Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ІНСТИТУТСЬКА, 26 (кол. 48)

Садиба, на який стоїть цей особняк, сформувалася па початку XIX ст., а в середині XIX ст. вона належала дворянці Грибовській та іноземцеві Цитіну. Сусідами були спадкоємці купця Бухтєєва (Інститутська, 46) і пансіон графині Левашової (Інститутська, 52, що згодом переїхав у власне приміщення на Володимирській, 54).

1873 р., за купчою, садиба перейшла до особистого і почесного громадянина Вільяма Йосиповича Сіоні та його дружини Луїзи Степанівни. У міському архіві зберігся план, складений міським землеміром О. Терським; на невеличкій ділянці площею 222,5 кв. саж. (0,1 га) стояв фасадний одноповерховий дерев'яний будинок, містилися служби, був невеликий садочок. Праворуч - садиба А. Гудим-Левковича, ліворуч - проїзд до садиби Бонацьких, згодом - Фабриціуса. Проїзд було влаштовано за рахунок садиби по Інститутській, 52, що належала генерал-майору В. Шаврову. Взагалі ж наявність такої забудови стала на заваді розвиткові Еспланадної вулиці, що так і залишилася у вигляді двох окремих відрізків - Кріпосного та Виноградного провулків. Це той випадок, коли приватні інтереси зазвичай виявилися сильнішими за громадські та загальноміські.

Власник садиби Вільям Сіоні працював касиром у Київському приватному комерційному банку, яким керував на той час киян, О. Кудашев. О. Паталєєв у спогадах "Старый Киев" пише, що банк під орудою князя Кудашева дійшов мало не до повного краху. Службовці банку примітивши, що ними керують люди, котрі у банківській справі нічого не тямлять, робили підробки і чинили крадіжки, що призвело банк майже до краху. Один лише касир Сіоні на своїх особистих спекуляціях розтратив понад мільйон банківських грошей.

Колишній особняк по вул. Інститутській, 26.
1994 р.

Відбувся суд 1878 р. Службовці, винні у розкраданні грошей, понесли належну кару. Сіоні був засланий до Сибіру. Лазар Ізраїлович Бродський та польський цукрозаводчик Й. Ярошинський надали допомогу банку, підтримавши його своїми внесками. Завдяки цьому останній повністю піднісся під управлінням нового директора В. Янковського, ставленика поміщиків-поляків.

Після такого скандалу дружина Сіоні у 70-і pp. змушена була продати садибу на Липках. У 80-і pp. це землеволодіння належало дружині підполковника Єлизаветі Іванівні Богородицькій. В описі за 1884 р. на садибі значився одноповерховий дерев'яний будинок на 6 кімнат з двома передпокоями, садок на 50 кв. саж., невеликий флігель, де була кухня та господарські службові приміщення, під одним дахом яких розмістилася каретна, стайні, сараї. Родина Богородицьких володіла цією садибою до середини 90-х pp. XIX ст.

За купчою від 11 листопада 1904 p., садиба по вул. Інститутській, 48 перейшла у власність дійсного статського радника Миколи Івановича Антонова, якого у квітні того ж року перевели з посади прокурора Житомирського окружного суду на місце товариша прокурора Київської судової палати. У 1905 р. він побудував цей одноповерховий з вулиці та двоповерховий з двору особняк за проектом архітектора Є. Єрмакова.

