Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ВОЛОДОМИРСЬКА, 45

Цей шляхетний, дуже представницького вигляду особняк стоїть за глибоким курдонером, замикаючи каре, утворене фасадним, П-подібного плану триповерховим прибутковим будинком.

18 вересня 1887 р. було здійснено купчу, за якою садиба на Володимирській, 45 перейшла від київського губернського предводителя дворянства князя М. Рєпніна до дружини інженера-технолога Марії Михайлівни Качала. Та варто згадати не стільки про власницю садиби, скільки про її чоловіка.

Володимир Степанович Качала на той час володів відомим у старому Києві закладом "Мінеральні води". До речі, він був сином знаного галицького політичного й громадського діяча Степана Качали - члена-засновника "Просвіти", товариства ім. Т. Г. Шевченка.

Маючи інженерну освіту, В. С. Качала у середині 60-х pp. XIX ст. приїхав до Києва. Тут він спочатку очолив технічну лабораторію, що здійснювала технічні, торговельні, сільськогосподарські та загальні хімічні аналізи, а у 80-х pp. В. Качала став власником популярного закладу штучних мінеральних вод. Останній містився край Царського саду, ліворуч будинку купецького зібрання. Тут був курзал, або так звана зала Качали, де, між іншим, робив свої перші спроби український хор М. Лисенка.

За свідченнями сучасників, Микола Віталійович часто гостював у домі Качал. Ось рядки із спогадів племінника В. Качали - академіка Кирила Йосиповича Студинського:

"...у 1887 р. від 10 липня до перших днів вересня перебував у Києві, в домі мого дядька, інженера В. Качали, і тоді познайомився з Миколою Лисенком. Із ним разом їздив до Канева, щоб поклонитися могилі Тараса Шевченка". То був перший приїзд юного Кирила Студинського до Киева - одразу по закінченні Академічної гімназії у Львові.

Колишній особняк М. Качала по вул. Володимирській, 45.
1993 р.

Наступного разу К. Студинський приїхав до київського дядька через сім років, восени 1894-го, але вже в ступені доктора філософії (слов'янська філологія); працював у київських бібліотеках. Цьому приїздові передував цікавий "попереджувальний" лист В. Качали, який наведемо повністю, із збереженням стилістики та орфографії:

"26 вересня 1894. Київ.

Пане Кирило!

Я охотно готов Тебе принята, но съ условієм, щоби Ти учився и не водивъ знакомства съ Украинофильскою партією, бо після Твого виїзду съ Кієва мавъ много непріятностей і ище тепер состою під надзоромъ жандармівъ, щоби Ти у Лисенка и Конисского не бувавъ, бо то мені може поробити много клопоту, и я техникъ и купецъ и не маю часу политикувати та ще бувати в ответе перед жандармами, відъ чого нехай и Тебе Богъ боронить. Жадних книжок съ собою не привози. Може бы и жінка Твоя приихала, щоби подивитися на Киев. Покдони Вахнянинови.

Владимир Ст. Качала".

Важко сказати, чого тут більше - щирих переконань, чи тверезого розрахунку на неминучу перлюстрацію.

Фрагмент фасаду.
1993 р

Згодом К. Студинський став відомим літературознавцем і громадським діячем. Доля його склалася типово для тогочасної інтелігенції, котра потрапила в жорна більшовицької системи. Ось основні віхи його біографії: дійсний член НТШ (1899 p.), професор Львівського університету, голова НТШ (1923-1932 pp., тобто, за Польщі), позаштатний академік ВУАН у Києві по кафедрі давнього українського письменства (1924 p.), штатний академік ВУАН - завідувач комісії новітнього письменства (1928 p.), дійсний член ВУАН (1929 p.). А потім - позбавлення звання академіка "за контрреволюційну діяльність" (1933 р.) ТА... підновлення у членстві (1939 р.)...

Та повернемось до долі власне особняка.

Навесні 1888 р. міський землемір Й. Шумінський склав план садиби площею 1115 кв. саж. (бл. 0,51 га), а ще через три роки архітектор О. Хойнацький розробив проект і дав відповідальну підписку про нагляд і керівництво спорудженням двоповерхового флігельного будинку - особняка, а потім - фасадного прибутковою. Так у 1891-1892 pp. утворився цей єдиний в Києві ансамбль.

