Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ТАРАСІВСЬКА, 2 (втрачено)

Вулиця Тарасівська разом з Паньківською і Микільсько-Ботанічною входять до так званого "Латинського кварталу", названого так через те, що тут у XIX - на початку XX століть селилися студенти й викладачі університету св. Володимира.

Ще у повоєнний час стояв на розі Тарасівської вулиці та вулиці Толстого ошатний особняк ампірного стилю, відомий серед киян як будинок професора Новицького. Небагато знайдеться у Києві особняків, де життя їхніх мешканців протягом багатьох десятиліть так тісно було пов'язане з розвитком української науки, культури й українського руху взагалі.

Як зазначав Ф. Ернст, Орест Маркович Новицький одним із перших серед професорів університету закінчив будувати власний особняк і володів ним з 1842 р. Професор приятелював з архітектором О. В. Беретті й, можливо, саме йому належить авторство проекту будинку. Як і вся тогочасна професура, О. Новицький деякі кімнати у своєму будинку здавав у найми студентам та викладачам університету. 1947-1848 pp. тут мешкав і малював на стінах карикатури на тодішніх чиновників студент-математик, згодом видатний художник, відомий далеко за межами Києва, Микола Миколайович Ге (Gay).

У варіанті автобіографії О. Новицький писав: "... разом з М. Ге жив і його репетитор католик Ізбицький Остап. Того часу Ізбицький жив у Києві, вже скінчивши університет, а опісля ІІІН склав іспит на магістра, прийняв православ'я, вступив до Московської духовної академії на богословський курс, прийняв чернечий постриг і в сані архімандрита помер в Іркутську (1869 р.). От оцей Ізбицький, скінчивши університетське навчання, пішов до помічника куратора шкільної округи з проханням дати йому яку-небудь посаду в гімназії. Коли його не було, Ге у своїй кімнаті на стіні, що, як тоді велося, була пофарбована олійною фарбою, вуглем намалював з одного боку Ізбицького з проханням у смиренному й прихильному вигляді, а з другого боку - помічника куратора в його гордій начальницькій позі. В дому нашвидку зробленому начерку, що довго зберігався на стіні, юний талант надзвичайно влучно виявив не тільки зовнішні риси його, а й характер самої душі його, оскільки вона відбилася в зовнішності. Можна сказати, що Ге на цей раз показав себе фотографом не тільки тіла, а й душі, наскільки це було можливо у швидкому начерку вуглем".

О. Новицький походив із старовинного шляхетного роду, права якого закріпило Волинське Дворянське зібрання 1802 p., а 1847 р. він разом з родиною був затверджений у правах потомствених дворян з наданням дворянського герба грамотою Миколи І, що нині зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського.

О. Новицький 1824 р. успішно закінчив Острозьку семінарію і був направлений до Київської духовної академії, яку в 1831 р. у віці 25 років закінчує зі ступенем магістра богослов'я та словесних наук. Він мав право одержати місце бакалавра при академії, але в цей час там не було вільної вакансії. Тому його призначають у Полтавську семінарію (м. Переяслав) професором філософи. Вже перша промова, з якою Новицький звернувся до своїх учнів, справила на них надзвичайне враження, і з цього часу він незмінно користувався великою повагою у жителів губернії. Один з полтавських священиків, не знайомий з Новицьким особисто, на його честь назвав свого новонародженого сина Орестом. Про цей факт Новицького сповістив його тезка Орест

Левицький, у майбутньому відомий вчений-історик, а тоді - вчитель київської гімназії.

У 1833 р. у Київській духовній академії з'явилася вакансія викладача польської мови, і О. Новицького переводять з Переяслава до Києва. На початку 1834 р. відкрилася вакансія бакалавра філософії, й Оресту Марковичу доручають викладання цього предмета.

