Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ДЕСЯТИННА, 9 (кол. Трьохсвятительська, 23)

На одній з найстаровинніших київських вулиць "міста Володимира" стоїть по лінії забудови двоповерховий шляхетно-стриманої архітектури особняк, декорований в дусі "нео-грек". Будинок зведено 1899 р. за проектом академіка архітектури В. Ніколаєва на замовлення подружжя Симиренків - Василя Федоровича та Софії Іванівни, з дому Альбранд.

Ділянка забудови сформувалася в існуючих межах лише на зламі XIX-XX ст. Колись то була частка великої садиби, що належала Трьохсвятительській церкві, яка стояла неподалік, над схилом до Боричевого Току й була зруйнована у 1934-1935 pp. через "несумісність" з виглядом "соціалістичного Києва". У 1880 р. у вдови надвірного радника Анастасії Іванівни Климович ділянку землі площею 1253 кв. саж. (0,56 га) придбав відставний поручик Петро Михайлович Агеєв і 1881 р. спорудив двоповерховий будиночок (нині Десятинна, 11, але перебудований). Цю садибу 1885 р. продано дворянці, дочці землевласника Катерині Іванівні Альбранд. Згодом, 1899 р. її разом із сусідньою садибою (ліворуч), що належала Трьохсвятительській церкві (там стояв одноповерховий дерев'яний будинок причту, зі службами), придбав спадковий почесний громадянин Василь Федорович Симиренко. Він і спорудив новий особняк (№ 9) поруч із старим будинком (№ 11).

Чоловий фасад набув характерної композиції й деталей декору, щойно запроваджених архітектором В. Ніколаєвим у здійсненому 1897-1898 pp. проекті особняка М. Зайцева на вул. Грушевського, 20 (див.) та в проекті особняка Ф. Терещенка на вул. Терещенківській, 9 (див.), який ще 1882 р. було розроблено петербурзьким архітектором А. Гуном та здійснено В. Ніколаєвим.

Колишній особняк В. Ф. Симиренка по вул. Десятинній, 9.
1994 р.

Втім, двоповерховий, Г-подібний у плані ("глаголь" у бік двору) особняк В. Симиренка відрізняється значно гармонійнішою пропорційністю, чітко вираженою на вуличному фасаді. Виразності архітектурного образу досягнуто за допомогою лаконічних художніх засобів. Центральну вісь симетрії виділено тривіконною розкреповкою, підкресленою широким балконом другого поверху. Бічні вісі фіксуються дверима, що, за київською традицією, у більшості двоповерхових особняків ведуть окремо до житлових помешкань та офіційних приміщень. Над фасадом підноситься аттик з акротеріями в дусі класицизму. До архітектурних оздоб фасаду можна віднести: гладенький руст у тинькуванні, ліпні орнаменти у вигляді пальмет і стилізовані пілястри та лопатки. Загалом будинок справляє враження спокійної шляхетної врівноваженості, що, мабуть, відповідало і замовленню, і вдачі самого замовника.

План 2-го поверху

Василь Федорович Симиренко (1835-1915) був неординарною особистістю, помітно вирізняючись з-поміж строкатого складу інших видатних цукропромисловців України. Він походив зі знаменитого родинного клану Симиренків, що збагатилися самі й збагатили науку та культуру України. Його батько, Федір Степанович Симиренко, був одним з перших в Україні цукропромисловців. Він народився в козацькій родині у містечку Городище, але згодом був закріпачений.

