Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Тематические блоги
* Журналы, газеты
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикації
Олена Мокроусова
Подробиці життя: маловідомі факти біографій київських зодчих ХІХ - поч. ХХ ст.
1. ДАМК Ф. 18. - Оп.2. - Спр.229.Вернуться в текст
2. ЦДІАКУ Ф.442. - Оп.623. - Спр.227.Вернуться в текст
3. ДАКО Ф.1. - Оп.295. - Спр.74960.Вернуться в текст
4. ДАМК Ф.163. - Оп.39. - Спр.111.Вернуться в текст
5. ЦДІАК У Ф.533. - Оп.3. - Спр.320.Вернуться в текст
6. ДАМК Ф.1. - Оп.1. - Спр.458.Вернуться в текст
7. ДАМК Ф.1. - Оп.1. - Спр.453. - С.6.Вернуться в текст
8. ЦДІАКУ Ф.1238. - Оп.1. - Спр.72.Вернуться в текст
9. Лентович В. Архитекторы, инженеры-строители и скульпторы, работавшие в Киеве в период с 1855-1925 гг. Рукопис // www.alyoshin.ru.Вернуться в текст
10. ЦДІАКУ Ф.707. - Оп.39. - Спр.220.Вернуться в текст
11. ДАМК Ф.163. - Оп.41. - Спр.3663.Вернуться в текст
12. Кальницький М.Таємниці "замку" на Ярославому Валі. // Янус. Нерухомість. - 1999. - №5, березень.Вернуться в текст
13. ДАКО Ф.1. - Оп.232. - Спр.67.Вернуться в текст
14. ДАМК Ф.90. - Оп.1. - Спр.1451.Вернуться в текст
15. ДАКО Ф.782. - Оп.1. - Спр.13312.Вернуться в текст
16. ДАМК. Ф.18. - Оп.2. - Спр.195. - С.35.Вернуться в текст
17. ДАКО Ф.1. - Оп.295. - Спр.60090.Вернуться в текст
18. ДАМК Ф.108. - Оп.42. - Спр.13.Вернуться в текст
19.Друг О., Маликов Д. Особняки Києва. - К.2004. - С.603-604, 769 .Вернуться в текст
20. ДАКО Ф.1. - Оп.295. - Спр.38059.Вернуться в текст
21. ДАКО Ф.1. - Оп.295. - Спр.61391.Вернуться в текст
22. ЦДІАКУ Ф.442. - Оп.718. - Спр.135.Вернуться в текст
23. ДАМК Ф.16. - Оп.423. - Спр.77.Вернуться в текст
24. Тимофієнко В. Зодчі України кінця ХУІІІ-початку ХХ століть. - К.1999. - С.385.Вернуться в текст
25. ДАМК Ф.163. - Оп.41. - Спр.6353. Повідомлено М. Кальницьким.Вернуться в текст
26. Припущення М. Кадомської. Кадомська М. Історична довідка на садибу по вул.Володимирській, 16. 1994 р..Вернуться в текст
27. Шулешко І. Прагматичний романтик Мартін Клуг: ескіз до портрета архітектора // Киевский альбом. - 2001. - №1. - С.71-78.Вернуться в текст
28. ДАКО Ф.1. - Оп.247. - Спр.81. - С.715.Вернуться в текст
29. .Мокроусова О. Г. Будівельні невдачі початку ХХ ст. в Києві: формування правил забудови. // Українська Академія мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. - Вип.11. - К.2004. - С.231-238Вернуться в текст
30. ДАКО Ф.1. - Оп.245. - Спр.134.Вернуться в текст
31. ДАМК Ф.163. - Оп.41. - Спр.6179.Вернуться в текст
32. .Малаков Дмитро. Архітектор Городецький. - К.1999. - С.103Вернуться в текст
33. ЦДІАКУ Ф.442. - Оп.664. - Спр.299.Вернуться в<br> текст
34. /Киевлянин. - 26 июня, 1911. - №174. - С.4.Вернуться в текст
35. ДАКО Ф.1. - Оп.247. - Спр.81. - С.112.Вернуться в текст
36. /Киевлянин. - 1912. - №130. - 11 мая.Вернуться в текст
37. ДАКО Ф.1. - Оп.247. - Спр.81. -С.435, 444.Вернуться в текст
38. ДАМК Ф.143. -Оп.2. - Спр.467.Вернуться в текст
39. ЦДІАКУ Ф.442. - Оп.667. - Спр.39. - С.42.Вернуться в текст
40. /Киевлянин. - 1915. - 26 апреля. - №113.Вернуться в текст
41. Утевский Б. С. Воспоминания юриста. - М. 1989. - С.26.Вернуться в текст

  Мир - лестница, по ступеням которой
Шел человек. Мы осязаем то,
Что он оставил на своей дороге.

