Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

ІНСТИТУТСЬКА, 20/8 (кол. 40, втрачено)

На розі з вулицею Шовковичною тепер стоїть великий житловий будинок, споруджений у 1935-1937 pp. за проектом архітектора С. Григор'єва. У дворі - великий парк, колишній сад генерал-губернаторського дому, що був на цьому місці до 1920 р.

Той будинок мав два видовжені крила Г-подібного плану по лініях забудови обох - Інститутської та Шовковичної (тоді - Левашовської) вулиць. У книзі "Пушкин в Киеве" (авт. Т. Кавецька, В. Ковалинський) вказано, що будинок до 1817 р. належав генерал-майору Дмитру Бєгічеву. Пізніше власником його став полковник артилерії Андрій Іванов, який здавав свій будинок у найм. Так, місто найняло з 1 серпня 1821 р. до початку 1825 р. будинок для командира 4-го піхотного корпусу 1-ї армії генерала Миколи Раєвського.

В Історичному архіві зберігається "Книга Киевской палаты Гражданского суда о записи купчих крепостей 1833 года", в якій є й такий запис:

"Літа тисяча вісімсот тридцять третього листопада у 24-й день Артилерії полковник і кавалер Андрій Захаріїв син Іванов, продав я до казни для розміщення Його Вельможності Пана Київського Військового, Подільського та Волинського Генерал-Губернатора Генерал-ад'ютанта та різних орденів кавалера графа Василя Васильовича Левашова власний мій кам'яний будинок двох поверхів з кам'яними під ним сутеренами та при ньому окремо побудованими сараєм, стайнями та амбарами та у місцевості, що перебуває у 2-й частині м. Києва по вулиці Бєгічевській (тепер - Інститутська. - Авт.) а взяв я, Іванов, з казни за цей, проданий мною будинок грошей Державними Асигнаціями з решти сум земського збору минулих трьох років по Київській Губернії в кількості трьохсот п'ятдесяти тисяч рублів у Санкт-Петербурзькій опікунській раді сто тисяч, повністю мій будинок нікому не проданий, не закладений ніде, та якщо будуть претензії, свої сто тисяч рублів взяти казні з мене, Іванова, та моїх спадкоємців. Будинок проданий і гроші асигнаціями 100 тис руб. повністю одержав Артилерії полковник і кавалер Андрій Захаріїв син Іванов".

Генерал-губернаторський будинок з церквою св. Миколая.
1880-і pp.

На думку Ф. Ернста, "деякі частини" цього будинку, "може бути, походили ще з XVIII ст.".

В обласному архіві збереглося креслення фасаду генерал-губернаторського будинку, складене у січні 1879 р. міським архітектором В. Ніколаєвим. На "існуючому фасаді по Інститутській вулиці" показано класичний фасад гарних пропорцій на 13 віконних осей, з приставним шестиколонним портиком тосканського ордера по центру, з традиційно класичним декором: рустований нижній поверх із великими клинчастими замковими каменями прямокутних вікон, чітко окреслений антаблемент, прямі сандрики-полички над вікнами другого поверху (через одне вікно). Праворуч долучалася тривіконна прибудова з чавунним ґанком на колонках - бічний вхід, та (до неї ж) - чотиривіконна прибудова домової церкви св. Миколая з тригранною абсидою, прорізаною величезним хрестовидним вікном - як у барокових українських церквах.

У бік Шовковичної вулиці дивився портик з балконом другого поверху (за колонадою).

Довжина фасаду по Інститутській вулиці дорівнювала 35 м, а з прибудовами - 55 м.

Але у відомому виданні М. Захарченка "Киев теперь и прежде" 1888 р. показано інший вигляд генерал-губернаторського дому з боку вул. Інститутської - без портика й фронтону, але з тими ж прибудовами. Уся садиба складалася з трьох частин, і більшу площу займав старий сад. На розі, при будинку генерал-губернатора були кухонний флігель, з'єднаний з домом кам'яною галереєю, холодні служби (сараї для дров та льодовня). Окремо, воротами на Інститутську, розташовувався господарський двір з великою стайнею, каретником, сараями, оранжереєю та кучерською. У грудні 1911 р. добудовано й "кам'яний сарай для автомобіля".

