю мы должны дать нужную поддержку, а также постараться уяснить ему целеустремленность и установки коллектива" [27], - декларував у виступі О. Смик. Л. Бірюкович чекав, що в особі нового майстра "коллектив встретил бы такую же огромную эрудицию, такие же организаторские способности, какими владел П. Ф." [28]. Можливо, Олександр Лінецький і мав відповідні здібності, але все одно він залишався чужаком - і в майстерні, і в Києві.

Того ж числа - 16 листопада, Альошин написав заяву на звільнення, і вже 22 грудня 1935 року вдруге попросив доручити комусь прийняти в нього справи [29]. Справи майстерні Павло Федотович здав лише 30 грудня 1935 року. Крім значного обсягу незавершених об`єктів О. Лінецький отримав книгу наказів, 48 особових справ, 7 справ загального листування, 10 виробничих справ, виробничий інвентар, технічну бібліотеку у кількості 183 справ, архів креслень виконаних проектів [30]. Переїхавши до Києва та посівши нову посаду, Олександр Лінецький отримав і певну суму грошей - так звані "підйомні". До речі, цілком вірогідно, що в Києві відбулася не перша зустрів Лінецького з Альошиним. "Конкуренти" могли бути знайомі ще по Харкову, де П. Ф. Альошин активно працював у 1920-х-на початку 1930-х років, проектуючи та будуючи селище ХТЗ (Харківського тракторобудівного заводу).

Так скінчилася півторарічна наполеглива праця Альошина, присвячена створенню нових методів організації проектування. Цікаво, але ще на початку діяльності він начебто відчував майбутні труднощі. 26 березня 1934 року написав листа голові міськради: "Выражая Горсовету благодарность за то доверие, каное оказано мне поручением организовать и руководить архитектурной проектной мастерской, - я к глубокому моему сожалению таковое поручение выполнить не могу" [31]. Ця ввічлива відмова була пов язана з тим, що нарком коммунального господарства В. Поляков саме цього березневого дня піддав роботу П. Альошина критиці (в листі не конкретизується за що). Отже, на думку архітектора, ставлення начальства "с первого же момента моей работы ставит меня под удар нашей общественности и в частности той молодежи, каковую я полагал привлечь к работу в мастерской. Правильно или неправильно это мнение - для надлежащего успеха этой мастерской оно гибельно. Вот почему, сознавая всю важность и ответственность работы этой мастерской, я считаю, что на роль руководителя ее необходим архитектор, пользующийся доверием не только Горсовета, но и Народного Комиссара Комунального Хозяйства" [32]. Якими б не були дійсні причини цієї відмови, інтуіція Альошина не підвела. Втім… На процитованому листі синім олівцем зроблено напис: "К сожалению не послано".

Що ж вдалося зробити Олександру Васильовичу Лінецькому на тих проектних і будівельних роботах, до яких він долучився, гадаємо, досить раптово для себе самого. Нажаль, креслень архітектора в київських архівах поки що не виявлено. Та й взагалі проектна графіка 1920-30-х років збереглася слабко. В кращому випадку ми маємо фотографії побудованих будинків, або не дуже якісні фото проектів. Враховуючи ж характер роботи Лінецького в Києві - переважно адміністративний, важко аналізувати особливості його творчості київського періоду.

Посвідчення О. Лінецького як керівника 2-ї Архітектурно-художньої майстерні.
1937 р.

До власноруч складеного у 1944 році переліку робіт О. В. Лінецький вніс наступні об єкти [33]:

  • 1. Палац піонерів (реконструкція). Здійснено [34].
  • 2. Будинок оборони - Хрещатик за участю архітектора Ільїнського і художника Єрмілова. Здійснено.
  • 3. Дом Актора (за участю архітектора Благодатного і Барзиловича) на вул. Леніна. Здійснено.
  • 4. Готель "Гранд-готель" Хрещатик. Здійснено, знищений (мається на увазі, під час війни - Авт.)
  • 5. Аеро-клуб (за участю архітектора Бірюковича та Грицая) на цивільному аеродромі. Здійснено.
  • 6. Дитячий Пасаж: прохід і кругла аванплоща (в іншому переліку співавтором названий Булава). Здійснено.
  • 7. Будівля ЦВКа УРСР реконструкція (Благодатний). Здійснено.
  • 8. Оперний театр - добудова і перебудова разом з архітектором Барзиловичем. Здійснено.
  • 9. Будинок Архітектора. Конкурс не відбувся.
  • 10. Два житлові будинки заводу "Більшовик".

В іншому варіанті переліку серед нереалізованих київських робіт Лінецький назвав добудову і реконструкцію будівлі ЦВК, реконструкцію оперного театру, будинок архітекторів, проект казарм 4-х типів, гуртожиток студентів Військової господарчої Академії (останні два - у Воєнпроекті, у 1938 році, тобто вже після звільнення з 2-ї майстерні Київської міськради) [35]. Отже, в переліках є певні розбіжності, але не суттєві. Спробуємо ж розглянути деякі з названих об'єктів - найбільш відомі та значні для Києва.