М. Волошин

На поч. ХХ ст. в Києві мешкало півмільйона жителів і працювало близько 70 архітекторів, цивільних та військових інженерів. Якщо ж подивитися глибше в ХІХ ст., то кількість митців збільшиться приблизно до 120. Серед них є імена відомі кожному (сподіваємося) киянину, та такі, що мало відомі навіть києвознавцям. Є архітектори, чиї твори не поступаються видатним прикладам світової архітектури, а є спеціалісти, які будували лише сараї. Деякі автори ставили проектування на потік ї їхніми "типовими проектами" забудовано чи не половину вулиць Києва. А є майстри, яким належать лише кілька оригінальних об'єктів. Ми знаємо архітекторів, які керували будівельною справою в місті, працювали в різних установах та закладах, більшість часу витрачаючи на службові справи. Знаємо і таких, що мали власний бізнес або багатіли на купівлі-продажу землі. Є автори, чиї проекти не збереглися, хоча самі будинки стоять. І є проектувальники, чий підпис важко впізнати на кресленнях - так рідко він зустрічається в документах. Серед архітекторів знаходимо імена німецькі, польські, італійські, єврейські, російські. Походження забудовників Києва також різниться: архітекторами ставали дворяни, міщани, купці, навіть селяни.

Але є одна закономірність, яка об'єднує таких різних митців - від найвідоміших до геть забутих. Ми дуже мало знаємо про особисте життя тих людей, які створили наш Київ. Збереглися архівні справи деяких крупних митців, але вони пов'язані, головним чином, з професійною діяльністю. Статті 1930-40-х рр. - того періоду, коли ще були живі представники дореволюційної архітектури - також змальовують лише їх творчий шлях, а не саму людину. Отже, ми погано уявляємо, якими людьми вони були, яку мали вдачу, як жили, кохали. Не знаємо навіть як вони творили: факти говорять нам що і коли було побудовано, але не говорять - як.

Можна, звичайно, погодитися з тезою, що біографічні обставини не впливають на оцінку творчості архітектора. Ми можемо нічого про нього не знати, але захоплюватися результати його творчості. "Ліричний герой", який відображає внутрішній світ митця, живе в літературі і, певною мірою, в живопису. Але, здається, тільки знаючи, наприклад, про мисливську і мандрівну вдачу В. Городецького, можна до кінця зрозуміти його творіння на вул. Банковій. Маленькі біографічні риси, навіть окремі події життя, яких не вистачає для повноцінної біографії, перетворюють просто Імена на живих Людей, дозволяють встановити зв'язок не лише візуальний, а й емоційний.

Ми знаємо, що Валеріан Риков помер під час війни, а його архів згорів в квартирі на Хрещатику. Трагедія примушує дивитися на будинки архітектора з якимось прихованим жалем. А частина документів родини архітекторів Ніколаєвих, скоріш за все, опинилися в Данії, де Іпполіт Ніколаєв залишився після революції. Відчуваєш якусь радість - і люди, і архів врятовані, не загинули у вирі кривавих подій. Загибель Йосифа Зекцера об'єднує киянина з генієм Антоніо Гауді у спільній долі - обидва попали під трамвай. Коли дізнаєшся, що петербурзький архітектор Павло Сватковський, який випадково, можна сказати, побудував в Києві лише один будинок по вул. Червоноармійській, 14, є по матері родичем Достоєвського*
* Його батько Павло Григорович Сватковський, цензор Санки-Петербурзького комітету, мати - Сніткіна Марі Григорівна, сестра другої дружини Достоєвського, Анни.Вернуться  в текст
здається, далека імперська столиця стає ближчою до Києва. Паралелі і співпадіння долей об'єднують світи людства.

Документи розвінчують ілюзії про архітекторів - вільних митців, які весь час присвячували творчості. Більшість з них несли службу в різних державних установах, отримуючи помірну зарплату. Так, коли молодий архітектор В. Риков подав 1904 р. заяву на викладання в Політехнічному інституті, його начальник в Управлінні Південно-Західних доріг дав дозвіл за умови, що лекції не будуть проводитися з 10 до 16 години, коли Риков "обязан заниматься в управлении".*[1]
* В Управлінні В.Риков працював з 1904 по 1918 рр., але встигав займатися творчістю. Проте, його доробок був незначним - до 20 об'єктів.Вернуться  в текст
А от відомий домовласник-міліонер і автор чисельних власних будинків Гаврила Позняков, виявляється був звільнений з посади молодшого губернського архітектора у 1893 р. через "полное несоответствиее его нравственных и служебных качеств с возложенными на него… обязанностями."[2] І хоча залишається невідомим, які вчинки вплинули на таку різку характеристику, тінь підозри тепер завжди буде супроводжувати цю людину.