В. Ф. Симиренко

У 1820-1830 pp. разом із своїм тестем М. Яхненком орендував млини на річці Вільшаній, торгував хлібом, худобою й чинбарним крамом. Викупившись із кріпацтва, у спілці зі своїми зятями, братами Яхненками, Федір Симиренко заснував фірму "Брати Яхненки і Симиренко", яка 1843 р. спорудила перший в Україні, і взагалі в Російській імперії, механічний пісково-рафінадний завод у с. Ташлик, 1848 р. - пісково-рафінадний завод у м. Городище біля с Мліїв, а 1846 р. ?- машинобудівний завод у тому ж Млієві на Черкащині, де виготовлялося обладнання й механізми для цукроварень і на якому було збудовано перші металеві пароплави для Дніпра. Згодом брати Яхненки і Федір Симиренко стали одеськими 1-ї гільдії купцями, спадковими почесними громадянами. У Федора Степановича і Анастасы Михайлівни Симиренків було 22 дітей, вижило восьмеро. Старший, Платон Федорович Симиренко, продовжив рід, здобув освіту у Парижі, розвинув далі цукрове виробництво, заснував раціональне садівництво, створивши отой самий знаменитий сорт українських яблук "ренет Симиренка", описаний та виплеканий його сином Левком Платоновичем Симиренком - видатним помологом і плодоводом. Справу діда й батька продовжив Володимир Левкович Симиренко, також визначний помолог і селекціонер плодових культур, страчений у роки сталінщини. Добрі імена Симиренків відновила в Україні дочка В. Симиренка - Тетяна Володимирівна Симиренко-Торп, канадка українського походження, яка зуміла знайти підтримку й розуміння вже у новій, незалежній Україні. Саме завдяки її невтомній енергії було вперше видано капітальну працю батька, В. Симиренка - "Часткове сортознавство плодових рослин" у двох томах (1995-1996) за рукописом, врятованим при арешті батька 1933 р., а ще - встановити меморіальні дошки в Києві: В. Ф. Симиренку (1995 р.) на цьому особняку та В. Л. Симиренку по вул. М. Коцюбинського, 12 (1996 р.).

Василь Федорович Симиренко дітей не мав. Коли він, на 15 років молодший од Платона, здобувши вищу освіту (комерційний пансіон у Москві, Петербурзький технологічний інститут, два роки - у паризькій лабораторії знаменитого французького хіміка, засновника агрохімії Жана Бусенго), взявся до справ, фірма "Брати Яхненки і Симиренко", за нещасливого збігу низки несприятливих обставин (зокрема, смерть засновників) припинила існування. Фактично, все довелося починати з нуля. У 1873 р. В. Симиренко вклав усі невеличкі успадковані кошти в занедбану руїну старої цукроварні в селі Сидорівка поблизу Корсуня і заходився її реконструювати. Лише завдяки ґрунтовним знанням справи, невсипущій працьовитості і блискучому організаторському хисту В. Симиренка напівзруйнований завод став прибутковим підприємством і невдовзі збагатив свого власника, який так і продовжував відмовляти собі у будь-якому натяку на розкіш. Крім праці та енергії, Василь Федорович вкладав у справу й власні винаходи та вдосконалення, сприяючи встановленню техніко-хімічного контролю на цукроварнях, поліпшенню культури цукрового буряка тощо. Одним з конкретних вислідів праць В. Симиренка став з'їзд у м. Городище 24-25 серпня 1870 р. техніків цукроварства, які заснували 8 січня 1871 р. відділ цукровиків Імператорського російського технічного товариства саме там, у Городищі. Розширення діяльності цього відділу спонукало перенести його осідок наприкінці 1873 р. до Києва, а сам В. Симиренко був обраний почесним членом Товариства пожиттєво. У некролозі, надрукованому в січневому випуску 1916 р. "Вестника сахарной промышленности", В. Симиренко був названий "одним з видатних піонерів цукрової справи в Росії, багато попрацювавши для її розвитку, за що й заслужив собі популярність та симпатії серед діячів цієї галузі промисловості".

Але був ще один бік популярності імені Василя Федоровича, відомий лише небагатьом сучасникам та утаємничений для нащадків. Найістотнішою рисою діяльності усіх Симиренків, крім працьовитості, бездоганної порядності й чесності, була невід'ємна єдність зі своїм народом, прагнення добра й добробуту рідному краю. У Василя Федоровича Симиренка ця органічна прихильність набула форм свідомого націоналізму в кращому розумінні цього поняття.

