Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ЯРОСЛАВІВ ВАЛ, 15 (втрачено)

На місці теперішнього фасадного будинку до 1950 pp. стояв одноповерховий будиночок з мезоніном і підвалом, споруджений наприкінці XIX ст.

Потинькований фасад, традиційно симетричний, було декоровано в дусі ренесансу, з виділенням розкреповками центральної частини, де троє вікон відповідали вітальні. Віконні отвори облямовувало соковите ліплення, особливо пишне між перемичкою та півкруглим сандриком. Пілястри з капітелями корінфського ордера тримали розвинутий карниз, а фриз прикрашали меандрові вставки. У підвіконних фільонках барокове ліплення з центральною квіткою було таким самим, як і в будинку по вул. Рейтарській, 19 (див.). Край даху в центральній частині фасаду стояли парапетні тумби з кованим огородженням між ними. Аналогічне оздоблення прикрашало портал парадних дверей, влаштованих ліворуч, біля воріт. Останні було навішено на цегляні пілони, так само декоровані меандром у фризі та завершені півкруглими фронтончиками під бляхою. Все підпорядковувалося стилістичній єдності.

Ворота вели у двір, де згодом було зведено триповерховий на напівповерсі флігельний будинок, з парадним входом ліворуч та аркою наскрізного проїзду праворуч - у глиб просторої садиби, що уривалася над Афанасіївським яром високою підпірною стіною.

З цією садибою пов'язані імена й події, що по праву увійшли до вітчизняної історії.

Якраз у фасадному особнячку 1904 р. видатний український композитор, педагог і хоровий диригент Микола Віталійович Лисенко відкрив Музично-драматичну школу, яка по смерті засновника носила його ім'я. Школа складалася з двох відділень: музичного й драматичного. Викладання велося за програмами вищих навчальних закладів, хоча до школи приймали дітей та молодь віком 9-17 років.

Колишній особняк на Ярославовому валу, 15.

1935 р.

Гру на фортепіано викладав сам М. Лисенко, на скрипці - О. Вонсовська (у 1912-1915 pp. директорувала в школі), на віолончелі - С. Іздебська; сольний та оперний спів викладали професора М. Зотова (меццо-сопрано), О. Муравйова (лірико-колоратурне сопрано), теорію музики і композицію - Г. Любомирський, сценічну майстерність - М. Старицька та Г. Гаєвський, історію драми - В. Перетц та ін. Професором співу в 1905- 1911 pp. був видатний український тенор О. Мишуга, який співав на сценах Милана, Парижа, Відня, Львова, Праги, Петербурга, виховав цілу плеяду видатних українських митців, зокрема - М. Донець-Тесейр, М. Микишу, С. Мирович та ін. Мешкав О. Мишуга тут-таки, на Ярославовому Валу, 15. Значення цього закладу в історії української культури важко переоцінити. У Музично-драматичній школі М. Лисенка здобули освіту українські композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, М. В. Лисенко (другий праворуч - у першому ряду) з викладачами і студентамиактори С. Бондарчук, О. Ватуля, С. Мануйлович, Б. Романицький, режисер М. Терещенко та багато інших.

Музично-драматичної школи.
1910 p.

Школа мала музично-вокальне відділення (найбільше), в якому навчалося понад 150 чоловік, відділення російської драми з 20 учнями і відділення української драми по 10-15 чоловік на курсі. Українське відділення очолювала Марія Михайлівна Старицька, раніше - актриса в українській трупі під керівництвом батька: потім закінчила театральну школу Московського філармонічного товариства, де викладав В. Немирович-Данченко; деякий час працювала на російській сцені. М. Старицька викладала головні предмети: дикцію, постановку голосу, художнє читання й акторську майстерність.

Школа давала найвищу на той час освіту з мистецтва. Програми музичних дисциплін відповідала програмам консерваторії, а драматичного відділення - програмам Московського філармонічного музично-драматичного училища. Плата за навчання була встановлена 100 рублів на рік. Декому з числа бідних учнів надавалася персональна знижка, а дехто, як, наприклад, робітник Прохор Коваленко, що не мав потрібної суми, навчалися зовсім безплатно. М. Микиша (у майбутньому професор співу) не тільки навчався безкоштовно, він навіть був на повному утриманні сім'ї М. Лисенка. Микола Віталійович Прохору Коваленку сказав: "Ну що ж, коли станете артистом, будете гарно заробляти, виплатите свій борг школі або віддасте тим, хто буде потребувати, а зараз навчайтеся так".