Кар'єра міського архітектора (1877-1892 рр.) Адольфа Карловича Геккера також не була безпроблемною. Незважаючи на те, що службові обов'язки він виконував сумлінно, походження його батьків негативно вплинуло на його кар'єрне піднесення. Він не зміг отримати навіть перший класний чин через відсутність формулярного списку батька. Карл Вільгельм (Іванович) Геккер потрапив до Россії з Пруссії. Спочатку оселився у Фінляндії, Виявилося, що він був віце-консулом у Кронштадті, де у 1844 р. і народився А. Геккер.*
* У літературних джерелах чомусь вказується 1851 р., в архівних документах - 1844 р. Крім того, у Петербурзьку Академію мистецтв він вступив у 1865 р. - навряд чи йому могло бути 14 років.Вернуться  в текст
Згодом батько прийняв російське підданство і був зарахований до купецького стану. Офіційно Карл Геккер на державній службі не перебував, тому такого документу як його формуляр просто не існувало.[3] А. К. Геккер ще кілька разів піднімав питання про надання йому чину, на яке мав повне право за вислугою років. Але так і пішов на пенсію як "неимеющий чина."[4]

Андрій Меленський - перший головний архітектор Києва - працював на благо міста 32 роки (з 1899 по 1829 рр.), але не був позбавлений проблем з начальством. У 1828 р. новий київський військовий губернатор*
* В документі немає підпису особи яке писала скаргу на Меленського, але архівна справа належить до фонду Київського військового губернатора, посада якого існувала до 1832 р. У 1828 р. військовим губернатором призначили Желтухіна Петра Федоровича, генерал-лейтенанта.Вернуться  в текст
звинуватив 62-річного архітектора в тому, що той робить власникам будинків "разныя послабления" на перебудови, та не виконує його губернаторських наказів. Міській поліції було наказано слідкувати, щоб будівництво по місту здійснювалося не тільки за підписом архітектора, а лише після дозволу губернатора. "С самого начала прибытия моего в Киевскую губернию безпрерывно замечал я крайнюю безпечность … Меленского, незнание своего дела… Желая возбудить в г. архитекторе должное усердие к службе и многократно подтверждая ему о сем, делая замечания и два раза подвергая его взысканиям, не могли исправить г. Меленского: продолжая по-прежнему службу свою с неразумением и небрежением в пользах казны." Губернатор наполягав на занесенні Меленському догани у формулярний список.[5] Скоріш за все, саме цей конфлікт призвів до того, що архітектор пішов на пенсію, хоча і з позитивною характеристикою про 32 роки "безпорочной и рачительной для Всего города и общества полезной службы…"[6] Але великих статків архітектор, який очолював і розробляв найважливіші містобудівні заходи в Києві, не здобув, мав лише один будинок на розі Хоривої та Костянтинівської вулиць. У 1831 р. він був змушений звернутися з заявою про призначення пенсії - "…будучи в преклонных летах и в болезненных припадках, по увольнении меня от сей должности единственно в вознаграждение понесених по службе трудов, для поддержания состояния своего по день жизни моей."[7] Меленський отримав невелику пенсію у 225 р. на рік. Після смерті Андрія Івановича*
* Меленський помер від апоплексичного удару 31 грудня 1832 р.Вернуться  в текст
його удова, Пелагея Меленська, і дві доньки звернулися у 1834 р. по її збільшення, оскільки грошей не вистачає на життя.[8] Нажаль, невідомо, чи завершилася ця справа. Минуло майже півторасторіччя, а життя не змінилося. У 1961 р. архітектор В. Леонтович писав, що вдови архітекторів В. Безсмертного та В. Обремського, які працювали в Києві по 40 років, перебувають у тяжкому становищі, позбавлені матеріальної підтримки.[9] До речі, проблеми з пенсією виникли і у маститого Павла Івановича Шлейфера, будівлі якого й досі прикрашають місто. 1873 р. він як архітектор Київського учбового округу подав прошеніє, в якому скаржився на те, що 2 роки (1850-52 рр.) будував ІІ київську гімназію (б-р Т. Шевченка, 18), але ці роки не увійшли до його службового стажу. Молодий П. І. Шлейфер працював тоді по вільному найму. "Тогда как повсюду архитектор получает за такое капитальное сооружение… известный процент, кроме почетной награды, мне же предстоит еще весьма ничтожный пансион за выслугу 35 лет в 125 рублей." Врешті решт імператор дав згоду зарахувати Шлейфера в дійсну службу з 1850 р. і надати йому вищий розряд, що забезпечувало пристойну пенсію.[10]