Якщо його старший брат Платон надав 1860 р. кошти на прижиттєве видання "Кобзаря" Т. Шевченка, то Василь Федорович пішов значно далі. Ледь вибившись із найтяжчих боргів, він щороку віддавав десятину (часом і більше) своїх великих прибутків на розбудову українства. Ще з молодих років член київської Старої громади, В. Симиренко приятелював з Павлом Чубинським та О. Ф. Кістяківським, довгі роки фінансово підтримував українські видання "Рада", "Громадська думка", "Літературно-науковий вісник", німецькомовні "Україніше Рундшау", "Рутеніше Рев'ю", а також "Киевскую старину", "Україну" тощо. Він допомагав письменникам М. Коцюбинському, І. Шрагові, М. Драгоманову. Для спорудження будинку Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові В. Симиренко пожертвував 100 тисяч рублів золотом, і цією підтримкою вдячно скористався М. Грушевський. Серед інших інституцій, підтримуваних В. Ф. Симиренком, назвемо український гурток у Київській духовній семінарії, український хор М. Лисенка, численні наукові та культурницькі товариства. У Громаді його називали "Великий Хорс", і коли надходили від нього кошти на якусь чергову справу, казали, що "Хорс засяяв".

Дружина Василя Федоровича, Софія Іванівна Альбранд, зросла в іншій стихії - походила з родини французьких аристократів, які емігрували в Україну після французької революції. Маєток її батька був неподалік Млієва, і до освідчення Василя Федоровича старий Альбранд дуже прихильно ставився до нього і радо вітав його у себе. Коли ж молоді покохалися, він відмовився дати згоду на шлюб, а по їхньому одруженні проти батьківської волі на довгі роки відцурався доньки. Молоді до кінця життя любили один одного до безтями, були вірними друзями й помічниками в усьому. Він завів завод, а вона - першу в Росії пастильню (цукру, яблук і яєць було вдосталь!). Він уболівав за українські справи, а вона, перейнявшись поглядами чоловіка, не лише поділяла їх, а й діяла - коштом Софії Іванівни була куплена друкарня для українських видавництв. Вдома, в родині, і зі службовцями Василь Федорович і Софія Іванівна спілкувались виключно українською чи французькою мовами, а на дозвіллі залюбки разом співали українські пісні під акомпанемент Софії Іванівни.

І ще одна суттєва риса. За описом Є. Чикаленка, Василь Федорович був надто скромною людиною і не терпів ніяких подяк, хвали, слави й розголосу. Вся його допомога надходила анонімно, то був "найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих буржуїв, який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї широкої душі, а й до глибини своєї кишені". Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права, взагалі було родинною традицією у Симиренків.

Серед відомих споруд, які й досі служать киянам і на які давав чималі кошти В. Симиренко, назвемо Політехнічний інститут, Народну аудиторію по Бульварно-Кудрявській, 26, Технічне товариство по вул. О. Гончара, 55Б. В останні роки життя, що припали саме на час мешкання в київському особняку по Трьохсвятительській, 23, здоров'я Василя Федоровича помітно підупало, і Софія Іванівна намагалася всіляко оберігати його спокій. В. Симиренко помер 1 грудня 1915 р. і був похований на Аскольдовій могилі. Поховання втрачено при нищенні цього кладовища у 1930-і pp.

Згідно із заповітом В. Симиренка, особняк по Трьохсвятительській, 23 мав залишатися у пожиттєвому володінні Софії Іванівни, а потім мав би перейти у власність Українського наукового товариства (УНТ).

Можна навести й таку дрібничку, що стосується відносин між Симиренками й М. Грушевським. Коли в неділю 19 березня 1917 р. відбувалася у Києві історична самостійна українська маніфестація, Михайлові Сергійовичу, як він пише у "Споминах", "В. М. Леонтович привіз від С. І. Симиренкової калоші покійного Василя Федоровича, що були мені по мірі, так що я міг марширувати куди хоч".

