Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

АРТЕМА, 46 (кол. Львівська, 44)

Цей двоповерховий, з півкруглою терасою-верандою у центрі фасаду особняк стоїть незвично вільно посеред решти щільної забудови сусідніх кварталів, високо піднятий над рівнем вулиці і віднесений далі од "червоної лінії". Історія цієї садиби характерна для долі Києва й киян XX ст. взагалі. Раніше на тому пагорбі, де стоїть особняк, височіла цегляна церква Вознесіння, споруджена у 1870 р. і зруйнована у 1930-х pp. Від церковного подвір'я залишилася тільки триаркова цегляна брама, обіч якої ще у 1970-х р. стояла мурована сторожка.

Як пише київський некрополезнавець Людмила Проценко, "на цвинтарі Вознесенської церкви ще довго ховали переважно високоповажних громадян, особливо інтенсивно це відбувалося и роки громадянської війни, аж до кінця 1920-х pp., коли церква перестала функціонувати і цвинтар припинив існування як кладовище. Деякі поховання перенесено на Лук'янівське кладовище, але, на жаль, серед них не було поховання яскравого представника українського письменства Грицька Григоренка".

Йдеться про Олександру Євгенівну Судовщикову-Косач, дружину Михайла Петровича Косача, брата Лесі Українки, письменницю і громадську діячку, авторку гостронатуралістичним их оповідань. Повне зібрання її творів у двох томах побачило світ у харківському видавництві "Рух" 1930 р.

Там само поховано поета, історика літератури Володимира Михайловича Отроковського (1892-1912), а на пам'ятнику була епітафія:

"Нежней не могут быть слова,
Печальней звать не могут звуки,
Чем свет весны и синева
Над тихим кораблем разлуки".

Колишня церковна брама по вул. Артема, 46.
1996 р

Збігли роки. На початку 1944 р. війська І Українського фронту, після визволення Киева, продовжували наступ на Захід. Поблизу м. Кременця на Тернопіллі командувач фронтом генерал армії М. Ф. Ва-тутін з групою штабних офіцерів та охороною потрапили на дорозі в засідку, влаштовану боївкою Української повстанської армії (УПА). Пораненого в ногу командувача одвезли до Києва, до шпиталю, що містився в колишній жіночій гімназії А. Жекуліної, потім школи № 138 на вул. Артема, 27. Спершу лікування, очолюване головним хірургом Червоної армії М. Бурденком, йшло цілком задовільно, але раптом виявилося зараження рани. У такій ситуації лікарі всю надію покладали на застосування новітнього тоді пеніцилину. Але, як пише у мемуарах М. С. Хрущов - тоді перший секретар ЦК КП(б)У і член Військової ради І Українського фронту, - застосувати пеніцилін можна було "тільки за згодою Сталіна, а Сталін вперся... Мотив висувався такий: пеніцилін був не радянський (у нас його ще не було), а американський, і Сталін вважав, що пеніцілін може бути зараженим: із США можуть послати заражений пеніцилін, щоб послабити наші сили, отже лікувати цими ліками такого значного військового діяча, як Ватутін, неприпустимий ризик".

В результаті сорокатрирічний генерал помер 15 квітня 1944 р. Засмучений непоправним горем Хрущов, інтуїтивно відчуваючи і свою провину (хоч він і не лікар і нічим не міг зарадити), поховав фронтового друга з належною шанобою в Марийському парку, а на могилі спорудив величний пам'ятник, узгоджений із Сталіним, включно з написом: "Генералові Ватутіну від українського народу". Скульптуру для пам'ятника виконав Є. В. Вучетич, а відкриття монумента відбулося 25 січня 1948 р. у присутності В. М. Молотова, запрошеного тоді до Києва з нагоди 30-річчя УРСР.

Відтоді цей напис сприймається завжди дещо двозначно: то що ж "від українського народу" - вдячність за визволення чи помста за помилковий Букринський плацдарм, де загинули тисячі й тисячі синів України, а Київ звідти взяти не вдалося?...

Вдова генерала, Тетяна Романівна Ватутіна, збиралася оселитися у Києві назавжди. Влітку 1946 р. їй відвели ділянку землі площею 0,5 га на Десятинному провулку, 10. Як видно з архівного документа, передбачалося "збудувати житловий будинок з підвищеним архітектурним оформленням". Втім, довелося скоритися перед позицією археологів: незважаючи на подання головного архітектора міста О. Власова та рішення Київміськвиконкому, своєї візи не поставив представник інституту археології АНУ Д. Бліфельд - адже йшлося про нове будівництво на терені заповідника.

Особняк по вул. Артема, 46.
1996 p.

На початку 1948 р. на садибі колишнього храму по вул. Артема, 46 з'явився двоповерховий, з декоративним в українському дусі ліпленням, особняк, з окремо поставленим підземним гаражем. Проектував особняк тоді ще молодий архітектор Анатолій Володимирович Добровольський, згодом - автор багатьох відомих київських споруд повоєнних часів. То було урядове замовлення - особняк для родини загиблого генерала М. Ф. Ватутіна. Втім, вдова не скористалася з такої ласки Хрущова і поїхала до Росії, залишивши Україну і Київ, де її чоловік ще у 1937-1938 pp. був начальником штабу КОВО, восени 1943 p., визволяв Київ, а невдовзі навіки ліг у київську землю, до речі, на місці теж церкви - Олександро-Невської, зруйнованої тоді ж, як і Вознесенська. Такі-от збіги.

План 1-го поверху.

Ошатний особнячок недовго стояв порожнім: сюди переселився з Обсерваторної, 6 (див.) голова Спілки письменників України, лауреат Сталінських премій, драматург О. Е. Корнійчук з дружиною, польською письменницею Вандою Василевською. Тут подружжя мешкало до 1957 p., коли переїхало на Липки.

Архітектор В. А. Добровольський

Потім в особняку містився Палац реєстрації новонароджених, де малюків "звєзділі", щоб батькам не кортіло їх хрестити в храмі Божому. Так своєрідно й вигадливо намагалися за радянських часів створити нові побутові обряди, хоч би й на тому самому місці, де раніше стояла одна з двох парафіяльних церков Лук'янівської дільниці - Вознесенська.

А на початку 1990-х pp. тут розмістився український фонд "Відродження". Під час ремонту приміщень виявлено записку, що пролежала у схованці десятки років. її залишили будівельники. Ось повний текст, у перекладі з угорської:

"Київ, 1948, лютого 10.

Цей будинок будували 20 чоловік угорських військовополонених, це їхня чесна робота. Хто знайде цю записку: пригадай про роботу рук угорського чоловіка".
На звороті - 20 прізвищ, із зазначенням військових звань та фаху: муляри, теслі, штукатури, слюсарі, від керівника бригади - до кухаря.

К началу страницы
Зміст