Важливою для характеристики морального та психологічного клімату в суспільстві є інформація про стосунки всередині професійного кола архітекторів. Звичайно, тут існували і дружні відносини, й конкурентна боротьба. Так, у 1889 р. група архітекторів засумнівалася у тому, що випускник Московського училище ліплення і зодчества Микола Горденін як некласний художник має право самостійно вести будівельні роботи. Особливо наполягав на цьому міський архітектор О. Кривошеєв. Горденіну довелося надати свідоцтво ради училища, в якому вказувалося про право виконання робіт.[11] Інженера-прибульця з іноземною інженерною освітою Миколу Добачевського, який, проте, мав право робіт в Росії, київські архітектори виштовхнули зі свого кола, створивши неможливі умови для роботи. Київський міський архітектор О. Кривошеєв звинуватив його у присвоєнні звання російського інженера, потім до з'ясування справи приєднався губернський інженер В. Безсмертний.[12] Скоріш за все, не останню роль у гнобленні зіграла елементарна професійна заздрість, про що сам Добачевський писав: "Обвинение это по моему глубокому убеждению не возникло бы, если бы я сразу не занял в Киеве, благодаря труду, и только ему одному, положения, возбуждающего зависть в других, могущих претендовать на получение моей работы…"[13] Після 6 років перебування в Києві М. М. Добачевський був змушений залишити місто.

Щоб якось реабілітувати киян-архітекторів, згадаємо випадок зовсім іншого ставлення до колеги. Так, архітектор Києво-Подольської і Фундкулеївської гімназій Дмитро Олексійович Шпіллер подав у відставку 1915 р., а замість себе порекомендував на посаду Олександра Матвійовича Вербицького, якому дав блискучу характеристику: "Это весьма талантливый архитектор, с большим опытом и солидными знаниями. Добросовестный в высшей степени, даже до щепетильности… среди архитекторов и даже простых обывателей он имеет имя как архитектор. По-моему для Вас это находка…" [14]

Але людей, що мешкали в невеликому місті і займалися однією справою, зв'язували не тільки професійні відносини. Так, хрещеним батьком доньки Павла Шлейфера, Марії, був у 1851 р. Олександр Беретті, а другої доньки - петербуржець Іван Штром, який працював в цей період в Києві.[15] Цікаво, що німці за походженням, Шлейфери були не лютеранами, а католиками. До речі, ми майже нічого не знаємо про родинне життя забудовників Києва - не збереглося ані їхнє приватне листування, ані власні мемуари, ані спогади сучасників. Формулярні ж списки містять лише імена дружин та дітей. Тим цікавішим став пікантний епізод з біографії інженера Василя Пермінова - засновника і директора Вищих технічних курсів. У формулярі професора політехнічного інституту, в графі про сімейний стан, зазначалося, що його шлюб розірвано через доведене прелюбодіяння із забороною Пермінову одружуватися вдруге[16].

Життя одного з найвідоміших київських архітекторів Олександра Беретті було наповнено численними сварками, конфліктами і неприємностями. Так, він був багато років втягнутий у судову справу з братами Тустановськими - його учнями, яких він одного разу побив.[17] Цей епізод та інші відомості про життя Беретті свідчать, що мав він важкий характер, нажив чимало ворогів. Так, він часто конфліктував зі своїми підрядчиками - Терлецьким (університет), Арінштейном (І гімназія), Ховалкіним (Володимирський собор). Цікаво, що його син Микола Беретті успадкував, здається, неспокійний характер батька. Навчаючись у І гімназії, у 1869 р. був визнаний винним "в неприличных поступках". О. В. Беретті довелося написати заяву про звільнення сина з учнів гімназії за сімейними обставинами, але директор виключив учня з атестатом поганої поведінки.[18] Залишається тільки здогадуватися, що при цьому відчував архітектор - людина в Києві відома.*
* Біографія архітектора є настільки цікавою, а матеріалів про нього зібрано так багато, що вони просто самі просяться у повноцінну біографію.Вернуться  в текст