Палац піонерів і жовтенят проектувався у 1934 році П. Альошиним та архітекторами його майстерні (зокрема, у роботі брала участь його донька Ольга Альошина). Але це було не нове будівництво, а реконструкція будинку колишнього Купецького зібрання, зведеного ще 1882 року архітектором В. Ніколаєвим (Володимирський узвіз, 2, сучасна філармонія). На фасаді передбачалося встановлення кількох великомасштабних скульптур піонерів - сурмачів та барабанщиків (не виконані). Впритул до первісного об'єму Купецького зібрання, в глибині парку, був прибудований корпус технічних гуртків (тепер - Мала зала Національної філармонії України). Точно з ясувати ступінь участі О. Лінецького у цій роботі ми поки що не можемо через брак джерел - як текстових, так і графічних. В документах по будівництву нових корпусів або реконструкції старого його ім я нам не зустрілося. Але підкреслимо, що завершення об єкту йому доручили не випадково - Лінецький був автором першого в Радянському Союзі Палацу піонерів в Харкові. За його проектами згодом зведені Палаци піонерів в Самарі (Куйбишеві) та Одесі, а по війні, у 1947 році архітектора запросили до розробки конкурсного завдання для проведення архітектурного конкурсу на кращий проект Палацу піонерів в Талліні [36]. Крім того, він написав статтю "Принципы построения дворцов пионеров", оформивши теоретично свій практичний досвід.

Купечесоке собрание.
1910-е гг. ЦДАКФФД 0-8386

Проект реконструкції будинку Купецького зібрання під Палац піонерів.
1934 р. Архітектори П. Альошин, 0. Альошина. Не реалізований. ЦДАМЛМ України
Дворец пионеров.
1935 г.

Одночасно з реконструкцією Палацу піонерів 2-а архітектурна майстерня під керівництвом О. Лінецького розробила проект реконструкції парку - під сад піонерів і жовтенят. Але до виконання був прийнятий варіант бригади студентів-архітекторів Київського художнього інституту під керівництвом професора В. Заболотного та П. Хаустова. Рада Палацу піонерів у 1935 р. затвердила його до виконання, рекомендувавши також врахувати окремі деталі варіанту бригади Лінецького, незважаючи на те, що він був розкритикований виступаючими. Головним завданням проекту було поєднання краси парку з найбільш зручно розташованими павільйонами - а їх мали побудувати 41. Начальник будівництва парку піонерів Левенштейн висловився критичного: "У варіанті бригади Лінецького пандуси, або природні спуски, невиправдано замінені ходами. Нічим не виправдані сходи головного входу. І найголовніше, варіант бригади Лінецького вимагає знищення значної кількості дерев, а це неприпустимо." [37] Втім, не маючи цих двох проектів, їх важко сьогодні порівнювати. В повному ж обсязі реконструкція парку здійснена не була - з явилися лише окремі павільйони Палацу піонерів.

Над проектом Будинку оборони на розі Хрещатика та Європейської площі [38], Павло Альошин працював у 1934-1935 роках. Разом з О. Колесніченком він запропонував надзвичайно сміливе оформлення наріжної частини. Окрім рельєфної композиції над парадним входом та багатофігурної скульптурної групи над карнизом 4 поверху Альошин в проекті увінчав наріжжя будівлі макетом літака, спеціально виготовленого для цієї мети [39]. Над головним входом П. Альошин бачив мозаїчне панно з епізодом переможної боротьби Червоної армії. До розробки скульптури та ескізів мозаїки запрошувалися відомі художники Києва, Москви та Ленінграду - Манізер, Лансере, Козлов, Кратко, Діндо, Гельман, Кричевський і Бойчук. На оформлення фасадів готувалися навіть провести конкурс. Виконання мозаїки гадали доручити відому художнику-мозаїчисту з Ленінграду Фролову [40]. Саму будівлю П. Альошин бачив у світлому, майже білому, обличкуванні каменем чи штучним матеріалом [41]. В цілому проект мав характерні риси стилю ар-деко, під прапором якого пройшли у світі кінець 1920-х-1930-і роки [42]. Його характерною особливістю була підвищена декоративність, включення до насиченого візуального ряду численних елементів ретростилів (ампіру, давньоєгипетського мистецтва, кріто-мікенської архаїки, давньоіндійського мистецтва - в залежності від країни), монументального мистецтва тощо.

Фрагмент колишнього будинку Агренєва-Слов'янського на вул. Хрещатик, 1.
Світлина 1926-1927 рр. ЦДАКФФД
Проект Будинку оборони.
П. Альошин, О. Колесніченко. 1934-1935

Точно не відомо, що стало причиною критики роботи Альошина. У грудні 1934 року на нараді з питання реконструкції Будинку оборони йшлося про те, що ескізний проект був погоджений Постишевим та Косіором з незначними зауваженнями. Їх врахували і Альошин особисто представив технічний проект [43]. Через півроку, влітку 1935, будівництво оглянула архітектура комісія, до складу якої увійшли О. Лінецький (голова комісії, тоді ще не зайняв посаду Альошина), С.Григор'єв та М. Холостенко (керівник 1-ї архітектурної майстерні міськради). Вони в цілому критично поставилися до роботи. Фасади визнали дуже здрібненими та перевантаженими деталями, з чим сьогодні можна погодитися. Але один з критичних пасажів викликає здивування: "Обработка зубцами, арочками (машикули) и насыщенной скульптурой, сближает архитектуру фасадов с типом зданий военного предназначения прошлого: арсеналы, военные училища и проч., не отражая его общественного значения" [44].

