Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ЛИПСЬКА, 16 (кол. Катерининська, Рози Люксембург, 16)

Садиба ця має довгу, цікаву й доволі драматичну історію.

Відома вона з початку XIX ст., коли власницею її стала Уляна Костянтинівна Веселицька. Родина Веселицьких понад півстоліття володіла величезною садибою, де пройшло життя кількох поколінь цієї сім'ї.

Голова роду - Петро Петрович Веселицький, дійсний статський радник, дипломат, зробив видатний внесок в успішне завершення воєн Росії з Прусією (1756-1763 рр.) та з Туреччиною (1768-1774 рр.). Після закінчення турецької війни він остаточно оселився у Києві. За життя Петра Петровича родина мешкала на вулиці Московській, 40Б у знаменитому нині "будинку з колонами" - одному з небагатьох, що збереглися в Києві з XVIII ст. (від 1999 р. у відтвореному в цеглі будинку розміщується Музей культурної спадщини). Тут зростали шестеро дітей Веселицьких, всі вони отримали чудове виховання і прекрасну освіту. Три сини стали військовими, служили в артилерії.

Старший син - Михайло Петрович (нар. 1772 р.), брав участь у війнах початку XIX ст., був тяжко поранений і в чині капітана артилерії подав у відставку. Середній син, Гаврило Петрович (нар. 1774 р.), здобув військово-інженерну освіту. Під час Вітчизняної війни 1812 р. відзначився у битві при Березині, де командував артилерією колишньої Дунайської армії адмірала П. Чичагова. У 1813 р. Г. Веселицький одержав чин генерал-майора та орден Св. Георгія 3-го ступеня. 1814 р. за взяття гори Монматра він був нагороджений золотою шпагою "За хоробрість". Портрет Г. Веселицького написаний англійцем Джорджем Доу для Військової галереї Зимового палацу в Петербурзі.

Генерал-майор Г. П. Веселицький. Портрет роботи Д. Доу.

Молодший син Веселицьких - Петро Петрович (нар. 1777 р.) повторив початок життєвого шляху братів. Війна 1812 р. застала його артилерійським підполковником. Петро Веселицький був смертельно поранений на Бородінському полі. Поховали його на цвинтарі Видубицького Михайлівського монастиря. У 1811 р. вдова дипломата П. П. Веселицького продає садибу на Московській та оселяється на Липках, поблизу Кловського палацу.

Автор знаменитих "Записок" П. Вігель згадував Київ тої доби: "З інших родин видавався прийомами дім Уляни Костянтинівни Веселицької, за першим чоловіком Білуха-Кохановської. Другий чоловік її був останнім російським посланником при кримському хані. Дім її був настільки ж веселий, як і прізвище та вона сама. Постійна її весела вдача, пристойна її вікові жартівливість та українська її мова робили її для всіх приємно оригінальною; гостинність її не знала меж, за її столом зливалися звичаї та нрави, всієї Руси - східної й західної, великої й малої. У неї зазвичай гостювали її малоросійські родичі: Іваненки, Гудими, Масюкови та інші; вони нікуди не виїжджали, в її домі бачили весь Київ та, пробувши деякий, час, поверталися додому".

Колишній особняк Уварових по вул. Липській, 16.
1993 р.

Про це ж згадує і К. Шероцький: "У Липках здавна були розташовані особняки київської знаті, і цей аристократичний характер Липки зберегли й досі; у 50-і рр. тут у домах кн. Кудашева, Милорадовича, Васильчикова, Лукашевича, Іваненка, Безбородька, гр. Тишкевича, Веселицької давалися розкішні бенкети й блискучі бали й прийняття, причому на прийняттях у Милорадовича і Веселицької хизувалися українською мовою".

В архівних справах Київського магістрату (кримінальна частина) є й така згадка про Веселицьку (цей факт став відомий з розповіді києвознавця В. Ковалинського). 8 жовтня 1823 р. магістрат слухав справу київського міщанина Федора Навроцького, котрий придбав у солдатів інвалідної команди вола на м'ясо і шкуру. Виявилось, що солдати цього вола вкрали у генеральші Веселицької, дійсної статської радниці, на Липській. Магістрат присудив Ф. Навроцькому штраф у 90 руб. за купівлю краденого вола. Отже, садиба в найпрестижнішому районі міста була не лише аристократичним салоном, а й самодостатнім господарством з усією необхідною "інфраструктурою".