Творчість Андрія Кіндратовича Краусса добре відома дослідникам - в Києві збереглися сотні його будинків. Інколи здається, що його підпис зустрічається у кожній другій архівній справі. Перші його споруди в Києві датовані 1880-и рр., найбільш активний період проектної та будівельної діяльності припадає на кін. 1890-х - поч. 1900-х рр. Його неоренесансні будинки здаються однотипними, проекти в архівних справах часто схожі як близнюки. Але що нам відомо про цю людину? Виявляється майже нічого - тільки дати життя - 1856-1911. Є ще колоритна фотографія пана в шикарній шубі і шапці, яку вважають портретом архітектора. Але точного підтвердження ми не маємо. Можливо, це один з його братів - в Києві мешкало чимало членів родини Крауссів і всі вони займали досить високе суспільне становище. Мартін та Микола Кіндратовичи працювали в банках, Фрідріх обіймав посаду австро-угорського консула в Києва.[19] Не викликає також сумнів німецьке походження прізвища. От, здається, і все. Людина, яка півсторіччя жила в Києві, яка, можна сказати, побудувала місто в місті, перетворилася на суху схему, схожу чимось на свої одноманітні проекти. Тому навіть фрагментарні відомості про походження архітектора, які вдалося розшукати в архівах, одразу оживили людину, вписали її в історію і географію. Отже саксен-кобурзький підданий, уродженець м. Крейденц, корзинник за фахом, Кіндрат Іоганович (Іванович) Краусс*
* Зустрічається написання Крауз, Краузе, Краузе.Вернуться  в текст
прибув до Києва 1843 р. у 30-річному віці. Тут отримав вид на проживання та у 1848 р. прийняв російське підданство і був зарахований до васильківських міщан. Але залишився жити в Києві. Спочатку служив прикажчиком у винному підвалі, потім утримував невеликий готель.[20] Того ж 1848 р. він одружився з Христиною Ман, донькою вюртенберзького підданого. Мешкала родина по Лютеранській вулиці, в будинку євангелічного училища.*
* Лютеранська, 20. Будинок не зберігся.Вернуться  в текст
Але у 1865 р. Кіндрат Краусс та його велика родина - дружина Христина, діти Карл-Людвіг, Анна-Катерина, Андрій-Фердинанд (нар. 28 вересня 1859 р.) Іоган, Фрідріх та Мартин, які народилися в Києві і були охрещені в лютеранській церкві, вийшли з підданства імперії.[21] Подібна практика зустрічалася у 1860-х рр. досить часто. Мабуть, статус іноземного підданого якось впливав на ведення бізнесу. Лише у 1907 р. старший син Карл-Людвіг Краусс повернув собі російське підданство.[22] Відомо, що молодий архітектор Андрій Краусс у 1886-1890 рр. працював архітектором Київського університету, отримуючи близько 900 рублів на рік.[23] Але цих грошей було недостатньо - в одному з документів він згадує своє скрутне матеріальне становище. Чи не це примусило його покинути службу та повністю присвятити себе приватній практиці.

Персонаж, який нарешті стане головним героєм нашої розвідки, залишається майже не помітним на карті Києва, особливо у порівнянні з усюдисущим Крауссом. Відомо, що інженер Феокритов Андрій*
* Інколи помилково називають Олександром.Вернуться  в текст
Павлович, розпочав свою діяльність на поприщі чиновницькому. Хоча в одному з джерел він названий автором чималої кількості споруд, єдиний приклад його творчості, який увійшов в енциклопедичне видання про українських архітекторів - прибутковий будинок по вул. В. Житомирській, 10.[24] У 1909 р. він здійснював надбудову первісного об'єму та переоформив фасад в стилі модерн. Креслення зберегли підпис автора. Одночасно Феокритовим був виконаний проект 1-поверховго на підвалі цегляного флігеля в садибі (не зберігся). Відома і його участь у проектуванні мечеті на вул.Гоголівській (1910 р.), але проект реалізований не був. 1914 р. він склав проект 3-поверхової надбудови над будинко по вул. Рейтарській, 28[25], але роботи також не були здійснені. У 1900-х рр. архітектор мешкав в садибі по В. Житомирській, 8, а з 1910 р. - в будинку № 10, що було характерно для архітектурної практики того часу: автори часто оселялися в будинках, які зводили. За візуальним аналізом можна припустити, що Феокритову належить проект флігеля в садибі № 16 по вул. Володимирській - дуже схожими на завершення будинку по В. Житомирській, 10 виглядають аттики флігеля.[26]

Існує спокуса приписати архітектору ще одну роботу, хоча спеціалістам добре відомо, що атрибутації творів без точних джерел є вкрай сумнівними. Втім… Дозволимо собі невеличкий відступ від наукової точності. Неподалік від будинку, де оселився Феокритов, в садибі № 23 по вул.В. Житомирській, у 1908 р. архітектор М. Клуг побудував 4-поверховий будинок зі стриманим архітектурним оформленням.[27] За кілька років домовласник вирішив надбудувати його для збільшення прибутковості майна. Саме у 1911 р., коли велася надбудова, по Києву прокотилася хвиля будівельних катастроф, деякі з яких мали людські жертви. Кияни були страшенно занепокоєні і знервовані. Не дивно, що побачивши у магазинах І поверху тріщини в стінах анонімний автор (сам він підписався "Киевлянин") звернувся до влади листом: "…Вообще по наслышке знаю, что этот дом строился не по строительному уставу, а по фантазии мальчишки инженера (который только экономничал и набивал свой карман) и десятника, который вечно пьянствовал. Рабочие были отданы сами себе и строили по распоряжению экономно…"[28] Кілька років тому у статті про будівельні катастрофи[29] автор згадав цей випадок, не приховуючи подиву - кого киянин міг назвати хлопчиною-інженером, якщо М. В. Клуг був вже в Києві автором досить відомим, та й за віком не відповідав такій характеристиці. І от сьогодні, уважніше придивившись до пишного оформлення фасаду, до велетенських жіночих маскаронів… чимось схожих на маскарони десятого будинку*
* Автор чудово розуміє, що більшість елементів декоративного оздоблення були серійного виробництва, архітектори рідко промальовували їх в проектах, а обирали за численними каталогами.Вернуться  в текст
автору спало на думку - а чи не Феокритова, який робив надбудову і переоформлення фасадів, так зневажливо охарактеризував у скарзі анонімний автор? Нагадаємо, що коли у 1909 р. архітектор здійснював реконструкцію в садибі № 10, в будинку також з'явилися тріщини, які помітив пристав Старокиївської дільниці. Будівельнику довелося виконати розрахунок навантаження на фундаменти, щоб закінчити роботу.[30] Лише після цього будівництво було знову дозволено за його заявою.[31]