Незважаючи на зауваження, на нараді міськради в липні 1935 року розглядався майже завершений проект внутрішнього оформлення. Подану Альошиним схему пофарбування приміщень та систему освітлення затвердили. Але протокол зазначеної наради від 20 липня фіксує і конфліктну ситуацію на об'єкті. Начальнику Будинку оборони запропонували самостійно не вносити жодних змін в проект без погодження з авторами. Окремим пунктом йшло: "Відзначити ненормальні взаємовідносини поміж архітектурною майстернею та Будинком оборони, що є абсолютно неприпустимим, - запропонувати начальнику Будинку Оборони та керівнику майстерні уникнути цих нездорових елементів у взаємовідносинах та розв'язувати всі справи по-діловому" [45]. Отже, ця ситуація може бути або причиною усунення П. Альошина від керівництва, або - і це скоріше, ознакою опали, що наближалася. Точно суті конфлікту на будівництві ми не знаємо, але гадаємо, що архітектор твердо відстоював свої творчі рішення і принципи, як це завжди було в його будівельній практиці. В запалі він не озирався на посади.

Один з таких випадків і міг призвести до усунення від керівництва майстернею. Принаймні, Павло Федотович вважав саме так. У травні 1935 року Управління справами РНК УРСР запропонувало П. Альошину та Я. Штейнбергу виконати новий проект Урядового центру на Михайлівській площі. Незадовго перед тим відбувся всесоюзний конкурс, на якому з десяти учасників відібрали шість проектів, в т.ч. і бригади Альошина та Штейнберга, для подальшого опрацювання. На думку професора І. Моргілевського, проект Альошина відзначався продуманістю у розв'язанні майдану в цілому, а вихід до Дніпра і обробка схилу справляли враження єдиної закінченої споруди [46].

Але замовник виділив на цю роботу 23 дні, окрім креслень архітектори мали представити дерев'яний макет. Сплатити ж за роботу планували 10.000 рублів. Альошин вважав цю суму замалою (лише орієнтовна собівартість проектування становила, за його розрахунками, 20.000 рублів), а терміни роботи - нереальними. Тому 17 липня 1935 року він надіслав керуючому справами досить різкого листа. "То письмо, написанное сгоряча, необдуманно, крайне легкомысленно и послужило в дальнейшем причиной всех моих бедствий. Со стороны бывшего руководства СНК были даны указания об обследовании моей работы по Дворцу Пионеров и Дому Обороны и после заседания в Партийном Комитете… отстранялся от работы по этим двум объектам" [47]. Гадаємо, Павло Федотович мав рацію. В будь-якому випадку, без особистих конфліктів не обійшлося.

Для робіт по завершенню Будинку оборони у 2-й майстерні було виділено окрему бригаду, очолювану О. Лінецьким, до якої увійшли харків яни - архітектор І. Ільїнський та художник В. Єрмілов, з якими Лінецький вже працював у колишній столиці. До речі, Василь Єрмілов був одним з лідерів українського авангарду та дизайну 1920-х років. У статті "Український будинок оборони" сам Лінецький так пояснив зміну проектувальника: "В 1935 році будівлю частково реконструювали (добудували нові сходи, пробили нові віконні пройми) за проектом арх. П.Альошина. Проте, проведені … роботи були дуже невдалі і тому керівні організації ці роботи припинили і було дано завдання укласти новий проект" [48]. О. В. Лінецький декларував, що схвально поставився до широко розгорнутої критики, яка допомогла йому знайти правильне проектне рішення. О. Лінецький писав: "Зовнішня архітектура будівлі проектується нами в простих і ясних формах, побудованих на врахуванні класичних пропорцій, без застосування ложних елементів у вигляді приставних колон, пілястрів і абстрактної орнаментації. (…) Кутова частина підвищена над будовою 5 поверху, завершеного круглою видовою площадкою, що відкриває далеку перспективу на місто і річку" [49].

Проект Будинку оборони.
1935 р.
Проект оформлення інтер'єрів Будинку оборони.
1935 р.

