Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

Бульвар Т. ШЕВЧЕНКА, 4 (кол. Бібіковський бульвар)

Проминувши високу арку проїзду у двір готелю "Санкт-Петербург", бачимо видовжений, на одинадцять вікон фасад двоповерхового особняка з напівпідвалом та бічним порталом парадного входу. Зі стриманим оздобленням цегляного декору (руст, поребрик у фільонках) контрастує енергійно профільований портал у дусі бароко і теж у цеглі. Для підтримки центрально-осьової композиції посередині раніше був балкон, про що нагадує уривчаста лінія міжповерхової тяги та трикутний сандрик над колишніми балконними дверима, а нині - вікном.

Ліворуч, край межі, збереглися на подвір'ї колишні екіпажний сарай та стайня. І, як данина добі "будівельної лихоманки", височить над особняком-флігелем громаддя фасадного будинку з датою спорудження: 1901 р. - сучасний готель.

За купчою від 14 серпня 1857 p., ця садиба перейшла у спільну власність Людвіга Казиміровича та Амалії Гнатівни Горецьких, киян польського походження. На прохання власників 1858 р. був складений план земельної ділянки, площею 900 кв. саж. (0,41 га), де було два фасадні одноповерхові дерев'яні будинки на кам'яних підмурках та садок за ними.

1874 р. Л. Горецький подав до міської управи прохання про дозвіл збудувати флігель-особняк на два поверхи та кам'яні служби. Автором проекту й відповідальним за спорудження став архітектор О. Я. Шіле.

На обох поверхах, сполучуваних дерев'яними сходами, було по сім кімнат, по два передпокої та по кімнаті для прислуги. У двох кімнатах першого поверху підлога була з дубового паркету, в чотирьох - ліпні прикраси, і всі кімнати були оббиті шпалерами найкращого ґатунку, а при одинадцяти вікнах - мармурові підвіконня. Опалювався будинок каміном, одною кахляною грубою та одинадцятьма звичайними грубами. У підвалі містилися кухня, пральня, дров'яник, льох, комора і три житлові кімнати. З другого поверху дерев'яними сходами можна було зійти у сад площею 340 кв. саж. (0,155 га), де росло ЗО фруктових дерев та до ЗО кущів і все родило.

Колишній особняк по бульв. Т. Шевченка, 4.
1993 p.

На час спорудження особняка Людвіг Казимірович Горецький (1826-1885) був відомим у місті лікарем-дерматологом. Він походив з дворян Рівненського повіту Волинської губернії, римо-католик. 1848 р. закінчив медичний факультет університету св. Володимира зі "ступенню лікаря з відзнакою", став ординатором при університетській терапевтичній клініці, з 1854 р. - помічником професора, завідувачем відділення шпитальної клініки при Київському військовому шпиталі, лікарем при пансіоні графині Є. Левапювої. 1855 р. здобув ступінь доктора медицини, став першим директором університетської дерматологічної клініки. Вийшов у відставку дійсним статським радником, а за тридцятирічну службу в університеті мав пенсію 600 руб. на рік. За заслуги у розвитку медицини його портретом прикрасили кабінет завідувача дерматологічної шпитальної клініки - з ініціативи наступника, відомого дерматолога та сифілідолога професора Михайла Івановича Стуковенкова.

Портал.
1993 р.

Л. Горецький був одружений з Амалією Гнатівною з дому Березовських; мали троє дітей: Софію, Людвига і Олек сандра. Помер Л. Горецький 23 квітня 1885 р. від паралічу і був похований на римо-католицькій ділянці Байкового кладовища. Вдова звела над могилою родинний мавзолєй-каплицю (1886 р.), за проектовм архітектора Р. Тустаиовського На той час старшому синові, Людвігу-Урбану виповнилося двадцять років, він закінчив київську 1-у гімназію і був студентом першого курсу медичного факультету університету св. Володимира. Молодший син, ОлександрТієронім-Юзеф - 18-річ-ний учень реального училища. Вдова, 52-річна Амалія Гнатівна, звертається 8 травня 1885 р. до ректора університету з проханням виклопотати їй і двом неповнолітнім синам узаконену пенсію, щоб вони могли продовжити навчання. Рішенням попечителя Київського учбового округу була призначена пенсія: вдові - 300 руб., синам по 100 руб. на рік. Звичайно, цього було замало, хоч, за даними на 1884 p., Горецькі здавали обидва одноповерхові фасадні будинки та лавку, маючи з цього 4060 руб. Утримання двох двірників коштувало 360 руб. на рік, чимало йшло на щорічні ремонти й утримування садиби, тож чистого прибутку залишалося 2 тис. руб. на рік.