З 19 вересня 1834 р. О. Новицький призначається викладачем по кафедрі філософії університету св. Володимира. 1835 р, митрополит Є. Болховітінов доручає молодому вченому написати дослідження "О первоначальном переводе св. Писания на славянский язык" (після деяких зауважень цей твір було надруковано 1837 р. коштом Київської духовної академії). Того ж 1835 р. О. Новицького затверджують у званні екстраординарного професора університету, тому його було увільнено від духовного звання та з академії.

Орест Маркович Новицький був професором на кафедрі філософії Київського університету впродовж шістнадцяти років (1834-1850). П. Кудрявцев писав про нього:

"...Не скажу, що з Новицького був природжений філософ. Юнацькими роками він мріяв про медичну кар'єру. Маючи міцний та ясний розум, солідні наукові ресурси, неабиякий дар слова та вміючи працювати регулярно й методично, він обіймав філософську кафедру, йому доручену, не тільки з честю, але й блискуче". У ті часи професори друкувалися не так багато, як згодом, але професор Новицький за час своєї діяльності в університеті видав два підручника: з психології (1840 р.) та з логіки (1841 p.).

Виявом поваги викладачів університету до свого молодого колеги було неодноразове обрання його деканом 1-го відділу філософського факультету. Вперше Ореста Марковича висунули на цю посаду наприкінці 1838 p., згодом знову на рік - на початку 1840 p.; потім - 1835 р. і нарешті, на 4 роки - з 22 листопада 1846 р.

Скасування самостійності філософських кафедр в університетах 1850 р. за наказом царського уряду, наляканого популяризацією революційних ідей у Західній Європі 1848 p., змусило О. Новицького залишити університетську кафедру в повному розквіті творчих сил (на той час йому було 44 роки). На щастя для науки, він не полишив своєї діяльності. У 1860-1861 pp. побачила світ його праця з історії давньої філософії "Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований". На той час це був визначний твір, і навіть через півстоліття про цю книгу напишуть: "Це широке (понад 1/2 тис стор.) чотиритомне дослідження професора Новицького становить найбільш повний, змістовний і оригінальний курс загальної історії древньої філософії, цікаво й блискуче написаний. Увесь його пронизує піднесений та цілісний синтетичний філософський світогляд. Це один із найкращих російських загальних оглядів древньої філософії. Твір капітальний".

Колишній особняк Новицьких.
1930-і pp.

О. Новицькому та його родині садиба на розі Тарасівської та Караваєвської належала понад 70 років (1842-1913). Ф. Ернст зазначав: "Одноповерховий, з чотирма іонійськими колонами з кожного фасаду, пофарбований на жовте з білим, дерев'яний будинок, цікавий у плані".

У 1874 р. був складений план і опис садиби для страхування нерухомості у Санкт-Петербурзькому товаристві "Страхування від вогню". Це був класичний зразок садибно-особнякової забудови, де, крім власне особняка, стояли флігель та господарчі споруди. Фасадний будинок являв собою одноповерхову дерев'яну споруду, вкриту залізом з дерев'яним із ліпними прикрасами карнизом, цегляним підмурком, стінами з брусків; товщина наріжних стін становила три вершки дерева. Особняк мав двоє надвірних дверей з металевими приборами та 22 внутрішніх дверей, вікна з мідними і залізними приборами і з віконницями. Три кімнати будинку мали паркетну підлогу, а решта - дощану. Стіни в кімнатах обклеєні шпалерами гарного ґатунку; у трьох кімнатах - карнизи і розетки ліпної роботи. Будинок опалювався шістьма грубами, чотири з яких були обличковані білими кахлями, а дві - голландські цегляні. Всі груби з мідними та чавунними приборами. У страхових документах зазначено: "Будова міцна і утримується дуже чисто".