Ті уривчасті відомості, які ми маємо про Андрія Феокритова, примушують вважати його людиною непростого характеру. Так, на початку своєї кар'єри він встиг законфліктувати з кількома відомими київськими архітекторами. У 1904 р. на будівництві костелу по В. Васильківській, 75 сталася трагедія - з риштувань впав і загинув робітник. Проти архітектора В. Городецького, який здійснював будівельний нагляд, була порушена кримінальна справа. Основою для звинувачення став експертний висновок молодого інженера А. П. Феокритова. Але повторна експертиза впливових інженерів-будівельників В. Безсмертного, О. Кобелева та міського архітектора Е. Брадтмана визнала, що трагедія сталася через необережність самого потерпілого, і Городецького виправдали.[32] В даному випадку важко сказати, хто був правий, а хто винний. Можливо, маститі київські спеціалісти виступили єдиним фронтом проти "білої ворони", яка насмілилася визнати помилку колеги, порушивши цехову солідарність. Архітекторів можна зрозуміти - кожен з них міг опинитися в такій неприємній ситуації. І В. Городецький був не першим і не останнім архітектором, який познайомився із судом у такій спосіб. Але не виключено, що Феокритов підготував негативний висновок навмисно, щоб зіпсувати кар'єру видатного майстра. Не випадково наприкін. 1906 р. А. Феокритов був звільнений з посади молодшого інженера будівельного відділення Київського губернського правління за "неблаговидные поступки", і з того часу ніде не служив.[33]

У 1911 р. він подав телеграму-скаргу до техніко-будівельного комітету та редакції газети "Новое время", яка розглядалася аж на рівні генерал-губернатора. Фекоритов повідомляв що надбудова Присутствених місць 4-м поверхом, яка здійснювалася у 1906-1907 рр. архітектором Безсмертним, є небезпечною. 1906 р. під час надбудови поламалася димова труба на горищі і проламала балку стелі в одному з приміщень Казеної палати - лише щасливий випадок врятував людей від загибелі в кімнаті, де були переламані всі меблі. Феокритов наполягав, що стеля впала виключно через недбалість виконавців робіт губернського архітектора В. Моцока та губернського інженера В. Безсмертного.*
* Займав посаду з 1893 по 1919 рр.Вернуться  в текст
Він стверджував, що цей випадок приховали від влади, і просив екстрено призначити комісію для огляду будівлі. В офіційних документах розслідування справи зазначалося, що падіння труби сталося через необережність робочих, а підрядчик Л. Гінзбург відновив покрівлю за власний рахунок. На момент обстеження споруда Присутсвених місць відрізнялася міцністю, надбудова була виконана на цементному розчині. Здається, Андрій Феокритов згадав про цей прикрий, але дрібний випадок в контексті згаданих вже подій 1911 р. Преса підкреслювала, що "Епидемия строительных катастроф визвала тревогу среди населения".[34] Скориставшись панікою, наш герой, ймовірно, вирішив звести старі рахунки з Безсмертним, який в історії з Городецьким довів некомпетентність молодшого колеги. Архівні документи містять інформацію, яка змальовує самого скаржника у чорному світлі. Його звинувачували у захисті інтереси братів Цейтліних - домовласників, чиї імена були пов'язані з трагедією на будівництві в садибі по вул. Саксаганського, 102. Події сталися у тому ж трагічному році. Довідка будівельного відділення Київського губернського правління, де кілька років працював Феокритов, доводила до відома губернатора, що архітектор вчиняв всілякий опір вимогам комісії про знесення двох верхніх поверхів і пошкодженої частини будинку Цейтліних. Дійсно, Андрій Павлович Феокритов здійснював нагляд за розібранням та добудовою, про що видав належну підписку.[35] Але це відбулося через 3 тижні після огляду зруйнованої будівлі - ніхто з архітекторів не хотів братися за таку сумнівну справу. Один з домовласників, інженер А. Цейтлін, випускник КПІ, який особисто керував будівництвом, був на той час заарештований.[36] Інженер Феокритов працював 2 місяці і 6-ий поверх був розібраний. Після цього домовласники благали не зносити 5-й поверх, спираючись на проведене Феокритовим обстеження. Він зробив в різних частинах будинку зондажі і спостерігав, чи з'являються нові тріщини. Жалісне звернення власників до генерал-губернатора результату не дало і 5-й поверх також був розібраний, але лише в зруйнованій частині.[37] На цьому об'єкті Феокритову також довелося зустрічатися з інженером Безсмертним, який обстежував обвал і проведені роботи по розчистці. Мабуть, це також не додало інженерам симпатій один до одного.