Вигляд Будинку оборони після закінчення реконструкції.
1939 р. ЦДАКФФД України
Вигляд Будинку оборони після руйнувань 1941 р. Світлина 1940-х рр. ЦДАМЛМ України

Порівняння обох проектів дає підстави говорити, що Лінецький лише дещо спростив запропоноване Альошиним. Так, він прибрав виразні рустовані пілястри, віконні наличники, відмовився від пишного декоративного оздоблення. Щоправда, по завершенні будівництва обабіч парадного наріжного входу поставили дві скульптури, але, здається, серійного виробництва (в проекті Лінецького їх не було). Замість аттикового наріжного поверху з літаком з явився засклений бельведер, який давав верхнє світло у центральне фойє. Чогось нового і оригінального нові автори не додали, бо на момент їхнього залучення до роботи частина реконструкції вже була зроблена. Можна було б припустити, що Лінецький як прибічник конструктивізму, спростив оформлення Будинку оборони у відповідності до своїх власних смаків. Але, гадаємо, його особисті уподобання в ті роки вже значення не мали. В цей період авангардні пошуки в архітектурі вже поступилися новій стилістиці, яку називають сьогодні по-різному - і постконструктивізмом, і ар-деко, і декоративізмом, і радянським класицизмом. Але назва суті не міняє - новий стиль (помпезний і суворий) відповідав смакам тоталітарної держави.

Особливу увагу нова харківська бригада приділила оформленню інтер єрів. Тут можна було творчо проявити себе, не пристосовуючись до вже зробленого попередниками. Весною 1936 року начальник Будинку Оброни Ю. Щеглов та О. Лінецький отримали завдання поточнити кошторис відповідно до технічного проекту [50], а вже 20 січня 1937 року Український будинок оборони, пафосно названий "Палацем позавійськової освіти", відкрився. Він непогано вписався у досить еклектичну забудову Хрещатика. В війну будинок постраждав і був розібраний, а на його місці побудували у 1970-х роках готель "Либідь".

Ще один об єкт, який Лінецький "поділив" з Альошиним - це реконструкція готелю "Гранд-готель" (вул. Хрещатик 22, згорів у 1941 році). Саме цей об'єкт був спочатку залишений за П. Альошиним, а потім все ж-таки переданий під керівництво нового начальника 2-ї проектної майстерні.

Готель "Гранд-готель" (вул. Хрещатик 22)

22 грудня 1935 року заступник керівника 2-ї архітектурно-художньої майстерні Княгницький видав довідку про те, що у 1934 році за дорученням Київського готельного тресту майстерня виконала проект реконструкції готелю з розробкою всіх робочих креслень. Авторами проекту названі П. Альошин, А. Колесниченко та Л. Бірюкович. Робота була на 100 відсотків закінчена на 1 листопада 1935 року. Угода на проектування 2-ї черги готелю та його внутрішнього оформлення не укладалася, але Альошин повністю від справ не відійшов. У січні 1936 року він складає кошторис на проектування архітектурного оформлення інтер'єрів. В архівній справі збереглася недатована чернетка листа Павла Федотович вочевидь, до замовника: "Очень прошу передать моей жене, могу ли я считать, что проектирование и в дальнейшем "Гранд-отеля" решено оставить за мной и кому об этом Вы сообщили" [51].

Первісно 3-поверховий будинок готелю (зведений ще у 1870-х роках) був надбудований двома поверхами, фасади оформили цементною штукатуркою, що надало будинку масивності та суворості. Від стриманого декоративного оздоблення, запропонованого Альошиним, відмовилися. Він пропопонував розмістити масштабні вази в простінках останнього поверху.

Шкода, але всі проекти Павла Альошина середини 1930-х років були реалізовані у спрощеному вигляді - без скульптури, фігуративних рельєфів, без поєднання різних фактур та кольорів в оформленні стін. Потяг архітектора до класичності, яскраво виявлений ще у дореволюційних будовах, дав йому змогу органічно вводити в радянські проекти скульптуру і рельєфи - "… в його проектах завжди було почуття міри, спокійна статичність класики" [52]. Виступаючи в пресі, архітектор намагався звернути увагу на недорозвиненість синтезу мистецтв в радянській архітектурі, на перешкоди у здійснені своїх намірів. Невипадково, він пропонував організувати в Києві спеціалізовану "облицовочно-скульптурну майстерню" [53].

Дійсно, у 1935 році, через рік після відкриття архітектурно-художніх майстерень, при Київській міськраді була створена і окрема скульптурно-художня майстерня. Головною метою її діяльності декларувалося "підвищення якості оформлення соціалістичного Києва, піднесення творчої ініціативи й кваліфікації окремих майстрів скульптури, а також забезпечення контролю та керівництва над основою скульптурною продукцією" [54]. Керівником майстерні призначили скульптора В. Клімова. Коли влада намагалася ввести чіткі розцінки на скульптурні роботи, В. Клімов на це зауважив: "Розцінок на роботу скульпторів не існує і до творчої роботи доводиться підходити індивідуально в залежності від теми і кваліфікації скульптора" [55].

Отже, архітектор Альошин уперто вводив елементи ар-деко в свої проекти і вони так само уперто відкидалися замовниками. Гадаємо, частіше з економічних, а не ідеологічних причин. Такої ж участі зазнали майже всі архітектурні роботи цього періоду, хоча на словах в забудову Києва активно планували вводити фресковий монументальний живопис, мозаїку, майоліку, орнаментальні роботи. "Цілком нормально, що зір заможного колгоспника, зір добре забезпеченого робітника… бажає, щоб фасади будинків… були привітні, щоб вони милували око гарною орнаментикою, каріатидами або майоліковим фризом. Не має жодних сумнівів у тім, що ми напередодні блискучої скульптурної доби. Адже скульптура - найорганічніша прикраса міст і людського побуту" [56]. Говорячи від імені робітничо-селянського класу, представники творчої інтелігенції, мистецьких кіл висловлювали власні смаки та власне бачення прекрасного. А "зір заможного колгоспника" в період колективного голоду взагалі виглядає як утопія.

