Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ТОЛСТОГО, 9 (кол. Шулявська, Караваєвська)

У середині XIX ст. ця садиба на нещодавно прокладеній вулиці, площею 620 кв. саж. (0,28 га) належала дворянці Романі Антонівні Венцекліцовій. За купчою від 19 травня 1858 р. садибу придбала дружина колезького асесора Андрія Степановича Милорадовича, Ольга Юріївна, яка володіла нею п'ятнадцять років. Відомо, що 1864 р. вона додала до вже існуючого особняка прибудову з боку двору.

1873 р. садибу придбав купець 1-ї гільдії, потомствений почесний громадянин Іван Андрійович Толлі. 15 січня 1874 р. відбулося утвердження у правах володіння.

Але спочатку Толлі здавав будинок, і в 70-х pp. тут мешкали Кузьминські - родичі російського письменника Льва Миколайовича Толстого. Він відвідав цей особняк, перебуваючії в Києві протягом трьох днів - 14-16 червня 1879 р. Великий письменник, на той час вже автор "Войны и мира" та "Анны Карениной", переживав глибоку особисту кризу, намагаючись шукати правди в релігії. З огляду на це, Київ вабив його як колиска православ'я, тут він сподівався збагатитися духовно. Але вклоніння київським святиням, особливо Лаврі, справило на письменника несподіване враження.

Художник М. Нестеров у своїх спогадах пише, як 29 червня 1907 р. за чаєм на терасі яснополянського дому Толстого останній оповідав йому про відвідини Києва. Отож, Лев Миколайович, "одягнений в прості шати прочанина, у Києві, у Лаврі прийшов до схимника (як подає Л. Хінкулов, то був 75-річний старший духівник Києво-Печерської Успенської лаври ієромонах Антоній Медведев, один із "стовпів" російського клерикалізму. - Авт.) з проханням "поговорити про віру". А той, зайнятий іншими прочанами, не підозрюючи, що до нього звертається знаменитий письменник - граф Лев Миколайович Толстой, відповів: "Ніколи, ніколи, йди собі з Богом!" Отак невдало скінчилася спроба Толстого побалакати про віру з лаврськими отцями... Втішився він тоді у простака-ченця - воротаря. Той надав притулок зацікавленому графу у своїй сторожці у вежі. Дві ночі не спали, добре, впритул набалакалися про віру... Чернець-воротар був відставним солдатом, бився з туркою під Плевною за віру православну... Дві ночі шукача віри, графа Л. Толстого, їли в монастирській сторожці блохи, воші, і він - граф - усім залишився задоволений, дружньо попрощався зі своїм новим приятелем".

Вдень Л. Толстой відвідував Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, церковно-археологічний музей при Київській духовній академії, де зустрічався з професором М. Петровим, тож перебування в особняку по вул. Шулявській, 9 не забрало багато часу, - він навіть не ночував тут. І взагалі, у Києві більше не бував.

А Тетяна Андріївна Кузьминська, з дому Бере, молодша сестра дружини письменника - Софії Андріївни Толстої, отже, своячениця Льва Миколайовича, впродовж багатьох років була близьким другом Толстих, стала прототипом Наташі Ростової у романі "Война и мир". Натомість, чоловік її, Олександр Михайлович Кузьминський, не подобався письменникові, і Л. Толстой вивів його в образі чоловіка Анни Кареніної, а також - у герої оповідання "Смерть Івана Ілліча". Але, Софія Андріївна часто гостювала у Кузьминських.

Відвідини Києва й подальші роздуми відбилися у Л. Толстого в "Дослідженні догматичного богослов'я", стали поштовхом для розвитку відомої течії "непротидії злу насиллям".