1885 р. за проектом архітектора Р. Тустановського між двома дерев'яними будинками споруджується двоповерховий цегляний будинок, а два перші обкладаються цеглою.

Садиба на Бібіковському бульварі, 4 належала Горецьким близько сорока років. У 1887 р. померла власниця, і за духівницею майно перейшло до старшого сина.

Людвіг-Урбан Горецький слухав лекції на медичному факультеті протягом десяти півріч, з яких йому зарахували шість, 1890 р. на прохання студента університет видав свідоцтво про закінчення навчання без звання і вченого ступеня. У серпні 1891 р. Л. Горецький відновився в університеті. Поки тривало навчання, Людвіг Людвігович став сімейною людиною, одружився з Оленою Скульською, виховували вони двох доньок - Амалію і Софію. Раптово померла дружина, і Л. Горецький у квітні 1896 р. продав садибу на Бібіковськму бульварі, 4 Григорію Григоровичу Богрову, а сам з дітьми оселився на Бульварно-Кудрявській, 39.

У березні 1899 р. Людвіг-Урбан Горецький помер від сухот, поховали його на Байковому кладовищі у родинному мавзолеї. За духівницею Л. Горецького опікуном його дітей стала теща Аделаїда Антонівна Скульська.

Григорій Григорович Богров, придбавши особняк, влітку 1896 р. провів будівельні роботи за проектом і під наглядом техніка М. Клуга. В результаті цих робіт до особняка-флігеля була зроблена двоповерхова прибудова. Усю садибу було відремонтовано і проведено в неї каналізацію.

1901 р. Григорій Богров за проектом архітектора Й. Зекцера на місці фасадних будинків по Бібіковському бульвару звів шестиповерховий прибутковий будинок. Підвальний поверх будинку здавався під житло й магазин. На першому поверсі розміщувався гідропатичний заклад на 9 кімнат, окрема зала, де були встановлені ванни. На другому і третьому поверхах було по дві дев'ятикімнатні квартири, розкішно оздоблені, з ліпними прикрасами на стелях, з паркетною підлогою. При кожній квартирі по 2 кімнати для прислуги, 2 туалети і ванна. На парадному вході - електрична підйомна машина, на двох чорних ходах - дві підйомні машини для вантажу.

Двоповерховий кам'яний флігель після прибудови мав 22 кімнати з двома передпокоями, паркетною підлогою майже в усіх кімнатах, ліпними стелями. У саду господарі влаштували фонтан. Самі Богрови мешкали в особняку-флігелі до 1908 p., а потім переселилися у фасадний будинок, об'єднавши на четвертому поверсі дві квартири в одну - дев'ятикімнатну. Флігель же власники садиби здали в оренду лікарні за 5 тис руб. на рік.

Присяжний повірений Г. Г. Богров володів нерухомістю, що, за спогадами сучасників, оцінювалася у півмільйона рублів. Він був помітним членом київської громади, зокрема єврейського, користувався загальною повагою як досвідчений юрист, чуйна людина, готова прийти на допомогу бідним. Незважаючи на пануючий у Російській імперії антисемітизм, був багаторічним членом Київського дворянського клубу, де спілкувався з представниками місцевої адміністрації. Він був сином Григорія Ісааковича Богрова (Багрова), російсько-єврейського белетриста, автора "Записок єврея", надрукованих в "Отечественных записках" М. О. Некрасова у 1871-1873 pp.

Г. Г. Богров був одружений з Катериною Яківною з дому Рошковичів. Богрови мали родинні стосунки з найавторитетнішим адвокатом тогочасного Києва Олександром Соломоновичем Гольденвейзером: їхні дружини були рідними сестрами. Богрови мали двох синів: Володимира (1884 р. н.) та Дмитра (1887 р. н.).

