Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

МАЛО-ЖИТОМИРСЬКА, 14 (кол. 12)

Цей одноповерховий, чимось схожий на щемливо-старосвітський особняк, декорований фасонною цеглою у місцевому "цегляному" ж фольклорі, дивним-дивом зберігся поміж багатоповерхових, значно молодших, а як на тепер, то вже й теж старих будівель. Він широко й вільно простяг свій чоловий фасад зі старовинними лучковими сандриками й поважним рустом, що так контрастує з суєтою дрібненьких членувань фасаду сусіднього, праворуч, будинку, який, втім, належить до тієї ж садиби.

Меморіальна дошка на фасаді свідчить, що тут мешкав український художник Олександр Олександрович Мурашко, (скульптори П. Остапенко та П. Кальницький).

Садиба, на якій стоїть цей особняк, в середині XIX ст. належала надвірному раднику Флорентію Бровінському та його дружині Ользі Бровінській. Як видно з архівної справи, 1858 р. тут спорудженно одноповерхову кам'яницю по фронту вулиці.

На садибі площею 320 кв. саж. (0,14 га) розташовувався неодмінний садочок (ліворуч), а посеред двору - криниця: адже водогону тоді ще не було.

Від Бровінських нерухомість перейшла до спадкового почесного громадянина Петра Олександровича Григоровича-Барського, який був старшим представником старовинної київської купецької родини. До неї також належали брати: відомий мандрівник по святих місцях Василь Григорович-Барський та київський архітектор Іван Григорович-Барський. Брат Петра Олександровича - Микола, тримав на Хрещатику, 28 магазин ламп і посуду і був одним з найбільших домовласників міста (див. Стрілецька, 15).

Будинки по вул. М.-Житомирській, 14.
1999 р.

Петро Григорович-Барський успадкував від батька уже відому торгову фірму, особистою працею розвинув її, спеціалізував, і свого часу був власником найбільшого паперового магазину в Києві. Як і його брат, П. Григорович-Барський належав до числа крупних київських домовласників. Обтяжений власними справами, він знаходив час для виконання різноманітних обов'язків громадської служби. Майже півтора десятиліття Петро Олександрович був старостою Софійського собору. Тривалий час виконував обов'язки директора Київського попечительського про тюрми комітету й голови ради Київської міської ощадної каси.

Не задовольняючись розмірами своєї великої справи, П. Григорович-Барський відкрив згодом ще й друкарню "Петро Барський" (Хрещатик, 40), маючи на увазі створити справу для свого улюбленця, старшого сина, Олександра Петровича. За спогадами сучасників, Петро Олександрович інакше й не називав його як "мій Сашок". Доля, однак, розпорядилася інакше. Олександр Петрович під якимось враженням застрелився і тим завдав величезного горя батькові. Петро Олександрович "впал в помешательство". Згодом, 1894 р. його сини, виступаючи в ролі опікунів хворого батька, продали садибу, закладену в міському Кредитному товаристві на суму 44291 руб. Новим власником став київський 2-ї гільдії купець Олександр Іванович Мурашко, перед тим - власник іконостасної майстерні в Чернігові. За спогадами професора М. Г. Бурачека, вперше опублікованими 1983 р., О. І. Мурашко 1883 р. одружився у Чернігові з Марією Крачківською, яка мала восьмирічного сина Сашка. Вітчим, призвичаївшись до вагомого авторитету своїх постійних замовників - осіб духовного стану, - бачив майбутнє пасинка також у ранзі протоієрея або й вище. Тому й віддав його у науку до бурси.

Але ранні здібності майбутнього художника, його романтична натура, виплекана бабунею, маминою мамою, на тлі казок, пригод та мальовничої сільської природи, важко вкладалися в суворість бурсацького побуту. Звідси - сімейні конфлікти. Наприкінці 1880 pp., коли поновилися роботи у київському Володимирському соборі, кмітливий і підприємливий О. І. Мурашко переїхав зі своєю майстернею до Києва, сподіваючись на вигідні замовлення, а Сашка віддав до гімназії, маючи на думці вже не духовний сан для нього, а продовження власної справи - іконописця, бо й мистецький хист хлопця вже був надто помітний. Але Сашко прагнув тільки справжнього, вільного й не канонізованого мистецтва, тим паче - ремесла. І знову конфлікти, через які юнак покинув вітчимів дім і став самотужки долати життєві випробування. Він учився в рисувальній школі свого дядька, Миколи Івановича Мурашка, все ще долаючи шалений опір впертого вітчима, який не поспішав оформити навіть усиновлення Сашка. А пасинок прагнув вищої освіти митця, митця, перед яким ремісники-іконописці мусять шанобливо схиляти голову. Отож, через злидні, голод, холод торував собі шлях до Імператорської академії мистецтв. Проте і в Петербурзі Олександр Мурашко мав долати тяжкі злидні. І от, 1900 р. як гідна винагорода за роки сумлінної праці - велика золота медаль Академії з правом закордонної подорожі за конкурсну картину "Похорон кошового". Для центральної постаті цього величезного полотна позував, як відомо, Михайло Старицький! Згодом картину придбав музей Академії мистецтв, а нині цей твір прикрашає зали Національного художнього музею в Києві.