А київські прихильники толстовства, згуртовані у Товариство істинної свободи в пам'ять Л. М. Толстого, у захваті від вчення свого кумира, 1920 р. домоглися перейменування вулиці Караваєвської (кол. Шулявської) на вулицю Толстовську. Більш помірковане рішення прийнято було 1926 p., коли вулиця стала називатися просто вулицею Толстого. Шанувальникам цього здалося замало і 1939 р. Караваєвську площу також названо ім'ям письменника. Ще один сплеск шани прийшовся на 1981 p., коли станцію метро назвали "Площа Льва Толстого", надавши її підземній частині театралізованого декору, що мав би нагадувати кінематографічну версію "балу у Ростових" з "Войны и мира".

Колишній особняк по вул. Толстого, 9.

1998 p.

Шанобливе ставлення киян до видатного російського письменника слушне, хоча сам Лев Толстой від Києва не був у захваті. Відомо, що 1883 р. І. А. Толлі зробив кам'яну прибудову на півтора поверхи до існуючого дерев'яного будинку. Проект виконав архітектор В. Ніколаєв. Будинок зберігся без змін - порівняно з сусіднім, наріжним особняком по вул. Толстого, 7/2, не кажучи вже про відомий величезний прибутковий будинок Б. В. Мороза по вул. Толстого, 11/61, - зовні дуже скромний. Видовжений фасад свідчить про етапи добудов. Тут немає неодмінної симетрії: портал парадних дверей не по центру, один ризаліт з краю. Його оздоблено канелюрованими безордерними пілястрами й позначено глухим парапетом та еклектичним фронтончиком. Високі прямокутні вікна в класичних лиштва із замковими каменями теж двох фасонів - у старій частині ошатніші, в прибудові спрощені. Ворота ліворуч будинку ведуть у двір, де збереглися перебудовані старі служби.

Київський міський голова І. А. Толлі

Родина Толлі володіла цією садибою до 1910 p., тобто, 37 років. Іван Андрійович Толлі походив з греків, що оселилися на півдні України за часів Катерини II. Закінчив Одеське грецьке училище, одружився з донькою одеського "степенного гражданина" Ганною Вікторівною Пашковою. До Києва родина Толлі переселилася у 50-х pp. Відомо, що з 1856 р. І. Толлі вже був членом товариства допомоги бідним. 1860 р. в Толлі народився син Володимир, охрещений у Києво-Новостроєнській Троїцькій церкві.

Мемуарист С. Ярон пише, що відсутність належної освіти й виховання у Івана Андрійовича Толлі замінялися видатним практичним розумом, що поступово й надало йому помітного становища у Києві: у 1865-1877 pp., київський 1-ї гільдії купець, 1869 р. - разом з дружиною й сином зарахований до потомствених почесних громадян. Останнє - за купівлю з добровільної згоди у польського поміщика Дарія Задарновського частини села Лип'янка Чигиринського повіту за 20500 руб. без позики і без переводу боргів. Ці умови згідно з положенням, Височайше затвердженим 5 березня 1864 p., - тобто, придбання нерухомості в осіб польського походження (після придушення польського повстання 1863 р.), без позик і переводів боргів, давали право російським купцям на отримання почесного потомственого громадянства. Досягнувши згодом звання комерції радника, І. Толлі 1884 р. був обраний київським міським головою. Ще через два роки він одержав чин дійсного статського радника - за пожертву 75 тис. рублів на спорудження у Києві Благовіщенської церкви з парафіяльною школою при ній. Цей храм, зведений 1887 р. за проектом архітектора В. Ні-колаєва напроти Марийської громади сестер жалібниць, дав ім'я самій вулиці, яка у 1888-1919 pp. називалася Марийсько-Благовіщенською, - значно милозвучніше, ніж перед тим - Жандармська. У 1934 р. церкву зруйнували.

Про І. Толлі - міського голову - сучасники згадували: він мав один суттєвий недолік - занадто грубий і різкий не лише у спілкуванні з прохачами, а й з гласними під час думських слухань. Енергійний, але ж самолюбивий, деспотичний, схильний до несподіваних вчинків, надто емоційний. Якось дума відмовилася схвалити пропозицію Толлі про видачу Печерській гімназії субсидії 6 тис. рублів. Серед аргументів Толлі було й те, що він "обіцяв". Коли ж дума й цього не взяла до уваги, Іван Андрійович рішучо зняв з себе регалії міського голови - шийний ланцюг і заявив про свою відмову від посади. Кілька днів тривали переговори, і Толлі повернувся до своїх обов'язків тільки після то-го, як дума пристала на його пропозицію.