Обабіч чавунного Ґанку стояли дерев'яні смугасті будки для варти. У цьому будинку, починаючи від 1833 р. і до 1917 p., мешкали почергово всі генерал-губернатори.

У структурі імперського управління Україною була особлива посада "начальника Південно-Західного краю". Імператорським указом від 9 вересня 1801 р. три губернії краю - Київська, Подільська та Волинська, - "як прикордонні" (після трьох розборів Польщі) з Австро-Угорською імперією було підпорядковано військовим губернаторам. Останні користувалися правами головних начальників губерній. Указом від 22 січня 1832 р. тимчасовий Подільський і Волинський військовий губернатор В. Левашов став іменуватися Військовим губернатором Київським і генерал-губернатором Подільським і Волинським. Такий титул начальники Південно-Західного краю мали до 1865 р.

За розпорядженням саме В. Левашова було розплановано вулиці на Липках, і почалося нищення липового гаю, висадженого довкола Кловського палацу, та шовковичного саду. Від останнього й походить назва вулиці Шовковичної, змінена 1869 р. на Левашовську та повернена 1993 р. як історична, первісна.

Традиційно демонструючи вірнопідданість, київські міські власті надавали київським вулицям імена наступних генерал-губернаторів: Д. Бібікова (нині - бульвар Тараса Шевченка), І. Васильчикова (Прорізна), М. Анненкова (Лютеранська). Кожен з них був, по-своєму, колоритною особистістю.

Дмитро Гаврилович Бібіков, обіймаючи посаду генерал-губернатора у 1837-1952 pp., уславився кількома важливими для Києва справами, що мали водночас як позитивне, так і негативне значення. За часів його правління зводилася нова Київська (Печерська) фортеця - за розпорядженням царя Миколи І, який, до речі, зупинявся під час відвідин Києва саме у генерал-губернаторському домі. Діяльність Д. Бібікова відобразив у своїх творах російський письменник М. Лесков, а на суперечливості дій і вчинків генерал-губернатора наголошує В. Ковалинський: придушення національно-визвольного руху і "впровадження російського елементу в краї", драконівські порядки в університеті і заохочення інтересу до історії Києва та заснування Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. На роботу до комісії Д. Бібіков прийняв Т. Шевченка, щойно випускника імператорської академії мистецтв (1845 p.), і поет, разом з М. І. Костомаровим, згодом також співпрацівником Комісії, не раз гостювали в цьому ж домі на Інститутській. Це не завадило Д. Бібікову - служба є служба - взяти участь 1847 р. у розгромі Кирило-Мефодіївського товариства, до якого належали Шевченко і Костомаров. Через десять років, повертаючись із заслання, Т. Шевченко писав поему "Юродивий", де дія мала розгортатися в умовній країні Сатрапії, - сатиричній алегорії України часів Миколи І. Прототипами персонажів твору мали стати саме Д. Бібіков ("капрал п'яний", "старий сатрап") та правитель його канцелярії М. Писарєв разом із своєю розпусною дружиною, як подає "Шевченківський словник" видання 1976-1977 pp.

Генерал-губернатором у 1852-1963 pp. був генерал-ад'ютант князь Іларіон Іларіонович Васильчиков, звичайно ж, провідник державницької імперської лінії. Коли заарештованого на Черкащині в липні 1859 p. Т. Шевченка привезли до Києва, І. Васильчиков порадив йому якнайшвидше виїхати до Петербурга, а в листі до "третього відділу" висловив пропозицію не дозволяти поетові оселитися в Україні взагалі. Так само І. Васильчиков заборонив виголошувати будь-які промови біля труни Кобзаря під час його перепоховання у травні 1861 р.

Гуманнішу згадку про себе залишила у Києві дружина І. Васильчикова Катерина Олексіївна, княжна Щербатова. Завдяки їй, як пише В. Ковалинський, у Києві набули поширення масові благодійницькі заходи - вистави, бали, гуляння, лотереї-алегрі, прибутки з яких ішли на підтримку нужденних. Одне з головних діянь К. Васильчикової - відкриття 1859 р. Сулимівських благодійних закладів на вул. Лютеранській, якими потім, вже послідовно, опікувалися дружини наступних генерал-губернаторів. Овдовівши 1863 p., Катерина Василівна сприяла становленню Свято-Троїцького монастиря на Звіринці, подарувала монастиреві дві власні дачі. Одна з них, на Сирці, націоналізована після встановлення радянської влади, згодом стала так званою "дачею Любченка", коли П. Любченко мешкав на вул. тепер Б. Хмельницького, 60 (див.).

