Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ШОВКОВИЧНА, 26 (кол. Левашовська, 26-28)

Ця садиба впродовж XIX-XX ст. багато разів змінювалася розмірами й забудовою. Востаннє її розплановано у другій половині 1970-х pp., коли у глибині ділянки звівся п'ятиповерховий грубезний дім для мешкання вищого керівництва УРСР.

А колись, у середині XIX ст., то були дві садиби: № 26 належала полковнику Руднєву, № 28 мала значно більший розмір, сягаючи рогу Шовковичної та Лютеранської вулиць. Маючи площу 1312 кв. саж. (0,6 га.), належала вона професору медицини Ф. Мерінгу.

Садиба Руднєва за купчою від 27 жовтня 1882 р. перейшла у власність штабс-ротмістра Самійла Кіндратовича та Олени Нифонтівни Турчанінових. Тут був дерев'яний, обкладений цеглою одноповерховий будинок. 1895 р. нові власники звели ще на другій лінії забудови, вздовж межі з садибою № 28 двоповерховий кам'яний особняк, у якому й оселилися, а фасадний і флігельний будинки здавали.

У новому особняку фактично було дві квартири: по сім кімнат, по дві кухні, передпокої, ванни й клозети на кожному з поверхів, тобто - на чотири господарі чи родини, та ще в підвалі - дві кухні, кімната, шість льодовень і льохи.

У грудні 1897 р. С. Турчанінов помер. Його поховали в родинному мавзолеї на Аскольдовій могилі, що стояв під блакитною, із золотими зірками банею, біля кладовищенської церкви-ротонди св. Миколая.

Спадкоємцем залишився син, Олександр Самійлович Турчанінов. Він походив з потомствених дворян Курської губернії, закінчив юридичний факультет університету св. Володимира (1891 p.). Службу розпочав у Конотопській дворянській опіці, а вже 1892 р. переведений у штат канцелярії київського губернатора. Наступного року - старший чиновник з особливих доручень при київському губернаторі. Просуваючись сходинками службової кар'єри, неодноразово виконував обов'язки київського віце-губернатора. З 1898 р. обраний на чотириріччя гласним міської думи, представником міста в раді Колегії Павла Ґалаґана. Від 1908 р. - попечитель Олександрівського дитячого притулку. Доброю помічницею у цій справі була дружина, Олександра Павлівна. З 1910 р. О. Турчанінов - у розпорядженні київського, подільського та волинського генерал-губернатора. За службу нагороджений всіма належними орденами та медалями Російської імперії, а також румунським орденом Зірки 4-го ступеня.

Огорожа садиби по вул. Левашовській, 26.
Кінець 1890-х pp.

По смерті О. Турчанінова (1913 р) та його матері (1915 р.) садиба до 1918 р. належала його дітям Олександру, Георгію та Марії.

Після націоналізації, у 1920-і pp. фасадний будинок був зайнятий командним складом Дорожно-транспортного відділу ДПУ (містився неподалік дів.: П. Орлика, 1/15), решта будівель під житлом. У 1923 р. утворився житловий кооператив, якому віддали в оренду на п'ять років усю садибу, з приміткою: "Зобов'язати здати в суборенду флігель ДТВ ДПУ".

Генерал-лейтенант В. П. Герасименко

У 30-і pp. в глибині садиб №№ 26, 28, паралельно вул. Шовковичній, було споруджено чотириповерховий житловий будинок. І цей будинок, і решту сусідніх на садибі й поруч було спалено німецькими військами, які відступали з Києва восени 1943 р.

У повоєнний час, відповідно до постанов Раднаркому СРСР та директив Раднаркому УРСР дуже широко надавалися ділянки під забудову "особняками типу котедж" генералам та старшим офіцерам РСЧА, що мали не менше 25 років вислуги. Так, згідно з рішенням виконкому Київської міськради від 31 серпня 1945 р. "земельна ділянка в межах старої, що згоріла, садиби по вул. К. Лібкнехта, 26" була відведена "під індивідуальне будівництво з розташованими на цій ділянці рештками згорілого двоповерхового будинку (коробка) наркому оборони УРСР генерал-лейтенанту Герасименку В. П. у безкоштовне й безстрокове користування".

Цей наркомат існував фактично з березня 1944 р., до листопада 1945 p., і був потрібен суто з політичних міркувань СРСР - для вступу УРСР до ООН, а генерал-лейтенант В. П. Герасименко так і залишився єдиним в історії наркомом оборони УРСР, хоча за Конституцією міністерство оборони України "існувало" аж до 1978 р. - до прийняття нової Конституції УРСР, де вже не значилося такого міністерства.

Згодом у тому особняку, що стояв за високим глухим парканом з воротами праворуч, мешкав з родиною інший генерал - Іван Дмитрович Зайцев, відомий як український драматург Іван Рачада.