План садиби Адельгейм.
1883 р.

По смерті У. Веселицької велика садиба перейшла у спадок її старшому синові. 1833 р. при переплануванні вулиць, за наказом генерал-губернатора В. Левашова було знищено липовий гай, прокладено нову поквартальну сітку.

Тож частина садиби М. Веселицького відійшла під нову вулицю Шовковичну. Йому запропонували замість цієї землі два місця, що мали продаватися з торгів, але Веселицький відповів, що будувати в Києві не збирається і бажає отримати компенсацію, зазначаючи, що місце це йому дісталося від "матері моєї, дійсної статської радниці Уляни Веселицької. Місце поруч з садом військового губернатора". І далі, що в них "був чудовий сад з фруктовими деревами й сторічними липами, і все це мені коштувало 7000 рублів". У 1834 і 1835 рр. відбулися торги, і М. Веселицький отримав компенсацію.

Садиба М. Веселицького лежала в межах сучасного кварталу - Липська, П. Орлика, Шовковична, Липський провулок. Це місце позначене і на плані Двірцевої частини кінця 30-х-початку 40-х рр. XIX ст. як власність капітана Веселицького. Власником садиби пізніше став його небіж - Сергій Гаврилович Веселицький. Як і всі згадувані чоловіки з роду Веселицьких, Сергій Гаврилович був військовим. У 1850 р. він командував бригадою, а під час кримської кампанії у чині генерал-лейтенанта - дивізією. Його син, Гаврило Сергійович, став останнім з Веселицьких власником садиби.

Ризаліт лівого крила.
1993 р.

У 70-і рр. її придбав світлійший князь Семен Михайлович Воронцов, син фельдмаршала, останній з роду Воронцових, відомий як перший загальностановий міський голова Одеси (1863-1867 рр). 1879 р. його повірений у справах звернувся до міської управи по дозвіл на розпланування скверу імені Воронцова на місці теперішнього наріжного будинку по Липській, 18/5, де тоді було місце, відведене під палісадник. Флігель Воронцова дивився вікнами на цю міську землю, де здавна була яма зі стоячою водою, а із проведенням водогону цей резервуар перетворився на "смердючу яму", яка зволожувала стіни флігеля. Князь Воронцов пропонував своїм коштом впорядкувати це місце, засипати яму, поставити "приличную решетку", зробити цегляний хідник. Через рік дано дозвіл з резолюцією: "За неявкою повіреного князя Воронцова залишити без наслідків". На архівному плані садиби в цій справі показаний дерев'яний будинок фасадом на Липську і кам'яний флігель, фасадом на Єлизаветинську.

Парковий фасад.
1920-і рр.

1883 р. садибу придбав інженер-технолог Едуард Адель-гейм і записав майно на дружину, Адель Олександрівну Адель-гейм. Нові власники стали переробляти будинки. Того ж року за проектом архітектора Василя Васильовича Ганке зводиться кам'яна прибудова і оновлюється фасад.
В описі садиби за 1884 р. господарі подають основні відомості про свою нерухомість. Так, вся садиба нараховувала З тис кв. саж. (1,37 га), з них 2,418 кв. саж. займав сад. У дерев'яному, одноповерховому, з кам'яною прибудовою будинку на 16 кімнат мешкала родина домовласниці. Адель Олександрівна вказала приблизну вартість квартири, якщо її здати в найм - 3 тис руб. сріблом на рік.

На садибі стояв ще один будинок - кам'яний, одноповерховий, з дерев'яним мезоніном, на сім кімнат. Ця квартира здавалася в найм за 600 руб. на рік. У дерев'яному одноповерховому флігелі теж була одна квартира - 5 кімнат, що здавалися за 100 руб.

Південно-західний торець. 1920-і рр.

Тут же розміщувалися різні господарські споруди: екіпажна, стайні, дерев'яні сараї для корів і льох. На утримання садиби витрачалося 790 руб. на рік, сюди входили і податки, і страхування майна, і поточний ремонт, і плата двірнику. Поряд з указаною сумою витрат стоїть приписка домовласниці: "Так как усадьбу граничат четыре улицы, то для содержания улиц в чистоте содержатся два дворника".