В архівному фонді фінансового відділу міської управи зберігся перелік помешкань і мешканців особняка на 1918 рік. Сама ж домовласниця на цей час займала шість кімнат на другому поверсі.

Подальшу долю особняка простежено за документами з Інституту рукописів НБУВ. Отже, із встановлення у Києві радянської влади та з огляду на відсутність у місті спадкоємиці, зважаючи на зазіхання інших різних установ, Українське наукове товариство вже 24 лютого 1919 р. змушене було розпочати запеклу боротьбу за право володіння успадкованою за заповітом садибою і в березні таки вибороло перемогу. "14 жовтня 1919 р. ордером під ч. 939 житловий відділ Виконкому Ради Робітничих Депутатів м. Києва закріпив усю садибу за УНТ, а 25 серпня 1919 р. В. М. Леонтович, довірений власниці будинку ч. 23 по Трьохсвятительській вулиці С І. Симиренко, листом на ім'я Т-ва передав Т-ву всю садибу в користування, аж до повороту, або особливого розпорядження С. І. Симиренко. З того часу Товариство вживає заходів по організації різних установ у садибі".

Довелося Товариству змагатися і за фруктовий сад, площею 1000 КВ. саж. (0,45 га), де росло близько 500 дерев, що плодоносили. Товариство мусило доводити заздрісній більшовицькій владі, що то є "дослідно-зразковий ентомологічний садок Зоологічної Секції Товариства, в ньому, крім дослідів шкідливих комах та спроб боротися з ними, організуються демонстрації різних способів боротьби, для ознайомлення з ними населення; в ньому також улаштовується і зразкова станція по охороні корисних птахів". Було це на початку березня 1920 p., а через рік голова УНТ Агатангел Кримський зазначав, що "всі дерева саду визначені відомими помологами тт. Сафроновим та Симиренком, і літом біжучого року, під доглядом т. Симиренка (йдеться про Володимира Левковича. - Авт.), художниця Ковальська має малювати Альбом фруктів по зразкам цінних з наукового боку сортів фруктів садку УНТ".

Але у жовтні 1920 р. Губревком розпорядився віддати другий поверх особняка штабу Південно-Західного фронту для "поселення інспекції піхоти", і секретар товариства О. Яната скаржився, що "квартир'єр т. Липський ...дозволяє собі в науковій установі поводження, яке зовсім не личить представникові влади, а саме всякі погрози, крик і т.п." Вченим здавалося ней-мовірним те, що невдовзі стало звичним - "погрози, крик і т.п." від нової влади. У травні 1921 р. наголошувалося, що "дякуючи цій реквізиції, праця музею цілком припинилася, а по части зменшилася й наукова робота Товариства за браком місця". Як зазначав у своїй записці вже у 1929-1930 pp. академік О. Новицький, унікальний Музей українських діячів науки та мистецтв "так і зостався невідомий для широкої громади... Лише наприкінці 1929 року його перенесено до нововідремонтованого будинку - корпусу № 24 у Лаврському музейному городку".

Навесні 1921 р. УНТ об'єдналося з Українською академією наук, утворивши Всеукраїнську академію наук (ВУАН). її установи продовжували працювати і в особняку Симиренка, що вже іменувався Будинком Всеукраїнського археологічного комітету і кабінету мистецтв ВУАН. Тут містилися комісія природно-географічного краєзнавства, кафедра статистики і при ній - Демографічний інститут, Всеукраїнський археологічний комітет, кафедра історії українського мистецтва, науково-дослідна кафедра мистецтвознавства та бібліотеки цих закладів. Тут-таки мешкали в службових квартирах дійсні члени ВУАН: мистецтвознавець Олекса Новицький - автор численних наукових праць, зокрема щодо мистецької спадщини Т. Г. Шевченка; статистик Михайло Птуха - визначний демограф, теж автор численних наукових праць, неодноразово заарештовуваний органами НКВС (1934 р. - водночас із розгромом української статистики і після розстрілу його брата В. Пту-хи, видатного партійця, та ліквідації у 1937-1938 pp. Інституту демографії як "шкідницького"). Тут також жили українські вчені Г. Красицький, антрополог і археолог А. Носов, біолог М. Шарлемань.