Деталь фасаду прибуткового будинку по вул. Володимирській, 45.

Але родина Качал недовго володіла цією садибою: 1894 р. померла Марія Михайлівна, а в грудні цього ж року помер і В. С Качала. На початку 1895 р. Київська судова палата, вислухавши скарги кредиторів покійного інженера-технолога, ухвалила визнати його банкрутом, вказавши необхідність охорони майна Качали. Дефіцит виявився в сумі понад 250 тис. рублів. Донька і зять Качали змушені були продати 1907 р. особняк. Останній перепланували вже для нових потреб.

Хоч вуличний фасад і вважається перенасиченим деталями декору, проте у ньому все логічно й доречно, суворо симетрично. Тут можна бачити чи не найколоритніші в Києві фігури кремезних атлантів та повногрудих каріатид, котрі, виграючи формами, тримають балкон другого поверху. Життєрадісні бароково-ренесансні оздоби подано крупно, хоч і дещо важкувато: корінфські колони, сандрики, карнизи, антаблемент і шатрові вежі. Впадає в око алегорична скульптурна група - вгодовані путті, що невимушено напівлежать на пишно оздобленому сандрику, тримаючи в руках: один смолоскип, другий табулу з літерами "SPQR" та совою. Ця абревіатура перекладається як "Сенат і народ римський" і є досі складовою частиною герба міста Рим.

Від 1910 р. у перепланованому особняку містилося Київське громадське зібрання - клуб ліберально налаштованої міської інтелігенції на чолі з власником друкарні та видавцем газети "Киевская мысль" P. Лубківським. Серед керівників клубу і завсідників були популярний фельєтоніст Гарольд (І. Левинський), аграрний діяч і майбутній міністр доби гетьманату А. Ржепецький, лікар Й. Дейч та інші. Тут відбувалися концерти, лекції, вечори, зокрема українського клубу "Родина".

1918 р., за гетьманату, тут мешкав комендант м. Києва генерал Микола Олександрович Тищинський, який перед Першою світовою війною служив у чині полковника в 168-му піхотному Миргородському полку, що також дислокувався в Києві. Свого часу М. Тищинський одержав домашнє виховання та військову освіту - в Чугуєвському піхотному юнкерському училищі. Його батько - Олександр Тищинський - був громадсько-політичним діячем української громади в Чернігові. Певно, щось прищепилося й синові.

У міжвоєнний період у стінах особняка розташувався Будинок санітарної культури з бібліотекою "Медсантруда", а вже під час німецької окупації, у вересні - грудні 1941 р. тут нелегально містилася культурна референтура ОУН на чолі з поетом О. Ольжичем, до якої входили також поетеса О. Теліга, журналіст О. Штуль та інші.

Згідно з постановою Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 11 вересня 1944 p., приміщення колишнього особняка на Володимирській, 45 повинно було стати Будинком вчених, оскільки довоєнний Будинок, на розі Прорізної і Пушкінської, зруйнований вибухом у вересні 1941 р. Вважалося, що це тимчасово - "до відбудування нового будинку". 16 травня 1945 р. голова правління Будинку вчених академік К. Воблий та директор А. Молчанова зверталися з листом до заступника голови Раднаркому УРСР поета М. Бажана з проханням допомогти у ремонті приміщень на Володимирській, 45.

Будинок вчених гостинно відчинив двері 1947 p., хоч і "тимчасово", але й досі діє там, користуючись популярністю серед киян.

Проминувши прохолоду глибокої арки-брами, потрапляємо на курдонер, де точно по осі симетрії стоїть власне особняк. На головний фасад виходять два поверхи, на тильний, завдяки схилу, - три. У центрі композиції фасаду - ризаліт з балконом над дверима парадного входу. В плетиві чавунного огородження балкону закомпоновано ініціали власниці "М" та "К". Фасад оздоблено в дусі ренесансної архітектури - з так званим дощатим рустом, тягами й карнизами.

В інтер'єрах збереглися урочисті мармурові парадні сходи, освітлювані скляною стелею, кілька віталень із соковитим ренесансним ліпленням стель і карнизів. Будинок частково переплановано, з метою пристосування до нових потреб.

К началу страницы
Зміст