Родина Адельгейм могла собі дозволити мати таку велику садибу на престижних Липках, оскільки вони були власниками чудового маєтку і цукрового заводу в с Степанці Канівського повіту Київської губернії.

За проектом архітектора О. Шіле, 1886 р. будуєтся двоповерховий кам'яний флігель ближче до Липського провулка. 1894 р. садиба ще належала родині Адельгейм - Ользі Федорівні Адельгейм та її дітям: Наталі, Надін, Павлові, Вольде-марові, Олександру та Роберту Бернардовичам.

План 1-го поверху.

У другій половині 90-х рр. садибу придбав цукровий магнат Лазар Ізраїлович Бродський. Будинки він здавав у найм та ще й хотів купити міську землю перед флігелем. Міська управа на це згоди не дала, дозволивши лише орендне користування землею на 1898-1904 рр. по 50 руб. на рік. Згодом на цьому місці, за проектом архітектора Г. Шлейфера спорудили 5-е міське двокласне училище ім. М. X. Бунге.

Під час будівельних робіт 1899 р. на глибині 30-40 см в культурному шарі виявлено золоті речі, що зберігалися в амфорі з низьким горлом. Частину речей розкрадено, але навіть те, що збереглося, свідчить про заможність колишнього власника скарбу, до якого входили два золотих злитки, за формою схожих на срібні гривні новгородського типу вагою 141 та 98 грамів, три браслети з товстого золотого кованого дроту. Найбільшу цінність для датування скарбу мали 12 візантійських та одна східна золотих монет X--XI ст.

Після смерті Л. Бродського садиба перейшла у власність його дочки Маргарити, і будинки, як і раніше, здавалися в иайм. Київські газети у 1906-1908 рр. друкували оголошення, що "барський будинок-особняк з каретними сараями, великим садом та іншими вигодами здається в найм по Катерининській вулиці № 16".

1911 р. вся садиба Бродських, крім будівлі по Левашовській (Шовковичній, 13) - згодом і цей будинок придбала графиня Н. Уварова, - була розпродана частинами. На її терені одразу ж було зведено три нові особняки за проектами відомих архітекторів. На розі Єлизаветинської та Левашовської 1912 р. був споруджений особняк М. Ковалевського (вул. П. Орлика, 1/15 - див.). Поруч, теж у 1911-1912 рр. - особняк В. Демченка (П. Орлика, 3 - див.). А на Катерининській, 16 за проектом архітектора Павла Івановича Голландського було споруджено особняк графині Н. Уварової, з дому Терещенків.

Фасад служб по Липському провулку.
1920-і рр.

П. Голландський виконав багато замовлень для родини Терещенків: училище ім. М. А. Терещенка (1905-1907 рр.) на Ярославовому валу, 40, торгова школа ім. П. Г. Терещенка (1902 р.) на вул. Воровського, 18/2, переробка інтер'єрів особняка Ф. А. Терещенка на вул. Терещенківській, 9 (1913-1914). Він же збудував палац Терещенків у селі Дениші Житомирського повіту (1910-1911 рр.), творчо використавши традиції садибної архітектури кінця XVIII-початку XIX ст. (палац не зберігся).

Декор срібної вітальні.
1998 р.

А на Катерининській, 16 було знесено старі будинки і заново розплановано садибу. Особняк, поставлений чоловим фасадом по лінії вулиці, одержав Г-подібний план, з видовженим у глиб двору "глаголем", що сполучався зі службами, розміщеними фасадом до Липського провулка. Основний об'єм особняка - з парадними приміщеннями - мав один поверх, а в двох поверхах дворового крила, куди ведуть дерев'яні сходи з масивним дерев'яним поруччям, розмістилися житлові помешкання.

Архітектор оздобив усі фасади особняка у стилі ампір, що набув тоді поширення, але симетрії вже не дотримувався, приділивши увагу раціоналістичному плануванню. Цікаво, що тут ретельно декоровано й тильні фасади, чого нечасто дотримувались в архітектурі особняків.