Старший, Володимир, закінчив київську 1-у гімназію та юридичний факультет університету св. Володимира, працював у Києві; у 1910-1918 pp. - помічник присяжного повіреного у Петербурзі-Петрограді, співробітник правничого часопису "Право". 1918 р. емігрував до Німеччини.

Дмитро (Мордко) Богров у травні 1905 р. закінчив з відзнакою київську 1-у гімназію, став студентом юридичного факультету університету св. Володимира. За спогадами старшого брата Володимира, великий вплив на формування Дмитра мав старший двоюрідний брат Сергій Євсеєвич Богров, що жив разом з ними, - переконаний соціал-демократ. З часом соціал-демократичні погляди Дмитра змінювалися і на початку 1907 р. він стає анархістом, залишаючись таким до останку. 1908 р. його заарештували, і на квартирі (Богрови на той час переїхали до восьмикімнатної квартири у фасадному будинку) було вчинено обшук. Через місяць Дмитра відпустили, схиливши до співпраці в охоронним відділенням, і батьки вивезли його їм кордон для, поправки здоров'я. Навесні 1909 р. Д. Богров повернувся до Києва, готувався до іспитів в університеті, відійшов ВІД партійної діяльності, віддаючись життю звичайної молодої людини його стану. В лютому 1910 р. Д. Богров закінчив університет, був удостоєний кандидатського диплома І ступеня. Певний час працював помічником присяжного повіреного у Петербурзі, згодом повернувся до Києва.

1 вересня 1911 р., не маючи спеціального запрошення, але пред'явивши посвідчення таємного агента та скориставшись довірою чинів поліції й охоронки, що знали його в обличчя, та повідомивши, що вкаже особу, яка готує замах, пройшов до міського театру, де в антракті вчинив замах на життя голови Ради міністрів Петра Аркадійовича Столипіна - у присутності Миколи II та численної публіки. Смертельно пораненого Столипіна підвезли до клініки на М. Володимирській, 33 (див.: О. Гончара, 33), а Д. Богрова розлючена публіка страшенно побила, він був заарештований і запроторений до Косого капоніра. Того ж вечора на квартирі по Бібіковському бульвару, 4 було зроблено обшук у пошуках міфічних спільників, і коли тітка Дмитра Богрова сказала, що батьки перебувають за кордоном і будуть страшенно вражені тим, що сталося, той, хто керував обшуком, з обуренням відказав: "Дмитро Богров потряс всю Росію, а ви кажете про потрясіння його батьків". І дійсно, звістка про замах у Києві з блискавичною швидкістю облетіла Росію й світ, було заарештовано тисячі людей, які не мали до Дмитра Богрова жодного стосунку.

5 вересня П. А. Столипін помер у клініці, а 11 вересня на Лисій горі було страчено Д. Богрова.

Наводимо спогади історика й педагога Ганни Берло про цю подію: "Із видатних подій того часу в Києві у вересні 1911 р. був приїзд царя Миколи II з усією сім'єю і вбивство Столипіна. Увечері 1 вересня на урочистому спектаклі в міському театрі, за присутності царя і його двох дочок, зробив замах на життя Столипіна Дм. Богров. Сім'я Богрових була досить відома в Києві. Батко вбійника був відомий адвокат і багатий чоловік, що вибудував на бульварі, недалеко від базару, так званої Бессарабки, величезний будинок, № 4. Жінка Богрова була гарненька єврейка, з якою я зустрічалася 1900 р. за кордоном, у Швейцарії, в горах, Енгельбергу. Вона мала двох синів. Старший Володимир був гарний хлопець, а молодший Митя - дуже негарний. І от цей Митя, бувши студентом, почав гуляти, грати в карти і т. п. і зовсім замотався. З цього скористалася охранка, і даючи йому гроші, зробила з нього свого співробітника. Коли після замаху почали розслідувати справу, то виявилось, як заявила київська міська управа, що квитки на вхід до театру видав Богрову "охоронний відділ", і що Богрова, коли б йому вдалося після замаху під час метушні вискочити із театру, чекав автомобіль, якого заготовила охранка. Але втекти Богрову не вдалося...".