Втім, офіційно головною вадою конструктивізму в Радянському Союзі, який був остаточно відкинутий саме в середині 1930-х років, влада визнала недостатню художню виразність, відмову від пластики, художній аскетизм, відсутність пластичного мислення, що веде до синтезу мистецтв [57]. Як бачимо, такі декларації не відповідали реальній будівельній практиці.

Повертаючись до перебудову готелю на Хрещатику, відмітимо, що в черговій статті О. Лінецький не критикує архітектурне рішення П. Альошина: "Трактування зовнішньої архітектури тяжить водночас до жилої і громадської будівлі, бо цей готель належить до споруд, які стоять на межі між будівлями жилими і громадськими.

Попередня, стара розбивка віконних пройм і те, що будівлю було затиснуто сусідніми будинками, безперечно зв язували авторів проекту, спрямовуючи композицію фасаду на плоскісне розв язання. Проте, фасад спроектований у стриманих формах, в дусі неоренесансу, в натурі має імпозантний, привабливий вигляд" [58].

Отримавши готову будівлю, Лінецький, як і на попередньому об`єкті, зосередився на інтер`єрах. Або, скоріше, керував своє харківською групою - архітекторами І. Ільїнським, С. Томашовою та художником В. Єрміловим. Перебудову було остаточно завершено у 1937 році [59].

Павло Альошин, вочевидь, не дуже відстоював свій пріоритет у названих вище будинках. А от за своє улюблене дітище - колишній Педагогічний музей - бився як лев. І переміг. У 1936 році ЦК ВКП(б) прийняв рішення про створення в Києві Українського філіалу Центрального музею В. І. Леніна, для розміщення експозиції якого і був обраний колишній Педагогічний музей як найбільш досконала, поліфункціональна музейна споруда. Але вона була замалою для задоволення всіх потреб нового закладу. Тому постало питання про добудову будинку. 1936 року між 2-ї архітектурної майстернею на чолі з О. Лінецьким та Українським філіалом Центрального музею Леніна була підписана угода, за якою майстерня мала виконати проектування прибудови і реконструкції музею. Офіційним представником майстерні був призначений архітектор Григорій Благодатний [60]. П. Альошин дізнався про передачу роботи іншому архітектору не одразу - наприкінці літа 1936 року, що підтвердив йому і сам О. Лінецький. Павло Федотович спробував звернувся до тодішнього секретаря ЦК КП(б)У Попова, в компетенція якого начебто перебувало вирішення питання, але йому це не вдалося. Лише за 3 місяці Альошину вдалося ознайомитися із завданням на проектування в Управління у справах мистецтв. Він терміново з власної ініціативи зробив ескіз реконструкції музею. Через колегу Я. А. Штейнберга, який тоді виконував обов`язки голови оргкомітету Спілки архітекторів, Альошину вдалося повідомити Раду народних комісарів про порушення свого авторського права. Завдяки допомозі Штейнберга представники уряду ознайомилися з його ескізом. І доручили скласти проект. Як писав сам Павло Альошин - "для участия в соревновании с архитекторами Линецким и Благодатным, которые работали уже свыше 2-х месяцев. На свою работу я получил всего 7 дней. Через 9 дней я работу представил и в результате рассмотрения этих 2-х проектов комиссией в составе В. А. Осьмака, А. Я. Штейнберга, С. Д. Григорьева, И. Ю. Каракиса, Гринченко и др. под председательством П. П. Хаустова Правительством УССР был утвержден мой проект и мне поручена дальнейшая его разработка, и я являюсь архитектором строительства" [61]. Так безробітний і опальний на той момент архітектор отримав офіційну посаду - архітектора з будівництва Музею Леніна (з 1 червня 1937 по 1 травня 1938 року).

П. Ф. Альошиним було прийнято єдине правильне рішення - добудувати об`єм вглиб ділянки. Не порушуючи висоту споруди, автор продовжив на 17.5 м, тобто майже вдвоє, її бічні крила та замкнув їх блоком, паралельним Володимирській вулиці. В такий спосіб був утворений кареподібний внутрішній двір розміром 27,5 х 16,2 м. В результаті кубатура будинку збільшилась на 17 тисяч м. куб., де могли розмістись 10 виставкових залів. Тодішня преса писала: "Теперішній фасад будівлі - і щодо архітектури, і щодо свого розташування відносно сусідніх будинків - є цілком завершене ціле; основний архітектурний прийом фасаду полягає в підкреслюванні виступаючого вперед півкола з парадним під`їздом, двома обмеженими по довжині крилами. Здовження цих крил, фланкованих зеленню, порушило б основну ідею фасаду, послабило б і розводнило б його виступаючу центральну частину. Отже, було можливе тільки таке розв язання, яке відносило б добудову у внутрішню частину кварталу. Саме цим шляхом і було спрямовано архітектурне розв`язання добудови" [62].