Асиметричному вуличному фасаду надано належних рис величі й значущості - з виділенням розкреповками двоповерхової частини парадного входу (праворуч) та для зорової врівноваженості (ще не затулений деревами, будинок проглядався здалеку широкої вулиці) меншого об'єму протилежного крила (ліворуч). Над входом піднісся накладний чотириколон-иий портик доричного ордера з невеличким балконом та пишно декорованим фронтоном другого поверху. Подібний накладний портик виокремив ліве крило, збагачене розвинутим фризом - з круглими вікнами-ілюмінаторами, ліпниною та кованим ампірним огородженням псевдобалконів. Усі деталі декору чолового та інших фасадів особняка свідчать про вишуканий смак та глибоке знання архітектури ампіру, тактовно й вправно використані зодчим П. Голландським. Кожна деталь розроблена довершено й виразно: ліпні маскарони, віночки, перевиті стрічками, гірлянди, смолоскипи, античні фігури у фризі, метал - ґрати й лев'ячі морди на стулках парадних дверей тощо. З раціонально розпланованого і водночас вправно прихованою асиметрією вестибюля білі мармурові сходи ведуть до холу бельетажу. Тут збереглися інтер'єри з художнім ліпленням і розписами, мармурові каміни, різьблені двері й поліроване фацетоване бемське віконне скло.

Фрагмент декору парадної зали.
1998 р.

Двадцятидворічна власниця особняка, графиня Наталя Федорівна Уварова, дружина графа Сергія Сергійовича Уварова, бердичівського повітового предводителя дворянства, директора Київського відділення Російського музичного товариства, у листах до сестри Надії описувала, зокрема, хід опоряджувальних робіт в особняку:

Граф С. С. Уваров

"Був Мельцер (власник меблевої фабрики. - Авт.) із заманливими пропозиціями, переглянули теки, рисунки. І-LXII, II-LXIII - дуже красиво. Вчора був Голландський, вибирали ручки для дверей. Нудне заняття. Думаємо взяти помічника архітектора".

Графиня Н. Ф. Уварова.

Внутрішнє планування особняка - коридорне, з двостороннім розміщенням кімнат. Декор інтер'єрів дослідили мистецтвознавці О. Сердюк та О. Мокроусова.

"У невеличкій затишній кімнаті падуги та кути плафона прикрашені зображеннями букетів троянд. Квіти ніжно-рожевого та чайного кольору оповиті світлим бузковим серпанком". Розквітлі троянди, що ніби ось-ось зронять пелюстки, тугі квіти в пору цвітіння та ніжні бутони немовби символізують швидкоплинність часу й одвічні закони життя.

Розписи в будуарі.
1998.

Оздоблення сусідньої парадної зали більш еклектичне за характером, побудоване на поєднанні класицистичного ліплення з живописом плафона. На високій стелі зображено блакитно-рожеве небо з сірими хмаринками та двох путті, що бавляться легкою тканиною та трояндовими гірляндами. Десюдепорти, що також збереглися над дверима, за характером живопису та кольоровою гамою близькі до розпису "трояндової кімнати".

Розписи в будуарі.
1998 р.

Але використання позолоти в оздобленні зали здається вже надмірним. Цікавим є вирішення "музичної" теми парадної зали: музичні інструменти присутні і в ліпному декорі, і в живописі (ліри, сопілки, скрипка).

У великому світлому приміщенні з мармуровим каміном, з насиченим ліпленням на картушах у кутах плафона дано символічне зображення чотирьох пір року: снігурі на тлі спокійного зимового пейзажу, квітуча рожева гілка яблуні, польові квіти серед жита, стигле ґроно винограду. Живописні композиції на стелі також дають алегорію пір року - через зображення амурів, які бавляться; взимку - тканиною-хмарою, з якої може піти сніг, навесні - квітами й голубом, влітку - снопами, восени - гроном винограду. А в десюдепортах - сюжетний живопис на теми з античної міфології. Обидва сюжети пов'язані з богинею краси й любові Венерою. Прозорими світлими фарбами в багатофігурній композиції дано Венеру перед дзеркалом, трьох грацій, амура. Все ніби сповнене повітрям, фігури ніби тануть у розсіяному сонячному світлі, яке підкреслює ірреальність міфологічного простору. На другому десюдепорті зображено напівоголеного юнака з молоточком у руках та коротким мечем у піхвах. Юнак озирається до жінки, огорненої легкою напівпрозорою тканиною.