Колишній "Бункер Щербицького".
1998 р.

Поруч, у респектабельному одноповерховому цегляному особняку, поставленому на лінії забудови вулиці - ліворуч, під № 28 - містилося Генеральне консульство Польської Народної Республіки.

Ця сусідня садиба, на розі Шовковичної та Лютеранської належала поміщиці Софії Миколаївні Добровольській, а згодом - поміщику Звенигородського та Чигиринського повітів Володимиру Микитовичу Крітському. По його смерті спадкоємці продали частину садиби дійсному студенту університету св. Володимира Аарону Иосифовичу Бродському. На його замовлення за проектом та під наглядом техніка А. Краусса у 1893-1894 pp. й було зведено одноповерховий з підвалом особняк № 28, що мав два витягнуті в бік двору крила та бічний, повз будинок (ліворуч), проїзд у двір. В особняку було дев'ять кімнат, кухня, ванна, клозет.

А. Бродський доводився рідним братом Олександру Иосифовичу Бродському (див:. Садова, 5). Обоє були директорами Південноросійського акціонерного товариства пивоварних заподів.

А сусідами ліворуч (№ 30) залишалася родина Крітських, які 1912 р. продали садибу Катерині Вікторівні Вишневській. Остання й спорудила того ж року замість особнячка шестиповерховий прибутковий будинок. У порталі парадного входу було вміщено дворянський герб Вишневських, певною мірою, "в піку" тим сусідам-нуворишам, власникам особняків, хто міг показати на фасаді як не монограму, то хіба що пишний, але ж порожній картуш, а не родинний герб. Гаврило Андрійович Вишневський, чоловік домовласниці, був членом Державної Думи, гласним губернської земської управи. Вишневським належало майже 800 десятий землі поблизу Ржищева. І цей будинок, № 30 при підступі німецьких військ з Києва був спалений восени 1943 p., але підбудований по війні.

А особняк А. Бродського 1920 р. обстежував член комітету ВИКОПИСу Ф. Ернст. Він занотував: "Квартира розгромлена, з меблів червоного дерева майже нічого не залишилося; знайдений цінний комод карельської берези з чорними голівками сфінксів; будинок покинутий власниками".

У націоналізованому особняку містилися різні установи: у 1922-1923 pp. - Губсобез Інвалідного інституту, потім, до 1934 р. - дитячий будинок.

Отже, в середині 1970-х pp. обидві садиби - № 26, 28 - було розчищено під нове будівництво, яке тривало без широкого розголосу. 1979 року восьмиквартирний п'ятиповерховий, поставлений осібно, на безпечній відстані від меж садиби, будинок було заселено. Горішній, п'ятий поверх зайняв перший секретар ЦК КПУ Володимир Васильович Щербицький, решту помешкань було призначено для другого секретаря ЦК, голови КДБ, голови Верховної ради, командувача КВО. Тут зосередишся вище керівництво України - із своєрідним "номенклатурним" побутом, ретельно приховуваним від стороннього ока.

Незважаючи на світлий колір стіп, якась наїжачена гострими кутами, прикритими лоджіями-вікнами, вся споруда через цей немилий, відлюдний вигляд одразу ж дістала від киян зневажливо-глузливу назву "бункер". Високий ґратчастий паркан з боку Шовковичної було наглухо зашито металевими листами; щільно, без жодної шпарини, крізь які б нужденні співгромадяни могли просунути лист - надію на справедливість та захист. Звичайно ж, пішов поголос, що паркан зашитий броньовим листом. Крім офіційних воріт з Шовковичної, було ще кілька - на бічні садиби по Лютеранській та Банковій. Зверху по паркану чергувалися вряд скоби та гострі списи, а з боків тодішня новинка - телеоко.

Як пише помічник В. Щербицького В. Врублевський, "звичайно, подібне могло викликати озлоблення і не витримувало жодної критики". Навіть така дрібниця підлягала обговоренню й мала відповідне рішення: гострі піки було замінено кульками (на вулиці), а біля колишнього ЦК ті піки так і залишилися...

Залишилися й фальшиві вікна на торцевій стіні будинку № 30, як примара недавнього фальшивого минулого. Ніякого затишку в цьому "бункері" не передбачалося та й бути не могло: казенні меблі, суворий побут номенклатурних компартійних "діячів". Так було заведено.

Як контрпропагандивний захід проти народного "бункера" було вигадано й пущено "в маси" іншу назву: "Білий лебідь". Та не прижилося.

Але справжній бункер спорудили неподалік ще у 1950-1960 pp.: підземний командний центр управління Україною на випадок ядерної війни, яку ось-ось мали розв'язати "імперіалісти".

Із здобуттям Україною незалежності мешканці "бункера" залишили його непривітні стіни, і тут розташувалися комерційні банки та навіть посольство Бельгії. Але тимчасово.

К началу страницы
Зміст