Звичайно, його батьки до Києва вже не повернулися. До 1914 р. вони жили в Берліні, згодом Г. Г. Богров переїхав до Петрограда, де й помер у січні 1918 р. у помешканні старшого сина. За купчою від 7 червня 1913 p., довірена особа Г. Богрова продала садибу австрійському підданому Карлу Вікентійовичу Баксанту. На початку 1914 р. київські газети опублікували повідомлення, що Григорій Богров виключений із числа присяжних повірених міста Києва, оскільки останні три роки він проживав за кордоном.

Новий господар садиби - К. Баксант мав у власності на Чернігівщині велику канатно-прядильну і ткацьку фабрику, річна продуктивність якої становила 1 млн. руб. Представництво її містилося у Києві на Хрещатику, 42. К. Баксант володів також садибою у Києві по вул. Пушкінській, 21.

У 1913 р. у фасадному будинку на Бібіковському бульварі, 4 діяв заклад фізичних методів лікування лікаря Анатолія Ізраїло-вича Лур'є, а ще - Польське медичне товариство. У флігелі будинку приватна хірургічна й терапевтична лікарня з амбулаторією. Плата за консультацію - 50 коп., ціна утримання й медичний огляд - 3 руб. 50 коп. за добу в загальній палаті, 4 руб. - в окремій. З 1915 р. ця лікарня була переведена у спеціально збудований будинок на Пушкінській, 22А (див.).

Певно, якась лиха доля зависла над будинком № 4. У січні 1918 р. під час артилерійського бомбардування більшовиками Києва він згорів.

Ось рядки із спогадів М. Могилянського "Трагедія України": "Пожежа будинку Грушевського і пожежа величезного будинку Богрова на Бібіковському бульварі склали одну із най-грандіозніших картин епохи бомбардування Києва, рідкісної, повної трагізму, краси цього стихійного лиха".

О. Гольденвейзер, колишній присяжний повірений, син відомого адвоката Олександра Соломоновича Гольденвейзера, писав про події у Києві 1918 p.: "Бомбардування міста тривало цілих одинадцять днів - від 15 до 26 січня. Більшовицькі батареї були розташовані на лівому березі Дніпра в районі Дарниці. Звідти перелітним вогнем вівся обстріл міста, руйнування були жахливі. Думаю, що не менше половини будинків у місті так чи інакше постраждало від снарядів. Виникали пожежі, і це справляло особливо жахливе враження. Великий шестиповерховий будинок Баксанта на Бібіковському бульварі, в горище якого поцілив снаряд, загорівся і палав протягом цілого дня. Водогін не діяв, так що пожежна команда і не намагалася гасити. Полум'я повільно спускалося з поверха на поверх, на очах у всього народу. Від будинку залишився один кам'яний остов... Майже весь час населення провело у підвалах, у холоді і темряві".

За даними фінансового відділу міської управи за лютий-листопад 1918 р. власником садиби на Бібіковському бульварі, 4 був Карл Вікентійович Баксант. У флігельному особняку всі 11 кімнат другого поверху (напевно, вигороджених із семи) під квартиру і контору, за письмовою угодою, займало польське культурно-просвітницьке товариство "Польська мацєж". Кімнати першого поверху за усною угодою зайняло Товариство Червоного Хреста. Підвальне приміщення було віддано людям під житло - п'ять кімнат окремо.

Після 1918 р. відбудований фасадний та флігельний будинки використовувалися як житлові. 1926 р. у фасадному будинку розмістився новостворений Інститут геологічних наук ВУАН.

А 1928 р. в особняку жив єврейський письменник Ісаак Еммануїлович Бабель. Пізніше репресований.

І. Е. Бабель

У фасадному будинку у 1926-1937 pp. жив український художник Микола Іванович Івасюк, автор картин на історичні теми, зокрема, "В'їзд Богдана Хмельницького у Київ", жанрових полотен, портретів (Т. Шевченка, І. Франка). Був репресований. У 1944-1958 pp. вся садиба належала виконкому Київради - до переїзду у спеціально побудований власний будинок на Хрещатику, 36.

1958 р. фасадний будинок переобладнано під готель, а у флігелі розмістилися установи.

К началу страницы
Зміст