В композиції - амур та двоє юнаків, один з них тримає шолом. А нижче - двоє голубів біля коваделка та сагайдак зі стрілами. Вважається, що це зображення Венери і бога війни Марса, коханця Венери. Цю композицію виконано у пастельних тонах.

Ім'я автора цих розписів, виконаних олійними фарбами по сухому тиньку, залишається невідомим. Парадна зала, розміщена вздовж паркового фасаду, має вихід на терасу, оформлену напівротондою із спарованими колонами іонійського ордера.

На парковому фасаді крила дано два скульптурних зображення, що мають певний алегоричний зміст, дотичний до обох господарів особняка. Це - богиня полювання Артеміда - з луком, стрілами й ланню. За грецькою міфологією, Артеміда, крім полювання, благословляє шлюб, а також виступає охороницею матері при пологах, дає благословення на щасливі пологи. Тут скульптура "Артеміда з ланню" є повтором римської копії з грецького оригіналу Скопаса або Леохара, що зберігається в Луврі і відома під назвою Артеміди-Версальської.

Ця антична алегорія пов'язана з діяльністю графині Н. Уварової, що мала фах акушерки і практику на Виноградній, 18. Згодом вона викупила вже згаданий будинок на Левашовській, 13 - в тилу власної садиби, і відкрила там пологовий притулок.

Друге скульптурне зображення на тому ж фасаді, майже в кутку - графський герб Уварових. Їхній рід походить від Мурзи Мінчака Косаєвича, який прибув до Москви з Орди ще на початку XV ст. Од його сина Увара пішов рід Уварових, які згодом мали герб. Ось опис цього герба: "У щиті, поділеному на чотири частини, посередині знаходиться червоний щиток, де зображений золотий хрест, і під ним срібний місяць ріжками донизу звернений до золотої шестипроменевої зірки. У першій та четвертій частині у срібному полі поставлено по одній чорній крокві. У другій і третій частинах, у блакитному полі видно з-за хмар руку в латах з мечем. Щит вінчає звичайний дворянський шолом з дворянською на ньому короною і трьома страусовими перами. Щит тримають два чорні одноголові орли".

Уварови мали великі маєтності у Новоград-Волинському повіті - понад 65 тис десятин землі (понад 71 тис га). Родинним маєтком на тих українських землях був Емільчин на річці Уборть. Уваровим належали там само винокурний та спиртоочисний заводи, два тартаки. Батько С. Уварова, Сергій Аполо-нович Уваров, був Волинським губернським предводителем дворянства. Новоград-Волинським повітовим предводителем дворянства був камер-юнкер Володимир Сергійович Уваров; він же очолював повітове земське зібрання, де гласним був С. Уваров. Дружина останнього, Наталя Федорівна, мала у тому ж повіті З тис десятин землі. У Бердичівському повіті Київської губернії С. Уваров та Н. Уварова мали ще до тисячі десятин землі, і Сергій Сергійович був предводителем бердичівського повітового дворянства. Він же у 1913-1916 рр., як вже зазначалося, входив до складу дирекції Київського відділення Російського музичного товариства. Розкішний особняк у Києві відповідав соціальному та громадському становищу, матеріальним можливостям родини, вимогам світського етикету тощо.

1916 р. в особняку Уварових зупинялася Велика Княгиня Ксенія Олександрівна Романова з чоловіком. А 1917 р. Уварови продали особняк по вул. Катерининській, 16 відомому власнику прибуткових будинків, комерції раднику Миколі Парфентійовичу Попову, який того ж року, окрім цього, придбав також особняк по вул. Олександрівській, 15 (нині - вул. М. Грушевського, 22 - див.). М. Попову судилося стати останнім дореволюційним, отже - й законним власником садиби. Але, зі зрозумілих причин, він недовго перебував у цій ролі.

За даними фінансового відділу міської управи, на 11 жовтня 1918 р. особняк Уварових був реквізований командувачем німецькими збройними силами в Україні. А граф С. Уваров мешкав по вул. Інститутській, 27 - у прибутковому будинку М. Лучицької, у п'ятикімнатній квартирі № 25, на п'ятому поверсі. Тоді тут мешкали й інші крупні поміщики, як от Марія Миколаївна Гессе з родиною, М. Суковкін - голова губернської земської управи та інші. Невдовзі Уварови емігрували.