Реклама іконостасної майстерні М. І. Мурашка.
1909 р.

Опинившись у Парижі - одвічній Мецці художників, О. Мурашко поринув у світ мистецтва, у світ високої європейської культури. До цього періоду належать його відомі картини "На вулицях Парижа", "Паризьке кафе", славнозвісна "Дівчина в червоному капелюсі", написані 1902-1903 pp. Як годилося, стипендіат надсилав свої роботи до Академії, де їх наразі оцінювали настільки високо, що двічі продовжували молодому здібному митцеві термін перебування за кордоном. А після Парижу був ще й Мюнхен.

1904 р. О. Мурашко повернувся до Петербурга - бадьорий, елегантний, незалежний. Але у північній столиці художник знову потрапив у скруту. Наступного, 1905 р. до Петербурга завітав відомий колекціонер і меценат Олександр Миколович Терещенко. Він запропонував О. Мурашку поїхати з ним у закордонну подорож для ближчого знайомства з сучасним мистецтвом Заходу. Так вони побували у Франції, Італії, а також в Алжірі та Тунісі.

А 1907 р. О. Мурашко приїхав до Києва, де й оселився у вітчима, з яким вони остаточно помирилися, коли старий іконописний майстер, сам здобуваючи свій шматок хліба тяжкою працею, пересвідчився, що й пасинок уперто й цілеспрямовано прагнув вищого, й таки досяг своєї мети - стан відомим, шанованим і визнаним митцем європейського рівня.

По-своєму шанувався й вітчим. Так, 1909 р. рекламне оголошення художньої іконостасної майстерні О. І. Мурашко, що існувала від 1827 p., подавало зображення золотих медалей за участь у виставці у Варшаві та за собори св. Володимира у Києві і в Ялті. Майстерня виконувала "різного роду іконостасні роботи живопису, різьблення рам, столярну й позолотну роботи, оздоблення живописом та фресками стін, храмів, реставрацію картин. У м. Києві, Мало-Житомирська вулиця, власний будинок № 14".

За цією ж адресою Олександр Олександрович Мурашко обладнав майстерню, де було створено кілька блискучих творів, які примножили славу незрівнянного майстра колориту. Навесні 1909 р. О. О. Мурашко вперше бере участь у міжнародній художній виставці у Мюнхені, де його картини "На ковзанці" та "Карусель" дістали найвищу оцінку, а митця запрошено для участі у виставках у Берліні, Відні, Амстердамі та інших європейських мистецьких центрах. Як відзначає М. Бурачек, "художник був закоханий у життя, умів знайти в буденному реалізмі дійсності і красу, і поезію. При тому завжди лишався сам собою. Жагуча пристрасть до кольору, до ефектів сонячного світла, до різнобарвних нюансів виявляли в Мурашкові справжнього сина України, її сонця, її мальовничого різнобарв'я".

Того ж 1909 р. Київське художнє училище, підпорядковане петербурзькій Академії мистецтв, запросило О. Мурашка очолити одну з майстерень живопису. Але тут все ще плекали казенні програми давно віджилого класицизму, і навіть така енергійна натура, як Олександр Олександрович, не змогла розбудити училище від мертвого сну. Тому він наприкінці третього року викладання залишив посаду. Натомість, як свого часу його дядько - Микола Іванович Мурашко - митець покинув царину мундирів, нагород і пенсій і відкрив 1913 р. власну художню студію - класи живопису і рисування. Крім нього, керівниками були ще Ганна Августівна Крюгер-Прахова (його своячениця та дружина професора А. В. Прахова) та А. Козлов. Крім фаху, тут читалися лекції з анатомії (професор Р. Гельвіг), з історії мистецтва (Є. Кузьмин), з філософії мистецтва (М. Воскобойніков).

Студія набула величезної популярності: до неї одразу ж записалося понад сто осіб. Адреса студії - вул. Інститутська, 18 - "Будинок Л. Гінзбурга". Звичайно ж, у центрі була постать визнаного метра й авторитета - О. Мурашка.

Але повернемось до долі садиби на М.-Житомирській, 14.

Підприємливий Олександр Іванович Мурашко врахував потенційні можливості садиби, і 1898 р., у розпалі "будівельної лихоманки" вздовж усієї правої сторони ділянки звів чотириповерховий прибутковий будинок, звернутий вузьким торцем - чоловим фасадом - до вулиці. Цей, як він вважався, флігель, поставлений "глаголєм" відносно особняка, мав шість квартир, що здавалися в найм, - три трикімнатні та три семикімнатні, кожна з передпокоєм та кухнею. Умови затісної ділянки спричинили влаштування оригінального, ламаного в плані в'їзду - підворітні та не менш оригінального фасаду - з яскраво виявленими й пропорційно витриманими деталями. На архівних кресленнях стоїть підпис архітектора М. Вишневського, автора таких цікавих споруд у Києві, як-от прибуткові будинки на Андріївському узвозі, 34 та Шовковичній, 19.