Згодом для показу робіт учнів старших класів українського відділення М. Старицька уклала договір з Лук'янівським народним домом. За спогадами П. Коваленка, Марія Старицька грала разом з учнями у "Лимерівні", "Не судилося", "За двома зайцями". Заклад цей так розрісся, що 1918 р. його реорганізовано на Музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка, а 1920 р. переведено на вул. Володимирську, 25, потім на Хрещатик, 58. Будиночок по Ярославовому Валу, 15 згодом передано Музичному товариству ім. М. Леонтовича. У 20-х pp. тут містилося Перше українське художнє товариство кобзарів, очолюване Андрійчуком; секретарем був Полатай.

Фасадний особняк і флігельний будинок належали родині професора медицини університету св. Володимира Івана Олексійовича Сікорського. Син священика, з багатодітної сім'ї, він здобував освіту спочатку в Київській духовній семінарії (бо це було безкоштовно), де виявив неабиякі здібності саме з природничих наук, літератури, філософії, іноземних мов (які вивчав самостійно). Напередодні випускних іспитів вирішив піти з семінарії та готуватись до вступу в університет. Це засмутило батьків, але заважати синові вони не стали. Після самостійної підготовки 1862 р. І. О. Сікорський блискуче склав вступні іспити на медичний факультет. Він обрав одне з найважчих та загадкових спрямувань медицини - психологію та психічні захворювання і з часом став визнаним світовим авторитетом у цій галузі. Через два роки, по закінченні курсу, І. О. Сікорський здобув ступінь доктора медицини, приїхав до С.-Петербурга оскільки в Києві тоді ще не було відповідної кафедри. Молодого вченого помітили, його праці стали перекладати європейськими мовами, а книги з виховання дітей витримали за кордоном десять видань. Він працював у клініці та викладав у Військово-медичній академії. 1885 p., з відкриттям у Києві кафедри психічних та нервових захворювань, Іван Олексійович повернувся у рідні стіни, став професором і цю посаду обіймав упродовж подальших 26 років, то був час найвищої наукової, педагогічної та громадської діяльності вченого.

Професор І. О. Сікорський з родиною.
Кін. XIX ст.

Так, за довідником на 1904 p., професор І. Сікорський - член правління Товариства швидкої медичної допомоги, голова правління Південно-західного товариства тверезості (будинок чайної Товариства тверезості стояв неподалік - на Сінному базарі), голова Товариства допомоги студентам університету св. Володимира (студентська їдальня по вул. Гімназичній, 3 - приклад), редактор і видавець квартальника "Вопросы нервно-психической медицины", член Ради Колегії Павла Ґалаґана. Загалом І. Сікорський оприлюднив понад 100 наукових праць. Він зібрав за життя бібліотеку, яка налічувала понад 12 тис. томів і яка, за заповітом, була подарована університету св. Володимира. Своїм ставленням до роботи він - разом з дружиною, Зінаїдою Степанівною (з дому Темрюк-Черкаських), яка теж мала медичну освіту, брала участь у громадському житті (жіноче відділення Слов'янського благодійного товариства) - подавав чудовий приклад дітям. Вони виховали п'ятьох дітей: Лідію, Ольгу, Олену, Сергія та Ігоря. Батьки прищепили їм любов до літератури, музики та, найголовніше, - до творчої праці.

Другий гелікоптер І. І. Сікорського на подвір'ї по Ярославовому Валу, 15.
1910 р.

На жаль, старий професор припустився прикрої помилки у висновку про мотивацію нібито ритуального вбивства у справі М. Бейліса восени 1913 р. Така фактично реакційно-чорносотенна позиція І. Сікорського викликала здивування й обурення прогресивних сил. Професор Ф. Яновський, сусіда Сікорських, з гіркотою мовив, що як людині він би завжди допоміг колезі, але як фахівцеві-особистості - не подав би руки. Що було, те було...