1919 р. комісія Ф. Ернста взяла на облік і передала до міського музею з квартири С. Уварова по Інститутській, 27 три ящики з предметами старовини й творами мистецтва. Серед іншого - кришталеві люстри доби Катерини II, люстри 1820- 1830 рр., бронзова чорнильниця з годинником і орлом тих же часів, канделябри, свічники, підставки для фруктів тощо.

Щоб вижити на еміграції, граф С. С. Уваров працював тапером у паризьких кінотеатрах, поки ще фільми були німі. Його любов до музики додавала сил до життя, можливості утвердитися. Він грав у театральній аматорській трупі княгині Л. Васильчикової, разом з графинею С. Бобринською, князем Вяземським, князем Щербатовим, а режисером театру була Катерина Миколаївна Рощіна-Інсарова. Усі "колишні"...

Л. Васильчикова пише у спогадах "Мій паризький театр": "Особливо діставалося від Рощіної С. Уварову. Вона дуже його цінувала за талановитість; у кожній ролі він створював тип і був той, що в російській провінції зветься "улюбленець публіки"; дякуючи цьому йому сходила з рук його казкова неуважність... Провали пам'яті у нього могли статися будь-якої миті, і доводилось бути з ним завжди напоготові, але він жодного разу не підвів, а привчив своїх колег до тої меткості та пристосовності, без яких актор на сцені зв'язаний".

Син Л. Васильчикової, князь Георгій згадував: "Пам'ятаю, як Сергій Сергійович Уваров... постійно забував свої ролі. Одного разу це з ним трапилось на генеральній репетиції. Мати його обурено "смикнула", а той відповів сумирно: "Вибачте,

Ділька, але я вже три дні нічого не їв!" Сергій та Наталя Уварови мали дітей - Наталю і Сергія, від яких пішли онуки - вже з французькими іменами: Жак, Клод і Франсуаза. Вдруге Н. Уварова вийшла заміж за графа Луї де Гідона.

Та повернемося в особняк на Катерининській, 16 у 1918 р., коли там жив фельдмаршал Герман фон Ейхгорн, командувач німецькою групою армій "Київ". Про цей факт свідчать як архівні матеріали, так і мемуарна література, зокрема спогади гетьмана П. Скоропадського. Він згадує свої візити в особняк до Ейхгорна та прийняття командувача П. Скоропадським у палаці колишнього генерал-губернатора.

30 липня 1918 р. Б. Донськой і ще один терорист убили на Липках бомбою Ейхгорна та його ад'ютанта. За спогадами гетьмана П. Скоропадського: "Ейхгорна було відвезено до клініки професора Томашевського, він ще промучився якийсь час і наступного дня увечері, якраз у той момент, як я прийшов його перевідати, він помер. Через два дні з великою урочистістю його відспівали в одному залі будинку Попова, де він жив на Катерининській вулиці".

А київська садиба Уварових у 1919 р. вже мала нових господарів, її зайняла Всеукраїнська Чрезвичайка. За спогадами О. Гольденвейзера, "ця остання (Вучека, як її називали) розмістилась у кращому особняку в Липках, у якому під час війни жив великий князь Олександр Михайлович, а при німцях - фельдмаршал Ейхгорн. її головою ще в Харкові був призначений знаменитий Лацис. Це доволі багато говорить вуху киянина...".

Сергій Білокінь у своїй книзі наводить вислів однієї киянки про те, що Катерининську вулицю називали в ті часи найдовшою вулицею у світі: нею можна було піти - й ніколи не повернутися назад.

З остаточним встановленням у Києві радянської влади, в особняку Уварових розміщувалися обласні управління ОДПУ (1922-1930), НКВС (1930-1940), НКДБ, по війні - МДБ, КДБ - до 1987 р. Отож, всі "вороги народу" з Київщини понад шістдесят років один по одному, тисячами й тисячами споглядали оті хмаринки й амури на розкішних стелях особняка, котрим його власники користалися лише якихось чотири роки...