За кілька років після змальованих подій Андрій Феокритов зібрав достатньо коштів, щоб придбати власне майно. За 18.000 рублів у листопаді 1912 р. він купив садибу по вулиці Тургенівській, 60 у Аделаїди Вільгельмовни Гінденбург, яка отримала майно у спадок від батька. При цьому на покупця були переведені борги по заставах, які архітектор мав сплачувати поступово.[38] У березні 1913 р. він розпочав будівництво 5-поверхового будинку в стилі пізнього раціонального модерну. Вочевидь, проект він розробив сам. Роботи просувалися повільно, у 1914 р. закінчені не були.[39] Віддавши під заставу майно, Феокритов набрав боргів майже на 50 тисяч рублів. Звичайно, він не розрахував свої фінансові можливості - гроші у Феокритова швидко закінчилися, і він восени 1913 р. став потоншувати стіни першого напівпідвального поверху. Видобутою у такій спосіб цеглою архітектор зміг закінчити кладку 5-го поверху. Замість залізної покрівлі він покрив будинок дерев'яними дошками. Весною 1914 р. розпочалося внутрішнє оздоблення: тинькування стін, встановлення печей. Але гроші знову закінчилися і власник припинив платити робочим - арештантам з Київського арештантського відділення, а з 5 липня 1914 р. роботи остаточно зупинилися. Перед цим будинок був застрахований у Московському страховому від вогню товаристві на 60.000 рублів, але товариство відмовило у збільшенні страхової суми. Тому у квітні 1914 р. Феокритов подав заяву до Київської губернської земської управи про страхування на суму у 80.000 рублів, оцінивши стіни свого будинку у 35.000, а внутрішнє устаткування - у 45.000 рублів. Ця сума значно перевищувала реальну вартість (пізніше експерти визначили, що новобудова коштує всього 45.000 рублів) і у страхуванні домовласнику було відмовлено. 4 липня 1914 р. Андрій Феокритов знову відвідав страхового агента Соколова. Зрозуміло, агент відмовився у страхуванні без огляду та правильної оцінки майна. Архітектор запевнив страхувальника, що в будинку вже встановлені вікна, двері, сходи і навіть паро-водяне опалення вартістю 8000 рублів. Чомусь Соколов повірив на слово Феокритову і видав страхове свідоцтво на 80.000 рублів. Пізніше агент пояснював, що збирався оглянути будинок найближчим часом, а потім запрацювався і не встиг зробити цього до… пожежі. Пожежа сталася дуже вчасно - за кілька днів після отримання свідоцтва - 9 липня 1914 р. Зрозуміло, це викликало певні підозри у влаштуванні підпалу. А. П. Феокритов був ув'язнений, слідство велося довго - судове засідання відбулося лише 25 квітня 1915 р. В пресі обставини справи були змальовані досить докладно, що і дозволило нам уявити картину трагедії.[40]

Отже, після пожежі страховий агент прибув-таки на місце і пересвідчився, що був ошуканий Феокритовим - в будинку не було ані вікон, ані дверей, ані сходів. Опалення, на яке архітектор-власник пред'явив рахунок у Київській губернській земській управі, звичайно, також не було. Нажаль, з документів не відомо, як склалася доля страхового агента. Чомусь не віриться, що він повівся так необережно без користі для себе. Через завищену суму страхової оцінки сума збитків від пожежі була обчислена у 8100 рублів, хоча реальні збитки були значно меншими. Отже, отримавши цю суму, Феокритов міг продовжити будівництво, на що він міг розраховувати, провертаючи свою аферу. Лише після пожежі страхова комісія з'ясувала, що архітектор не тільки не мав грошей на будівництво, але навіть не платив проценти по заставах. Три особи, яким він заборгував, пред'явили претензії і на 12 липня 1914 р. був призначений публічний продаж майна. Але Феокритов начебто заявив одному з заставодавців, що скоріше підірве будинок, ніж сплатить борги. Зрозуміло, торги після пожежі не відбулися - не було бажаючих купувати недобудову, та ще й пошкоджену.