Ця садиба також уславлена іменем молодшого сина професора, Ігоря Івановича Сікорського, який народився 25 грання 1889 р. у Києві. Ось перші кроки його біографії: навчання и Морському кадетському корпусі у С.-Петербурзі (1903-1906 pp.), у технічній школі Дювіньйо де Ланно у Парижі (1906-1907 pp.), ік туп до КПІ 1907 p. Далі - початок створення власних літальних апаратів, хоч першою машиною, побудованою студентом Ігорем Сікорським, був паровий мотоциклет. 1909 p., перебуваючи в Парижі, зустрічався з піонерами авіації, захопився цим настільки, що там таки, просто в готелі почав будувати перший гелікоптер. Другий, наступного року, - отут, на садибі, на другому подвір'ї, у садку в однокімнатному будиночку. Однак псе ще було попереду, а поки щ<> студент, лише час від часу відвідуючи лекції, займався будівництвом літаків, 1910 p., І. Сікорський піднявся в повітря на літаку власної конструкції "С-2". Ще через три роки -12(25) лютого 1914 р. чотиримоторний літак конструкції І. Сікорського "Ілля Муромець" здійснив рекордний політ, узявши на борт загалом 16 чоловік - членів екіпажу та пасажирів. Невдовзі будівництво літаків було поставлено на потік, вони брали участь у світовій війні. Усього за 1909-1917 pp. І. Сікорський створив 25 основних типів літаків та 2 гелікоптери, здійснив ряд перельотів тощо.

І. І. Сікорський на літаку БіС-1.
1910 p.

Як видно з архівної справи про прибутки домовласників, датованої 16 лютим 1918 p., квартиру № 4, тобто фасадний особняк, орендувала Музично-драматична школа, керована М. Ста-рицькою, за письмовою угодою - 2500 руб. на рік. Самі господарі, родина І. О. Сікорського з семи осіб, мешкали у флігельному будинку на першому поверсі, у квартирі № 1, з семи кімнат; одна кімната призначалася для прислуги, одна була вже реквізована. На другому і третьому поверхах у 16 кімнатах (кв. № 2 і № 3) містився "лікарсько-педагогічний інститут для хворих дітей" (59 місць). У підвальному поверсі мешкала родина електротехніка І. Малофеєва.

І. І. Сікорський за кермом літака "Ілля Муромець".
1914 р.

Авіатор І. Сікорський та механік В. Панасюк біля літака "Ілля Муромець".
1914 р.

Літак "Ілля Муромець".
1914.

А навесні 1918 р. І. І. Сікорський з Мурманська виїхав на еміграцію. Назавжди. Далі - у 1919 р. переїхав до США, де й продовжив блискучу кар'єру авіаконструктора і підприємця. Там було створено серії літаків-амфібій та гелікоптерів. Останні принесли І. Сікорському світову славу, дали йому титул "Містер Гелікоптер". Він першим став будувати гелікоптери з газотурбінними двигунами, гелікоптери-амфібії, літаючі крани, швидкісні гелікоптери тощо.

Лише через багато десятиріч ім'я І. Сікорського повернулося на Батьківщину, і на фасаді колишнього родинного будинку по Ярославовому Валу, 15 з'явилася бронзова меморіальна дошка. Це сталося аж 1989 р.

Збігли роки. Під час Другої світової війни за цією адресою містився штаб і командний пункт Київського корпусу протиповітряної оборони, про що нагадує меморіальна дошка на фасаді готелю.

На початку 70-х pp. па садибі, вже в третій лінії, виріс дев'ятиповерховий житловий будинок для номенклатурних працівників. Поліпшене планування, високі стелі, кращі вікна й благоустрій, що відповідали стандартам життя й побуту радянських "обраних". Садиба дістала додатковий, другий в'їзд, спритно схований від стороннього ока, - через бічний пандус з вулиці Франка. А мальовничий парк позаду, розрахований лише на мешканців будинку, так само вправно ховав від небажаних поглядів прогулянки з дітьми, собаками та відпочинок літніх членів високопоставлених родин.

На цьому фасаді темніє лише одна меморіальна дошка: тут у 1972-1982 pp. жив і працював видатний вчений-математик і кібернетик академік Віктор Михайлович Глушков. Тривалий час він очолював Інститут кібернетики, керував створенням першої в країні електронно-обчислювальної машини "Дніпро", серії ЕОМ "Мир", виданням "Енциклопедії кібернетики" тощо. Автори меморільної дошки - скульптор В. Клоков, архітектор Ф. Юр'єв, 1983 р.

Ця частина великої садиби, доповнена в останні роки рядами індивідуальних гаражів, усе ще зберігає характерні ознаки специфічного "номенклатурного затишку", хоч охорону й знято.

К началу страницы
Зміст