По закінченні терміну повноважень Толлі відмовився від повторного балотування через нападки деякої частини гласних і, не знісши образ, номер наглою смертю 1887 р.

У справах благодійництва ним керувало не марнославство, а щире бажання зробити корисне. Вже після його смерті з'ясувалося, що він передав митрополиту Платону 10 тис. рублів на влаштування ремісничої школи при Межигірській обителі, прохаючи не називати його імені. Коли міським головою ще був Г. Ейсман, а за ним - І. Толлі, обидва не брали належного жалування - 6 тис. руб. на рік, а жертвували його на потреби міста па свій розсуд. Обоє, проте, були мільйонерами.

Гласні часто згадували І. Толлі і при його наступникові С. Сольському. Трапився навіть курйоз, коли на думських слуханнях гласний Добринін, заперечуючи Сольському та посилаючись на діяльність Толлі, вигукнув: "Покійний І. Толлі, дай Бог йому здоров'я, так би не вчинив!".

Через рік після смерті І. Толлі його ім'я не сходило зі шпальт усіх газет у зв'язку з бучною "справою Толлі". Розголос пішов далеко за межі Південно-Західного краю. Справа розглядалася у Київській судовій палаті 1888 р. Йшлося про Виш-нівецький маєток. Позив було порушено вже не до покупця маєтку І. Толлі, а до його спадкоємця, сина, В. І. Толлі. Ось у чому полягала суть справи, коротко.

Вишнівецький маєток із старовинним замком, Кременецького повіту Волинської губернії, мав давню історію, пов'язану з іменами Марини Мнішек, Лжедимитрія та князя Яреми Вишнівецького. Коли згасла лінія цього роду, маєток пішов з рук до рук і став власністю графа фон дер Броель Плятера. 1872 р. маєток описали за борги й виставили на торги. І. Толлі придбав цей маєток за 270 тис руб. Але граф Плятер подавав скарги, оскільки опис майна був зроблений неповністю: не був зарахований будівельний ліс у 6 тис. десятин. З часом Плятер з цим змирився, але ж 1885 р. відкрилося, що ліс був проданий Толлі на вирубку за... 900 тис. руб., тобто більш як утричі дорожче, ніж коштував увесь маєток. Плятер подав до суду. Крім лісу, не були оцінені мінералогічна колекція, бібліотека у 20 тис. томів, родинна портретна галерея, картини й численні "раритети" з старовинного замку...

1888 р. Володимир Іванович Толлі закладає садибу по вул. Шулявській, 9 і бере позичку у 25 тис руб., оскільки судовий процес вимагав чималих грошей. 16 лютого 1889 р. окружний суд визначив: на нерухомість В. Толлі накласти заборону за проданий ліс, і під забороною опинилися три маєтки Толлі у Київській, Подільській та Чернігівській губерніях, плюс садиба по вул. Шулявській, 9.

За визначенням суду, належало сплатити графу Плятеру 700 тис руб. за проданий ліс. Маєток лишався у Толлі.

А поки тривав судовий процес, В. Толлі став вивозити з Вишнівця мистецькі цінності - за один лише раз склалася валка з п'ятдесяти возів! І все це скупчувалося у батьківському особняку по вул. Шулявській, 9.

Сучасники згадували, що киянам "справа Толлі" пам'ятна й тим, що голова департаменту київської судової палати, головуючий у цій справі, Я. Рашет незабаром був переведений до Саратова.

Тим часом, 1892 р. Володимир Іванович Толлі подарував для міського музею, що саме почав тоді створюватися у Києві, 28 портретів і картин історичного змісту з галереї Вишнівець-кого замку. Серед них, зокрема, "Портрет кн. Дмитра Вишневецького-Байди" - фундатора Січі на Хортиці.