Подружжя Васильчикових поховано біля Хрестовоздви-женської церкви на Ближніх печерах Києво-Печерської Успенської лаври.

Згідно з указом від 19 січня 1865 р. встановлено посаду Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, і першим її обійняв генерал від артилерії Олександр Павлович Безак. На час його правління (1865-1869) припадає пуск у Києві першої залізниці, і над колесами першого паровоза чітко виблискувало "БЕЗАКЪ". Це подружжя поховано теж, біля Хрестовоздвиженської церкви - у родинному мавзолеї.

У серпні 1889 р. до Києва прибув новий генерал-губернатор - генерал-лейтенант граф Олексій Павлович Ігнатьєв, одружений з княгинею Софією Сергіївною з дому Мещерських, фрейліною. З ними приїхав і 12-річний син Олексій, згодом - відомий військовий дипломат і мемуарист О. Ігнатьєв, автор книги споминів "50 лет в строю". Він залишив описи цікавих деталей на Інститутській, 40:

"Ми... із захватом оглядали тінястий сад при домі київського генерал-губернатора. Нам здалося неймовірним, що можна збирати просто з дерев сливи, груші, волоські горіхи, так просто - на вільному повітрі, посеред міста". Зважимо, що то могло справді вражати після Петербурга та Іркутська, де перед тим довелося жити родині Ігнатьєвих.

І такі подробиці:

"Домова церква залишалася центром життя й місцем збору близьких друзів, що особливо відчувалось перед великими святами. Різдвяні канікули завжди вносили велике пожвавлення в буденне життя. В скляній галереї красувалася величезна ялина, а у вітальні влаштовували сцену для аматорського спектакля. У перший день ялинка запалювалася для родини й запрошених, а на другий день для прислуги. Все було врочисто-красиво до тої хвилини, коли догоряючі свічки ніби кликали кучера Бориса покінчити з чарівним видивом. Він, як отаман, валив могутнє дерево, а за ним, забувши усі різниці положень службової ієрархії, статі й віку, прислуга кидалася забирати фрукти, солодощі й золочені горіхи, що залишилися, набиваючи ними кишені. Майже такі ж сцени я бачив згодом після вечері на придворних балах у Зимовому палаці, де поважні генерали й блюстителі законів - сенатори - грабували після вечері недоїдені царські фрукти й цукерки, набиваючи ними каски й трикутні капелюхи".

Цікава й така деталь. Готуючи сина до вступу до Київського Володимирського кадетського корпусу, генерал-губернатор запросив для занять вдома з російської мови відомого українського мовознавця і педагога Павла Гнатовича Житецького. Цитуємо:

"До тихої просторої класної входив двічі на тиждень, з плетеним кошелем у руці, у зношеному сурдуті, високий сивочолий старий-українець із "запущеними донизу вусами". Це був Павло Гнатович Житецький, котрий перебував довгі роки під наглядом поліції, що не заважало йому, втім, викладати у привілейованому пансіоні - колегії Павла Ґалаґана, в кадетському корпусі і навіть займатися з нами. Житецький був людиною великих знань і розуму, впевненою у своїй вищості над більшістю оточуючих, що дозволяло йому нехтувати й власною зовнішністю й мішурним блиском чиновничого світу. "Ось вам байки Крилова, виберіть з них усе, що стосується вовка, і опишіть характер цієї тварини, як вона вам уявляється", - казав він нам. Він познайомив нас з нелукавими лицарями поем Жуковського, з низкою героїв "Мертвих душ", зі світом Пушкіна і Тургенева. Він прищепив нам вміння відокремлювати головне від другорядного, методично співставляючи позитивні й негативні дані. Він примушував нас ділити аркуш на дві частини, складаючи розпис добрих та злих сторін людської вдачі. Втім, я пригадую, що світлі й чисті риси героїв підкреслювались ним з особливою старанністю. Романтичний оптимізм, що дав мені в житті стільки ж незрівняних хвилин щастя, скільки й гірких розчарувань, був поселений в моїй свідомості Павлом Гнатовичем, який написав на обкладинці зошита з моїми першими творами слова Гоголя: "Забирайте ж із собою в дорогу, виходячи з м'яких юнацьких років у сувору жорстоку мужність, забирайте з собою всі людяні рухи, не залишайте їх на дорозі, не піднімете потім!"... Збігло багато років, поки я не переконався в тому, що саме важливе, значне із набутого мною в дитячі роки було одержано не в казенній школі, а вдома. Саме домашнє виховання дало мені знання, любов до мистецтва, до літератури, любов до свого народу".