В особняку народилися всі шестеро дітей професора, тут вони зростали (двоє померли малолітніми), отримували виховання, одружувались. У будинку часто гостювали викладачі університету В. Антонович, М. Драгоманов, О. Кістяківський та інші. Збиралися тут і "громадівці", оскільки старший зять О. Но-вицького - Вільям Беренштам, одружений зі старшою дочкою професора Зінаїдою, відігравав помітну роль в українському демократичному русі. Вільям (Вільгельм) Людвигович Беренштам (1838-1904), син курляндського єврея (лютеранина), київського банкіра; вступив до київської 1-ї гмназії з пансіону француза Гедуена, де ґрунтовно вивчав французьку мову. Закінчивши 1857 р. гімназію, а 1862 р. - університет св. Володимира (історико-філософський факультет), вступив на педагогічні курси, засновані в Києві 1860 р. Будучи слухачем курсів, водночас викладав географію у київській 2-й гімназії. З 1862 р. активно працював у Київській громаді разом з В. Антоновичем. Ф. Панченком, В. Познанським, Т. Рильським, П. Житецьким, П. Чубинським та іншими.

Після сумно відомого Валуєвського циркуляра (1863 р.) посилився тиск на український рух. В. Беренштам був змушений залишити Київ і у 1865-1868 pp. викладав історію та французьку мову у Кам'янець-Подільській гімназії, потім повернувся до Києва, став викладачем Володимирського Київського кадетського корпусу. З 1869 р. відроджується діяльність Київської громади, почалися регулярні зібрання громадян по суботах, збиралися вони і в помешканні на Тарасівській, 2.

В. Беренштам активно працював у газеті "Киевский телеграф", яка на деякий час стала своєрідним рупором українського руху; він також брав участь у роботі Південно-Західного нідділу Російського географічного товариства.

Разом з П. Житецьким, В. Антоновичем та іншими Вільям .Людвигович брав активну участь у кількох земсько-конституційних нарадах і з'їздах, зокрема у Києві, Москві та ін., на яких вони як делегати від українофілів "отстаивали право национального самоопределения украинского народа". У 1879 р. громадівці взяли участь у передвиборній боротьбі за місця гласних у Київській міській думі.

М. Рильський, В. Беренштам, В. Антонович, Ф. Панченко, В. Познанський.
1870-і pp.

В. Беренштам виголосив цілу низку промов на офіційних та неофіційних зборах, агітуючи за "новую демократическую программу городского самоуправления". Політичне об'єднання, яке представляв В. Беренштам, здобуло перемогу на виборах, а його самого було обрано гласним думи. Проте виступи В. Беренштама викликали до його особи увагу з боку властей, що призвело до встановлення за ним поліційного нагляду та фактичного заслання до Пскова. Разом з чоловіком до Пскова виїхала і дружина В. Беренштама - Зінаїда Орестівна з дітьми.

Протягом року В. Беренштам викладав у Псковській військовій гімназії, а восени 1880 р. його переведено до 1-го петербурзького кадетського корпусу. Викладав він також в учительському інституті та інших навчальних закладах Петербурга. 1898 p., залишивши службу, Вільям Людвигович знову переїхав до Києва, де брав участь в облаштуванні Київського музею старожитностей і мистецтв, у товаристві грамотності, а також у редакції часопису "Киевская старина", де опублікував свою роботу про Т. Шевченка, спогади про М. Костомарова та ін. Одна з доньок Беренштама, Марія, вийшла заміж за Богдана Кістяківського, вона брала активну участь в українському русі 80-90-х pp. у Києві й Петербурзі, проводила національно-освітню роботу серед селян; співробітничала в часописі "Киевская старина", залишила спогади про діяльність українських гуртків у Києві у другій половині 1880-х та початку 1890-х років.