План 2-го поверху Музею Леніна на вул. Володимирській, 57 після розширення будинку. 1937 р. Архітектор П. Альошин. Журнал «Соціалістичний Київ» Інтер'єр актового залу Музею Леніна. Світлина кінця 1930-х рр. ДНАББ ім. В. Заболотного

Варіант проекту добудови архітектора О. В. Лінецького (його зображення ми не маємо) мало чим відрізнявся від альошинського. Він передбачав також дворову П-подібну триповерхову прибудову і створення завдяки цьому внутрішнього дворика. Загальна величина і обсяг добудови був такий самий, як і в проекті П. Ф. Альошина. Перевагою проекту Лінецького був той факт, що роботи мали вестися одночасно, а не у два етапи, як у Альошина і могли бути закінчені вже наприкінці 1937 року. Але при цьому виключалася можливість подальшого розширення будівлі. Заслуговував на увагу і його варіант планування залів музею, який передбачав рух відвідувачів по колу. Проте, на думку деяких сучасників, "прибудова в цьому проекті створює враження саме прибудови і архітектурно недостатньо пов`язана з існуючим будинком" [63].

Педагогічний музей став таким чином одним з тих рідкісних і щасливих випадків, коли протягом всіх етапів будівництва (і навіть частково ремонтів) споруда мала одного архітектора і керуючого за будівництвом [64]. Проте, заради цього П. Альошину довелося поборотися з системою.

Всі інші об`єкти, до яких доклав руку О. Лінецький вже не конкурували з альошинськими. Хоча і назвати їх цілком самостійними роботами ми не можемо. У 1936 році було заплановано реконструкцію пасажу (вул. Хрещатик, 15) під розміщення великого торгового закладу для дітей - "Дитячого світу". Гадаємо, О. Лінецького залучили до цієї реконструкції не тільки як керівника майстерні. Він вже мав певний досвід роботи з таким типом споруди - в Харкові ним був побудований т. зв. Новий пасаж (теж універмаг "Дитячий світ", 1925 рік).

Проект реконструкції пасажу на Хрещатику, 15 під універмаг «Дитячий світ».
1935 р. Архітектори О. Лінецький, В. Бульон. Не реалізовано. Журнал «Соціалістичний Київ»

Ескіз внутрішнього оформлення магазину дитячої моди в універмазі «Дитячий світ».

1935 р. Архітектори О. Лінецький, Сурман. Журнал «Соціалістичний Київ»

Перед пасажем, з боку Хрещатика О. Лінецьким і В. Бульоном було запроектовано круглий майданчик, який сполучав вхід до пасажного двору з головним входом з вулиці. В арках майданчику планувалось розмістити 14 магазинів-кіосків, а в центрі - фонтан, оточений скульптурами, зеленню і квітами. Сам Лінецький із захопленням описував ці плани, наголошуючи при цьому на існуючих "вадах буржуазної архітектури": "Тепер приміщення пасажу заховані в глибині двора і відірвані від вулиці цим потворно забудованим двором. Основним завданням реконструкції є необхідність наблизити ці приміщення до головної магістралі (…) Зелені насадження, фонтан, скульптури, нові освітлювальні установки перетворять колишню проїзну дорогу на цікаве місце відпочинку та ігор для дітей. Потворні торцеві стіни пасажу, які виходять на круглу площадку, архітектурно оформлюються і вводяться в загальну архітектурну композицію, як екрани для світляних і звичайних реклам (…) магазини "Дитячого світу" будуть яскраво виділятися художністю і оригінальністю свого оформлення. Художній розпис стін на різноманітні теми з дитячого життя та казкового світу, обшивка з цінних порід дерева з інкрустацією, скульптури, барельєфи, барвисті фризи і панно, цікаві макети, чудесні виставки і вітрини з дзеркальним склом, розкішна освітлювальна арматура, люстри з міді та хрусталю … - все це буде невичерпним джерелом нових, свіжих і радісних вражень для маленьких покупців "Дитячого світу"(...) [65]

Підкреслимо, що ідея розкриття наскрізного проходу та оформлення будівлі з боку Хрещатика не була абсолютно новою. Автор дореволюційного пасажу архітектор П. Андрєєв по лінії Хрещатику планував розмістити 6-поверхові об`єми, а в пасаж вела величезна арка висотою на 5 поверхів. Роботи ж не встигли завершити через початок І Світової війни [66].

В середині 1937 року в пасажі вже функціонували майже всі магазини "Дитячого світу". Але роботи по пробиванню наскрізного проходу крізь пасаж запізнювалися. Не були закінчені ані двір, ані аркада в передній частині двору, ані вхід до "Дитячого світу" з боку Хрещатика. І хоча в журналі "Соціалістичний Київ" за червень 1937 року зазначалося що протягом 1-2 місяців планується закінчити роботи [67], у повному обсязі проект О. Лінецького та В. Бульона реалізований не був. Виправдилося передчуття корреспондента газети "Більшовик", який ще наприкінці 1936 р. писав: "Виникає загроза, що магазини всередині пассажу можуть бути закінчені, а входу до них ще не буде" [68]. Ідея розкриття проходу крізь арку була втілена лише під час повоєнної реконструкції Хрещатика.