Десь на початку 1930 р. сюди потрапив заарештований за звинуваченням в антирадянській пропаганді архітектор Василь Олександрович Осьмак. За спогадами свідка, перебуваючи у перший день в "збірній кімнаті" в очікуванні допиту серед багатолюдного зібрання таких самих "ворогів", В. Осьмак підійшов до "параші", що стояла в кутку. Хтось спробував його присоромити: "Професоре, як вам не соромно, адже тут дами!" На що той впівоберта страждальницьким тоном мовив: "А в мене ж нирки!" Йому дали вісім років ув'язнення, яке довелося відбувати... в цьому ж особняку. В. Осьмак очолив групу з п'яти студентів-архітекторів, заарештованих у такому ж безглуздому звинуваченні; під загрозами й тортурами вони "визнали" вину, зламалися. Але мета "органів" була суто практична: в такий протиправний спосіб ДПУ сформувало проектне бюро на чолі з В. Осьмаком, якому доручило розробити проекти для власних, ОДПУ, потреб. Так було споруджено сусідній будинок поруч з особняком, сполучуваний переходом на рівні другого поверху, клуб НКВС (нині - театр юного глядача по вул. Липській, 13), їдальню (Липська, 15), клуб ім. Реденса (нині - будинок культури МВС на вул. П. Орлика, 16), блочні житлові будинки у дворі на Липській, 15, конвойні казарми тощо. А на самій садибі ОДПУ по Липській (тоді - Рози Люксембург, 16), було побудовано два триповерхові корпуси внутрішньої тюрми та так званий "тюрпод" - тюремний підвал, де виконувалися смертні вироки. Виконавцями вироків й консультантами при проектуванні були троє: Стасик - в нього завжди тряслися руки, шофер - завжди п'яний та один єврей. Всі троє дуже полюбляли цю справу.

Одночасно за проектом В. Осьмака було надбудовано другий поверх над вуличним фасадом самого особняка. За спогадами свідків, на надбудові працював колишній будівельний десятник, що зводив цей особняк 1912 р., а тепер сидів тут як "ворог народу". Працюючи кайлом на горищі, немолодий вже десятник бідкався, що колись надто міцно зробив мурування, яке тепер так важко розбивати...

Проектна група, або, як це тоді називалося, "шарашка", діяла досить вправно. Досвідчений архітектор, за плечими якого були такі споруди в Києві, як-от: лікарні, клінічне містечко на Байковій горі, бібліотека по вул. Володимирській, 62, гімназії, ломбард на Прорізній, 8, особняк М. Дітеріхса по вул. Тимофіївській, 3 (див. - М. Коцюбинського, 3) тощо, - професор КПІ, задавав основну принципову схему, а молодь, студенти, що сповідували вже ідеї новітньої архітектури Ле Корбюзье, надавали фасадам і інтер'єрам сучасного, конструктивістського вигляду. "Замовники" довіряли авторитетові професора, тим паче, що їх підкупала простота та економічність проектованого, а про "тлетворное влияние Запада" тоді ще не йшлося - то вже по війні були такі звинувачення.

Згодом, а саме влітку 1930 р., вправним проектантам дозволялася прогулянка до Марийського саду у супроводі конвоїра, який ішов позаду, не знімаючи руки з кобури з наганом. Архітектори називали його між собою "нянькою" - тоді у садах діти гуляли у супроводі няньок та колишніх "фребелічок". Невдовзі в "няньки" завелася в саду "маруха" - із справжніх няньок; часом, пора вже було вертатись з прогулянки, а той все ховався у кущах. Якось Василь Олександрович Осьмак розлючено мовив: "Зв'язати мерзотника й одвести назад!"

Ця проектна "шарашка" жила й працювала в особняку до 1931 р., а потім їм дозволили жити вдома, а сюди ходити лише на роботу. Вже 1937 р. до В. Осьмака прийшли з ордером на арешт, і старий архітектор здивовано вигукнув: "Лебедики, так я ж ще сиджу, вісім років не скінчилося!" Його залишили в спокої, і помер В. О. Осьмак на початку січня 1942 р. в окупованому німцями Києві. Похований на Солом'янському кладовищі, поруч з батьками і дружиною.

1987 р. особняк було передано Українському фонду культури, який замовив реставрацію інтер'єрів та пристосування їх до нових потреб.

Наприкінці 1950-х рр. вздовж усього Липського провулка, де колись стояли служби, було споруджено шестиповерховий житловий будинок для співробітників КДБ Києва та області.

К началу страницы
Зміст