З опису садиби й самого особняка, складеного 1894 р. теж відомим київським архітектором О. Шіле, видно, що парадний вхід був праворуч - і в особняк, і в прибутковий будинок. Піднявшись у бельетаж, відвідувач відчиняв ліворуч двері до передпокою, з вікном на вулицю. Далі була велика, з широким пройомом зала, видовжена по фасаду й розкрита на нього п'ятьма вікнами. Решта кімнат, включно з ванною в прибудові, розташовувалась з боку двору. У нижньому напівповерсі були кухмістерська, чотири кімнати та кухня.

17 травня 1910 р. Олександр Іванович Мурашко помер, був похований на Лук'янівському кладовищі. Нерухомість на Мало-Житомирській, 14 перейшла у спадок О. О. Мурашкові, що й було затверджено рішенням Київського окружного суду. А 13 березня 1914 р. оформлено купчу, за якою класний художник О. О. Мурашко продав цю садибу жителю Чернігова, дворянину Костянтину Володимировичу Котляревському за 100 тис. руб. Гроші пішли на сплату кредитів і боргів, а частково - на придбання нерухомості на Лук'янівці, по Багговутівській вул., 25.

Реклама
1914 p.

То була садиба вдови міщанина, Дарії Романівни Домбров-ської, площею 502,5 кв. саж. (0.23 га), - за купчою від 22 квітня 1914 р.

Ну а наявність кухмістерської в особняку на М.-Житомирській, 14 невипадкова: адже тут, поблизу Хрещатика й Думської площі потреба в таких закладах була очевидною. Додамо, що, приміром, 1914 р. на Мало-Житомирській містилися їдальні "Калімпос" (№ 5), "Константинополь" (№ 6), "Македонія" (№ 8) та ресторани "Житомир" (№ 2) і "Станція" (№ 10). З опису будинку, датованого 1918 p., видно, що власником залишався той же К. Котляревський, а на першому поверсі містилися магазин та їдальня.

Насмілимось припустити, що художник О. О. Мурашко, закоханий у щедру природу Лук'янівки, її простір і свіже повітря, віддав цьому куточку перевагу перед затісною, темнуватою Ма-ло-Житомирською - з її гуркотом трамваю попід вікнами, близькістю гамірного Хрещатика. Але рішення це, на жаль, виявилося для митця фатальним.

Олександр Олександрович Мурашко, одружений з дочкою нотаріуса Маргаритою Августівною Крюгер, мав дочку. Шанована в місті людина, він входив до комісії "про красу міста". Слава Мурашка котилася тогочасною Європою, з виставки до виставки. 1910 р. він експонував свої роботи на міжнародній виставці у Венеції, на персональних виставках у Берліні, Кьольні та Дюсельдорфі. З 1911 р. О. Мурашко - постійний учасник виставок сецесіоністів у Мюнхені, з 1916 р. - член Товариства пересувних виставок і співзасновник Київського товариства художників. Його твори ще за життя потрапили до художніх музеїв та приватних зібрань у Будапешті, Нью-Йорку, Бухаресті, Німеччині.

Художник О. О. Мурашко

5 (18) листопада 1917 Українська Центральна Рада, очолювана М. Грушевським, затвердила статут новоствореної Української академії мистецтв. її першими професорами стали Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко та Георгій Нарбут. Були великі сподівання.

А 14 червня 1919 р., при більшовицькій владі у Києві, Олександр Олександрович Мурашко був підступно вбитий чекістами при спробі втечі, неподалік свого дому на Лук'янівці, на Лук'янівці, яку так любив.

На Лук'янівському кладовищі можна бачити постамент з чорного граніту - надгробок О. Мурашка та новий пам'ятник на могилі (автори - Р. Гавриленко, М. Хіміч, В. Чечіль, під керівництвом М. Стороженка, 1987 p.).

М. А. Мурашко.
1910-і pp. Публікується вперше

... По переїзді О. Мурашка на Лук'янівку, на Мало-Жито-мирській, 14 продовжувала діяти іконописна майстерня, що вже належала Якову Андрійовичу Мозговому ("розпис церков, золотіння бань тощо"). З установленням радянської влади садибу було націоналізовано і переобладнано під комунальні квартири.

У 1930-х pp. тут-таки був Будинок культури сліпих. Ще довго зберігалася на фасаді кругла металева табличка Товариства взаємного страхування від вогню. Обрання саме цього товариства - невипадкове: адже серед членів наглядового комітету товариства був Костянтин Петрович Григорович-Барський, син домовласника.

К началу страницы
Зміст