Ще одна проектна робота - будинок ЦВК (Центрального виконавчого комітету) УРСР (тодішнього уряду) - також була реконструкцією, а не самостійним будівництвом. Мова йде про перебудову колишнього Маріїнського палацу. До виконання був затверджений проект О. Лінецького та Г. Благодатного. Нагадаємо, що в Харкові Лінецький ще у 1922-1923 роках займався реконструкцією колишнього Дворянського зібрання під будинок Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (не зберігся) Будівля початку ХІХ століття отримала вигляд палацу в стилістиці класицизму з колонами, портиком та куполом.

Ескізний проект реконструкції колишнього Марийського палацу під ЦВК УРСР.
1935 р. Архітектори О. Лінецький, Г. Благодатний. Не реалізовано. Газета «Більшовик»

Проект київської реконструкції на словах передбачав збереження архітектурного стилю рококо. "Всі реконструктивні роботи проходитимуть за рисунками славетного зодчого (Растреллі) в його найкращих спорудах" [69]. Насправді, цю деклараціє важкувато пов язати з тими змінами, що передбачалися. За проектом планувалося надбудувати центральну частину палацу третім поверхом. По центру будинок увінчувався величезним куполом з прапором - на зразок харківського. Бічні ж одноповерхові корпуси, також надбудовані одним поверхом, мали поєднуватися з центральними об ємами напівкруглими переходами з відкритим колонадами наверху. Засклений купол був за кілька років застосований архітектором В. Заболотним у будинку Верховної Ради УРСР, що постав поруч з палацом. В решті решт роботи по реконструкції Маріїнського палацу здійснені не були. А по війні, у 1946-49 роках, пошкоджений 1943 року внаслідок вибуху бомби палац був відновлений вже за проектом… Альошина. Павло Федотович взяв своєрідний реванш…

Олександр Лінецький вніс до переліку своїх робіт і реконструкцію київського оперного театру. Але і тут його участь не була значною. Справа в тому, що у 1937 році був проведений конкурс на проектування реконструкції фасадів академічного театру опери та балету. Стиль існуючої будівлі, побудованої 1901 року також в результаті проведення міжнародного конкурсу, назвали "сумішшю невитриманого ренесансу з романською архітектурою періоду її занепаду та з домішкою окремих елементів церковно-візантійського характеру". А загальний об єм характеризували "позбавленим суцільності і ритмічності, при чому бокові його фасади мають присадкуватий, непропорційно витягнутий вигляд" [70]. Враховуючи ці недоліки, які не відповідали монументальній споруді в столиці квітучої України (як декларувалося в пресі), трьом архітекторам - М. Шехоніну, Я. Штейнбергу та О. Лінецькому були замовлені форпроекти реконструкції фасадів. Лінецький мав значний досвід у проектуванні театрів ще з Харкова - театри Російської драми, Великої опери (конкурс) тощо. Ніякі конкретні вимоги не обмежували творчу думку авторів. Було лише запропоновано мінімізувати поламки існуючих конструкцій театру. Всі три автори однаково намагалися знищити похмуру важкуватість театру, дріб`язковість його архітектурних деталей. Лінецький склав свій проект в стилі ренесансу, Шехонін надав фасадам класичного вигляду, Штейнберг шукав єдиний монументальний ордер. У проекті Лінецького критики відзначили дуже вдале розташування надбудови, через що театр набував більшої компактності та пропорційності. Він планував обличкувати фасад натуральним або штучним каменем, вводив колони доричного ордеру, скульптуру над виступом центрального входу, мозаїчний орден Леніна в аттику над головним входом. Частину скульптур архітектор пропонував навіть виконати з металу. Він також передбачав подальшу реконструкцію прилеглих до театру вулиць, щоб утворити ансамбль майдану за прикладом ансамблю Олександрійського театру в Ленінграді [71].

Учасники закритого конкурсу, в т. ч. і О. В. Лінецький підготували невеликі статті з поясненням своїх робіт. Нажаль, в "Соціалістичному Києві" ескіз Лінецького вміщений не був. Жоден з проектів реалізований не був, хоча у 1936-37 роках ремонтувався дах будівлі, фарбувалися фасади. Реконструкцію ж театру було проведено лише у 1980-х роках, але без кардинальної зміни аутентичного вигляду.

Єдиний відомий на сьогодні житловий будинок споруджений за проектом О. Лінецького у співавторстві з цілою групою архітекторів його майстерні: О. Смиком, С. Барзиловичем, Г. Благодатним. У 1936-1939 роках на розі вул. Б. Хмельницького та Пушкінської, 9/20 був зведений Будинок акторів Київського орденоносного театру опери та балету. Він планувався в комплексі з житловим будинком архітекторів (з боку Терещенківської вулиці), два об єми сполучалися в проекті монументальною аркою. Але конкурс на проектування цього другого об єму не відбувся.