У 1884 р. померли обоє старі Новицькі: Мотрона Степанівна 28 квітня, а Орест Маркович 4 червня. За духівницею, садиба на Тарасівській, 2 переходила у власність до сина - Ізмаїла Орестовича Новицького. І хоча у заповіті не були забуті жоден з онуків Новицьких, навіть згадана була дитина, на яку лише чекала дочка Клавдія, проте особливу турботу виявили Орест та Мотрона Новицькі про одного з онуків - Володимира Міклашевського, який залишився сиротою після смерті батьків - Лідії Орестівни та Володимира Миколайовича Міклашевських. Так, за духівницею О. Новицького, опікунами сироти стали Ізмаїл Орестович Новицький та Клавдія Орестівна Красовська (з дому Новицьких). Бабуся ж заповіла 500 рублів на заснування стипендії імені Володимира Міклашевського при київській 2-й гімназії, яка мала видаватися бідному гімназисту-сироті. Орест Маркович заповів онукові Володимиру Міклашевському 12 тис руб. з тим, щоб відсотки з цієї суми витрачалися на його виховання до повноліття. Часопис "Киевская старина" (липень 1884 р.) надрукував гарний некролог про О. М. Новицького. Як згадував В. Наумен-ко, некролог уклав редактор-видавець "Киевской старины" Феофан Гаврилович Лебединцев. Новицькі і Лебединцеви були у свояцтві - брат Феофана Гавриловича був одружений з рідною небогою Ореста Новицького.

Тож після смерті батьків Ізмаїл Орестович Новицький, який на той час жив з родиною у м. Дінабург (нині - Даугавпілс, .Латвія), оселився в Києві, на Тарасівській, 2. І. О. Новицький (1854-1918) розпочав своє навчання 1864 р. учнем київської 2-ї гімназії, але 1869 р. його перевели до білоцерківського реального училища, яке він закінчив 1873 р. Потім були роки навчання у Петербурзькому технологічному інституті, закінчивши який 1879 p., Ізмаїл Орестович одержав диплом інженера-технолога.

Навчання далеко від дому було викликане тією обставиною, що І. О. Новицький, як і його зять В. Беренштам, був активним учасником українського руху. Ще будучи студентом, Ізмаїл Новицький 25 травня 1879 р. обвінчався у церкві при Технологічному інституті з донькою штабс-капітана Ольгою Іванівною Полетика, яка за кілька років до цього закінчила Київський інститут шляхетних дівчат.

Український старшинський рід Полетик посідає почесне місце в історії держави, видатним представником цього роду були прадід та дід Ольги Іванівни - Григорій Андрійович Полетика, відомий політичний діяч XVIII ст. і Василь Григорович Полетика, який, успадкувавши прихильність батька до вивчення історії, присвятив життя збиранню документів з історії України XVI-XVIII ст. Любов до України, її минулого зберігалася в родині Полетиків і передавалася наступним поколінням, такі ж традиції існували і в сім'ї Новицьких. Такими ж патріотами свого краю, шанувальниками старовини виховувалися і діти Ізмаїла та Ольги Новицьких. Після завершення навчання І. Новицький викладав у реальному училищі у м. Дінабург. 1884 р. разом з дружиною та трьома дітьми він повернувся до Києва, служив інспектором Київського фабричного округу, видав книгу "Киевский фабричный округ, отчет за 1884 год". Це був один бік життя Ізмаїла Новицького, інший, таємний, - участь у діяльності Старої громади, більшість членів якої перебувала під таємним наглядом поліції, в тому числі й І. Новицький. Старій громаді у жандармських донесеннях відведено провідне місце в українофільському русі. Про наявність постійного поліційного стеження за громадівцями йдеться також у спогадах Г. Берло, яка мешкала тоді на Тарасівській, 12. Вона згадувала, що на цій же вулиці жив тоді В. Доманицький, далі - Житецькі, на Маріїнсько-Благовіщенській: ліворуч - Шульгіни, а праворуч - Грінченки й Чикаленки. "...Звичайно, за всіма була "слежка". Коли, було, виходиш, щоб їхати в гімназію, біля нас стоїть візник (як тепер пам'ятаю його сіру коняку й сите обличчя), і коли я кличу його, завжди відповідає "занят". А навпроти, біля будинку професора Тритшеля, завжди стояли без жодного очевидного діла якісь суб'єкти. Але це не заважало працювати. Вони робили своє, а ми - своє".