Під час проведення слідства з'ясувалися цікаві обставини. 8 липня, напередодні пожежі, о 10 вечора мешканки сусіднього будинку по Тургенівській, 62 бачили Феокритова, який зі своєю коханкою пані Кішковською та знайомим ходили на будівельному майданчику, при чому запалювали свічки та сірники. Кішковська носила в руках корзинку, в якій сусідкам почувся брязкіт пляшок. Двірник будинку № 66, де мешкав архітектор*
* Садиба належала родині Кішковських.Вернуться  в текст
засвідчив, що 9 липня о 5-й годині вечора проводив пару на вокзал. При цьому дама їхала з двірником на візнику, а Феокритов йшов пішки. На вокзалі вони купили квитки до станції Буча, але двірник пішов раніше, ніж пасажири сіли у потяг, і їхнього від'їзду не бачив.

Того ж дня, 9 липня, нічний сторож вулиці Тургенівської під час обходу о 9-й вечора побачив на балконі 2-го поверху будинку № 60 чоловічу постать у білому картузі та сірому піджаку. Як здалося сторожу, він і раніше бачив цю людину на будівництві, тому не звернув на нього уваги. Сусідка-свідок з будинку №62 вийшла прогулятися до двору о 10-й вечора і також бачила чоловіка у картузі і піджаку, який швидко збіг по сходах у двір і вибіг на вулицю. Роздивитися його вона не встигла. За кілька хвилин з вікон 3-го поверху повіяло димом і вогонь охопив весь поверх. Всі докази вказували на те, що пожежа була влаштована навмисно, але Феокритов винним себе не визнав. Він розповів, що всіма силами намагався закінчити будівництво та якнайшвидше віддати майно у заставу, щоб розрахуватися з боргами. Помилки під час страхування пояснив тим, що агент навмисно вніс неіснуюче опалення будинку в опис, щоб потім не проводити додаткового страхування. Цегляні сходи були продані судовим приставом на задоволення претензії кредиторів, а вікна і двері - самим Феокритовим. На отримані гроші він здійснив страхування будинку. Архітектор наполягав, що під час пожежі гостив в Бучі, на дачі тітоньки його коханки - Аделаїди Гінденбург, попередньої власниці садиби по Тургенівській. Вона ж і повідомила 11 липня ввечері про пожежу, про яку дізналася з газет. Зрозуміло, А. Гінденбург підтвердила ці показання і стверджувала, що її повідомлення приголомшило Феокритова. Однак наступний свідок - посильний розповів, що зранку 12 липня біля ресторану "Семадені" на Хрещатику його найняв Феокритов і доручив піти за адресою пожежі, все оглянути і доповісти. Виконавши доручення, посильний повернувся до ресторану, але архітектора там не побачив, а зустрів його лише через 3 дні.

На суді також з'ясувалося, що 14 листопада 1914 р. Феокритов за нотаріальною угодою переуступив право на страхову премію третій особі - Назарію Марченку за 10.000 рублів, які начебто і отримав. Марченко зі свого боку свідчив, що гроші не платив, а лише видав А. П. Феокритову розписку-зобов'язання передати йому страхову премію. Всі змальовані обставини були встановлені в процесі слідства, але… На самому судовому засідання дехто поміняв свої показання. Так, нічний сторож згадав, що людину у картузі бачив не в день пожежі, а п'ятьма днями раніше. Начебто підтвердилося, що 11 липня ввечері Феокритов терміново повернувся з Бучи в Київ. Було встановлено, що хоча його майнові справи були вкрай заплутаними, сам архітектор грошима не користувався, а платив підрядчикам за будівництво. Товариш прокурора В.Щербачов доводив, що сукупність непрямих доказів дає підстави звинуватити Феокритова у підпалі. Але захисник з цифрами на руках зміг довести, що підслідчий не міг отримати ніякої користі від підпалу, навпаки, пожежа його остаточно розорила - все його майно перейшло до кредиторів - і довела до тюрми. Другий захисник розіграв карту жалості - говорив, що архітектор вклав всі свої накопичення і працю в будівництво. "Подчеркнул защитник и то тяжелое положение, в какое попал интеллигентный работник инженер Феокритов благодаря происшедшему пожару в его доме (..) Подсудимый в своем последнем слове заявил, что его постигло большое несчастье, но вины он за собой никакой не признает." Версія захисту полягала в тому, що в будинку могли мешкати вночі бездомні, які й підпалили його випадково. Суд присяжних радився всього 5 хвилин і виправдав підсудного. Як бачимо, непрямі докази, які за висловом знаменитого адвоката Плевако є крапками, які складаються в літери[41], не змогли утворити слів, які б безапеляційно звинуватили горе-домовласника.

Подальша доля Андрія Феокритова - чомусь, здається, не дуже щаслива - залишається поки що невідомою. А злощасний будинок по Тургенівській, 60 все ж-таки був закінчений і стоїть й досі, як мовчазний свідок загадкового інциденту.

К началу страницы
Читайте также -