Євген Федорович Єрмаков багато працював у Києві. На зламі XIX-XX ст. він як єпархіальний архітектор спорудив низку відомих у Києві житлових і громадських будинків: для Софійського митрополичого дому - прибуткові житлові будинки довкола Софійського собору на Володимирській, 20, 22, на Рильському провулку, Стрілецькій, 7/6; релігійно-просвітного товариства по вул. В. Житомирській, 9, духовну семінарію на Вознесенському узвозі, 20, Покровську церкву на Пріорці, Пантелеймонівську - у Феофанії, Єлизаветинську - на Труханово-му острові (втрачено), Іллінську - на розі Жилянської та Безаківської (втрачено) тощо. Сповідуючи смаки замовників - російської православної церкви, а відтак "московський" стиль, архітектор Є. Єрмаков у проекті особняка М. Антонова продемонстрував зовсім інший зразок цікавої інтерпретації цегляного модерну, зробивши це досить енергійно і з такою ж міцною зоровою непорушністю, до якої звик у церковному відомстві. Фасад особняка, що замикає коротку перспективу Кріпосного провулка, відзначається оригінальною пластикою, і другого такого в Києві нема. Розкреповка й високий парапет виділяють парадний вхід та вікно приймальні у правому крилі. Таке ж велике вікно з протилежного боку фасаду відповідало спальні. По центру були вітальня та кабінет, а загалом на основному поверсі - вісім кімнат. У бік двору дивилися вікна їдальні, сюди ж виходила неодмінна веранда, а також ванна, ватерклозет. У нижньому поверсі виходили вікнами дитячі, кімнати прислуги, велика кухня; там-таки були комора й льохи. На дворі стояв дерев'яний сарай з каретнею та стайнею. Двір було забруковано.

Власник особняка мав вищу юридичну освіту, двадцять м'ять років служив у різних судових установах. Дворянин-землевласник, М. І. Антонов був обраний від Харківської губернії у III Державну Думу. Виконував обов'язки товариша секретаря Держдуми, був членом кількох комісій: судової реформи та недоторканності особи.

1913 p. М. Антонов продав садибу вдові дійсного студента юридичного факультету університету св. Володимира Марії Зельманівні (Соломонівні) Бродській - через довірену особу, дворянина Костянтина Олександровича Камаєва.

М. Бродська доводилася двоюрідною сестрою "цукровим королям" Лазарю і Льву Бродським, одружена теж з двоюрідним братом - Мойсеєм Ісааковичем Бродським. Спочатку родина Марії Зельманівни мешкала в особняку своїх батьків на Катерининській, 9 (див.: Липська, 9), потім на Левашовській. її чоловік був одним з крупних представників місцевого фінансового світу, банкірським і промисловим діячем; від 1887 р. - член правління Південноросійського промислового банку (згодом - заступник директора). Там він прослужив десять років. Упродовж багатьох років був членом ради Київського приватного комерційного банку, членом облікових комітетів місцевих відділень Волзько-Камського і об'єднаних банків. Крім того, він вкладав свій капітал у розвиток цукрової промисловості, був членом правління Олександрівського товариства цукрових заводів, директором правління товариств Махаринецького і Спичинецького цукрових заводів. Брав участь і в місцевих концесійних підприємствах: водогінному та трамвайному.

Після смерті М. Бродського (1911 р.), за духівницею, у спадок родині відійшов хутір Софіївка, придбаний 1898 р. Ця величезна дача на р. Сирець мала площу 67 десятин 103 кв. саж. (бл.73 га), з 27-ма різними спорудами (дерев'яними), млином, ставком, оранжереями й теплицями - справжній маєток на околиці міста.

М. Бродська жила в особняку на Інститутській, 48 з дітьми - Олександром-Соломоном, Яковом і Бертою. Старший син, О.-С. Бродський, як і батько, закінчив юридичний факультет університету св. Володимира (із званням кандидата права), у 1915-1916 pp. був членом правління Товариства київського пивоварного заводу (Кирилівська, 45), де директором-розпорядником був його дядько, кандидат природничих наук Макс Зельманович Бродський.

У січні 1919 p., за часів Директорії, М. Бродська заклала садибу у міському кредитному товаристві. Нерухомість оцінили у 77610 руб., але акт оцінки був складений 25 вересня 1919 p., тобто за часів панування у Києві денікінців. Позику Бродська отримала на 36 років і 4 місяці.

Бродські мешкали в цьому особняку до грудня 1919 p., а вже 1920 р. майно було націоналізовано, і в особняку містилися різні військові установи: 1927 р. - мешкав комендант м. Києва П. Є. Блінов.

1998 р. будинок зазнав великого ремонту, в ході якого замінено віконні рами - на зовсім чужі архітектурі цієї кам'яниці.

К началу страницы
Зміст