За свідченням Гната Житецького, у цей період засідання Старої громади напівтаємно "одбувалися чергово по приватних помешканнях громадян одно чи два на місяць увечері суботами. Було щороку й два особливих засідання: одне - урочисте - наприкінці лютого в Шевченкові дні, коли подавалися звідомлення за літературно-наукову працю громадянства і висловлювалися промови на теми ідейно-громадського характеру; друге - ділове - відбувалося найчастіше у власному будинку скарбника (тодішнього) Старої громади Ізмаїла Орестовича Новицького". В особняку часто бували В. Антонович, В. Беренштам, П. Житецький, П. Косач, М. Лисенко, І. Лучицький, М. Старицький, І. Стешенко, Я. Шульгін та інші.

У флігелі садиби Новицького мешкав у 1893-1912 pp. професор філософії університету св. Володимира Олексій Микитович Гіляров з родиною. Вже за нових історичних обставин, 1922 р. його обирають дійсним членом Всеукраїнської Академії наук (кафедра філософії права), а 1924 р. О. Гіляров очолює III відділ (соціально-економічний) ВУАН.

До Київського університету Олексій Гіляров був запрошений з Московського університету 1887 р., тут він став доктором філософії, професором університету, він цікавився не лише філософією, а й органічною хімією; в результаті восьмирічних занять Гілярова в університетській лабораторії у 90-і pp. Уявилось кілька його праць з органічної хімії. Саме в ці роки, коли О. Гіляров жив у флігелі Новицьких, ним було опубліковано також декілька праць з питань західноєвропейської літератури, а одна з них, а саме праця "Предсмертные мысли XIX века во Франции" відіграла значну роль у формуванні ідеології га літературних тенденцій молодшого покоління російських символістів.

Серед слухачів курсу історії філософії О. Гілярова в університеті був і його син Сергій. Сергій Олексійович Гіляров народився в Москві, але москвичем встиг побути лише сім місяців; потім сім'я переїхала до Києва. Саме Києву судилося стати для нього і батьківщиною, і місцем, де він зміг реалізувати себе як педагог і науковець, і де, врешті, його спіткала трагічна смерть. Із садиби на Тарасівській, 2 Сергій Гіляров пішов навчатися 1896 р. до київської 1-ї гімназії, яку закінчив у 1905 p., ставши студентом університету св. Володимира спочатку природничого факультету, а з 1906 р. - історико-філологічного. 1912 р. він закінчив навчання, отримавши диплом І ступеня, і залишившись стипендіатом при університеті. 1911 p. С. Гіляров одружується і наймає квартиру на цій же вулиці, Тарасівській, 10. Подальша його доля склалася так: 1915-1921 pp. він - асистент кафедри історії мистецтв університету (з 1921 р. - Інститут народної освіти); 1919-1945 pp. - співробітник Київського музею західного та східного мистецтва (див.: Терещенківська, 15).

У власності родини Новицьких наріжна садиба по Тарасівській та Караваєвській була до 1913 p., потім продана, а сам особняк, зведений 1842 p., розібрали уже у 1950-ті pp. На його місці виріс багатоповерховий житловий будинок.

Онук професора філософії Віктор Ізмаїлович Новицький народився 1884 р. у м. Дінабург. Постійно жив у Києві, історик-правник, у 1920-1932 pp. - співробітник Київського центрального архіву давніх актів, член комісії Історії західно-руського та українського права ВУАН. Репресований 1933 p., розстріляний за постановою "трійки" при Київському облуправлінні НКВС УРСР 1938 p., був реабілітований Військовою прокуратурою Київського військового округу зовсім недавно - 1989 р.

Отак скінчилася історія життя власників та мешканців старовинної садиби в центрі міста.

К началу страницы
Зміст