1-й варіант проекту комплексу Будинків архітектора та акторів на розі вулиць Б. Хмельницького та Пушкінської. 1936 р. Архітектори О. Лінецький, С. Барзилович, О. Смик, Г. Благодатний. Не реалізований. ЦДАМЛМ України Реалізований варіант проекту «Будинок акторів» Київського орденоносного театру опери та балету на розі вулиць Б. Хмельницького та Пушкінської.
1936 р. Архітектори О. Лінецький, С. Барзилович, О. Смик, Г. Благодатний. ЦДАМЛМ України

Перед будинками, що ставилися з відступом на 25 метрів від червоної лінії Б. Хмельницького, мали утворити орнаментальну площадку з зеленими насадженнями, скульптурою, водяними точками. "Архітектура будівель Академії наук та новоспорудженого театру російської драми… підказує ансамблеве розв язання цієї дільниці.

Безпосередня близькість двох громадських будівель висувала підвищені вимоги до архітектурного розв язання "Будинку актора", яке виходить за межі трактування жилого будинку і наближає його до типу громадських споруд" [72]. Звернімо увагу, що якщо в Будинку оборони Лінецький відійшов від декоративного оздоблення фасадів, то для монументального житлового об єму були запропоновані скульптури, виконані під чеканку з домішкою мармуру і граніту. Деталі ці, звичайно, не з явилися.

Останні два об`єкти, які згадує О. В. Лінецький - це житлові будинки заводу "Більшовик". Точно атрибутувати їх поки що ми не можемо. Справа в тому, що в Києві відомі два будинки заводу - обидва на пр-ті Перемоги - № 43 та 45. Останній побудований після війни, а № 43 проектували архітектори з 1-ї архітектурної майстерні (керівник М. Холостенко) - А. Добровольський та М. Ручко.

Згадаємо ще один будинок - цікавий зразок використання мотивів української народної архітектури в житловому будівництві 1930-х років - по вул.Сирецькій, 32 та Бондарській. Автором цілого житлового комбінату для робітників 4-ї взуттєвої фабрики був Семен Барзилович, але О. Лінецький вказувався як керівник проекту [73]. Харків`янка Є. Черкасова згадує ще житловий будинок робітників легкої промисловості, але відомостей про цю роботу ми не маємо.

Будинок для робітників 4-ї взуттєвої фабрики. 1936 р.

Додамо, що перебуваючи в Києві, Лінецький став делегатом Першого Українського з їзду Радянських архітекторів, який відбувся у травні 1937 року. Його було обрано до ревізійної комісії [74]. А до цього - з 1934 року він був членом оргкомітету по скликанню З`їзду.

Олександр Васильович Лінецький прожив в Києві зовсім недовго - близько двох років. Взяв участь у проектуванні та будівництві кількох важливих об`єктів. Але так і залишився в тіні Павла Альошина. Цікаво, що у докладному переліку місць своєї служби він не вказує київську. Пише, що з 1934 по 1935 рік був головним архітектором і будівником Палацу піонерів Міськради у Харкові, а з 1938 року по теперішній час (писав у 1947 році) - професор завідувач кафедрою архітектурного проектування Харківського будівельного інституту [75]. Виникає підозра, що в Києві сталася якась неприємна ситуація, тому Лінецький вирішив взагалі не згадувати ці роки свого життя. Хоча у пункті з нагородами та відзнаками пише, що отримав грошову допомогу за будівництво Палацу Піонерів в Києві у 1936 році.

І знову на підтвердження нашої здогадки допомогли матеріали альошинського архіву. Виявилося, що під час згаданої ідеологічної компанії вересня 1937 року разом з Альошиним під удар потрапив і Лінецький. В пресі читаємо: "Чужаки пролезли и в архитектурную среду. Ганс и Княгницкий в Киеве, Трестлинг в Днепропетровске - насаждали чуждые советским архитекторам нравы, разваливали творческую работу. Группа приближенных Ганса (Линецкий, Алешин, Павлов и др.) всячески восхваляли этого человека… проф.Алешин публично взял под защиту своего покровителя" [76].

На момент цих виступів у пресі Лінецький вже не був керівником 2-ї архітектурної майстерні, але, вочевидь, ще залишався в Києві. Його повернення до Харкова відкривало перед талановитим архітектором нові перспективи. Він став професором і проектував в наступні роки для Харкова, Полтави, Самари, Тирасполя, Ростова, Дніпропетровська, Луганська тощо. 1941 року був евакуйований до Красноярську, де активно працював до 1944 року. Втім, здається, його зоряний час залишився в минулому - в столичному Харкові 1920-х років. Павло ж Альошин пережив важкі роки і по війні знову зайняв одне з головних місць на українському архітектурному Олімпі.

via Журнал "Пам'ятки України", 2013. № 11, листопад

 

К началу страницы
Читайте также -
Библиотека (статьи и книги) об Павле Алешине