За спогадами останнього, який мешкав в особняку у 1918- 1934 pp., першим керуючим будинком був Ф. Вовк, онук Федора Вовка, визначного українського антрополога, етнографа й археолога, тоді ще художник-початківець. За тими ж спогадами, у помешканні академіка О. Новицького велику залу займали портрети, що належали недавно померлому художнику Георгію Нарбуту, розкішні меблі карельської берези, оббиті ясно-жовтим плюшем, численне художнє скло. В особняку бували видатні діячі української культури - Ф. Ернст, В. Козловська, П. Курінний, М. Макаренко, Д. Щербаківський та інші.

О. Теліга і У. Самчук.
15 липня 1941 р. м. Ярослав

З переведенням 1934 р. столиці УСРР з Харкова до Києва особняк було відібрано в української науки, а такі сантименти, як заповіт В. Симиренка, вже не мали сили. Відтоді будинок науки став "спецособняком": тут містилося консульство Італії - країни, де тоді панував фашистський режим Беніто Муссоліні.

Остання відчайдушна спроба поновити історичну та юридичну справедливість була вчинена вже в окупованому німецьким Вермахтом Києві Спілкою українських письменників, очолюваною поетесою, активісткою культурницької референтури Проводу ОУН Оленою Телігою. Діяла Спілка спершу цілком легально - 15 листопада 1941 р. затвердила свій тимчасовий статут і дістала від міської управи особняк на Трьохсвятительській, 23. Як повідомляла газета "Українське слово", "...серед членів спілки вже плідно працює на полі української літератури, співробітничаючи в поточній пресі, О. Теліга, Гуменна, Рогальська, О. Штуль, Г. Кандіїв, Є. Яворівський та інші. У розпорядження спілки надходять цінні творчі матеріали: нещодавно президія спілки одержала, наприклад, п'єсу львівського драматурга П. Гупало "Тріумф доктора Дальського". Разом з організаційною і творчою діяльністю, спілка вживає заходів і до створення матеріальної бази для життя письменників. Завдяки енергійній, ініціативній роботі дирекції господарської служби спілки (пп. Степанів і Вудкевич) організовано письменницький кооператив "Слово", який улаштував уже виїзд на село для купівлі продуктів. Відкривається їдальня-ресторан".

Плекаючи потаємні надії на відродження незалежної України, Спілка з низки питань діяла напівлегально. А 9 лютого 1942 р. агенти поліції безпеки і СД, влаштувавши засідку, заарештували в особняку на Трьохсвятительській, 23 всіх учасників зібрання - близько сорока осіб. Невдовзі Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, поети Іван Ірлявський та Іван Рогач з сестрою Ганною та ще кілька осіб з Проводу ОУН були розстріляні нацистами в Бабиному Яру. Над їхньою умовною могилою нині встановлено великий дерев'яний хрест, а сусідня вулиця носить ім'я Олени Теліги.

У 1942-1943 pp. в особняку вже містилася німецька компанія "Табак-монополь".

З поверненням до Києва восени 1943 р. радянської влади, будинок цей знову став "спецособняком". Припускається, що тут влаштовувалися закриті компартійні прийоми, часом мешкав хтось із високих осіб.

А на початку 1990-х pp., із здобуттям Україною незалежності, на Десятинній, 9 розмістилося Посольство Великої Британії.

26 вересня 1995 р. на фасаді особняка в урочистій обстановці, в присутності Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп, дипломатів Великої Британії та Канади й численної громадськості відкрито меморіальну дошку на честь В. Ф. Симиренка, з нагоди 160-річчя від дня його народження. Автор дошки - скульптор В. Сівко - в оригінальній композиції увічнив у бронзі портрет видатного Українця.

К началу страницы
Зміст