Мистецтвознавець Ф. Ернст зазначав: "Подарована родиною Толлі місту Києву збірка історичних портретів з славетного Вишнівецького замку на Волині стала за основу збірок з історично-побутового українського малярства в нашім музеї". Про сумну долю Вишнівецького замку з болем писали брати Лукомські 1912 р. Остаточне пограбування і нищення решток цінної збірки мистецтва сталося під час Першої світової війни та в роки визвольних змагань в Україні. На початку 20-х pp. проект реставрації замку виконав архітектор В. Городецький, емігрувавши тоді до вже незалежної Польщі, на терені якої опинився Вишнівець. Нових руйнацій замку завдано під час Другої світової війни. Доля ж бібліотеки з Вишнівця і досі невідома.

У лютому 1903 р. В. Толлі у міському кредитному товаристві відкрили новий кредит під заставу нерухомості на Кара-ваєвській, 9 у розмірі 50 тис. руб. Опис садиби від 20 березня 1903 р. свідчить, що фасадний будинок кам'яний, одноповерховий з півповерхом, збудований з виступом. У ньому - у напівповерсі: чотири кімнати, три кухні, пральня, два передпокої, два коридори та дві комори.

На першому поверсі - 15 кімнат, дві ванни і два клозети, коридор. Груб голландських кахляних дві, решта - прості. На садибі ще один змішаний будинок: низ кам'яний, верх дерев'яний, безпосередньо з'єднаний з фасадним будинком дерев'яними сходами. А ще - одноповерховий кам'яний сарай з льохом. Поруч - стайня, пральня, корівник. А ще - фонтан цегляний, цементований, альтанка дерев'яна, крита залізом, відкрита.

10 вересня 1910 р. садиба по вул. Караваєвській, 9 за борги була призначена на продаж з публічних торгів. Та В. Толлі встиг 6 вересня того ж 1910 р. оформити купчу на продаж садиби Олександру Николовичу Терещенку. Після смерті останнього, 23 жовтня 1911 p., садиба, як уже згадувалося, перейшла за духівницею у пожиттєве володіння вдови Єлизавети Володимирівни, а у власність - синові, Николі Олександровичу Терещенку.

1910 р. дві квартири в особняку здавалися. 1912 р. весь будинок був призначений для сільськогосподарської контори спадкоємців О. Н. Терещенка.

1918 р. за Гетьманату, у садибі по вул. Караваєвській, 9 містився Департамент громадських робіт та Грузинська дипломатична місія. Тут-таки мешкали представник Грузинської Республіки професор Віктор Васильович Тевзая та його помічники Д. В. Вачейшвілі та С. С. Асатіані. Нині про це нагадує меморіальна дошка.

1922 р. комунальний відділ Губвиконкому уклав угоду з Правобережним обласним управлінням "Цукротрест" про оренду націоналізованої садиби по вул. Караваєвській, 9 терміном на п'ять років. Цікаво, що до того часу будинок ще не був націоналізований, а підданство колишнього власника - Терещенка - "українське", як зазначено в акті про оренду. Пожильців у будинку не було, крім двірника з його родиною. Сам будинок перебував "в плачевному стані", зруйнований, потребував ремонту. У тому ж акті зазначалося, що "до війни оцінка садиби 284400 руб., ціна ремонту - 5 млн. руб., нинішніми цінами". Правлінню "Цукротресту" був виданий ордер № 10 від 9 лютого 1922 р. на зайняття всієї націоналізованої садиби на підставі житлового закону УСРР (Постанова РНК від І. XI. 1921 p.).

У 1930-і pp. в особняку по вул. Толстого, 9 містилася онкологічна клініка Рентгенівського інституту, що займав сусідній особняк по вул. Толстого, 7/2.

У повоєнний час особняк займали різні медичні заклади: Інститут онкології, Інститут медичних проблем фізичної культури, а від 1974 р. - фізкультурно-оздоровчий диспансер МОЗ України.

Нині - Центр нетрадиційної медицини.

К началу страницы
Зміст