П. Г. Житецький

Принагідно варто згадати, що генерал-губернатор О. П. Ігнатьєв, хоч і був "царським сатрапом", але ж це він 1893 р. скасував заборону українських театральних вистав, що її завів 1883 р. його попередник О. Дрентельн. 1 січня 1898 р. посаду генерал-губернатора обійняв генерал-ад'ютант генерал від інфантерії М. Драгомиров, продовжуючи командувати військами КВО. Як уже згадувалося вище, у розповіді про особняк на вул. М. Грушевського, 32 (див.), він не став переїжджати на Інститутську, 40, маючи тут лише "присутствіє". З падінням самодержавства у палаці генерал-губернаторів розмістився Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, очолюваний Володимиром Кириловичем Винниченком. Сюди, на Інститутську, 40, прибула 22 грудня 1917 р. офіційна делегація Французької Республіки, очолювана генералом Жоржем Табуї, у складі віце-консула Арке та військових аташе полковників Марешаля, Ваньє та Денса. Були присутні генеральний секретар міжнародних справ О. Я. Шульгин та інші члени Генерального Секретаріату. Відтак, Франція першою офіційно визнала незалежність України. На урочистому прийнятті В. Винни-ченко виступив з промовою, виголошеною французькою мовою, зауваживши, що "український народ гідно поцінує той відгук, яким зустрінуто у вільній Франції визволення од віковічного ярма та прагнення до будівництва нового життя на власній землі".

Йдучи за хронологією подій, наведемо уривок із спогадів Тетяни Кардиналовської, юної дружини прем'єр-міністра Української Центральної Ради Всеволода Голубовича:

Гетьман Павло Скоропадський. 1918 р.

"На початку 1918 р. ми з Голубовичем оселилися в колишньому палаці генерал-губернатора, який йому дали як прем'єр-міністрові Центральної Ради. Палац був величезний. Широкі сходи вели нагору, де була простора заля, підлога якої була вкрита біло-рожевим пухнастим килимом, а вздовж стін з високими вікнами стояли білі з позолотою стільці. Це була заля для офіційних прийнять. Ми з Всеволодом займали кілька кімнат на горішньому поверсі, де в минулому були розташовані спальні, кабінети генерал-губернатора і його дружини, та інші кімнати його приватних апартаментів. У спальні мене вразили завіси: поверх білих прозорих фіранок висіли кількома шарами кремово-рожеві занавіси, а на боках були важкі бордового кольору оксамитові штори, які зашморгувалися на ніч. Я розглядала всі ці розкоші з цікавістю й здивованням: вони так багато промовляли про життя колишнього царського вельможі".

І далі: "Після того, як генерал-губернатор з дружиною поїхали геть, залишивши старого дворецького й решту слуг напризволяще, палац по черзі займала кожна влада, яка захоплювала Київ, і кожна грабувала там усе, що могла. Дворецький з душевним болем розповідав, як багато пограбувала якась отаманша, що відзначалася страшною жорстокістю, і навіть згадував Винниченка, який не погребував забрати з собою картини та килими". За спогадами Олени Скоропадської, дочки гетьмана Павла Петровича Скоропадського, "в день перевороту 29 квітня 1918 р. гетьман в'їхав до будинку на вулиці Інститутській, 40".

Прийняття у гетьмана П. Скоропадського.
1918 р.

Павло Скоропадський у своїх "Спогадах" писав, що "як тільки була одержана звістка, що бувший будинок генерал-губернатора захоплено, я вирішив туди негайно переїхати. За кілька хвилин, повний віри і охоти до праці, я входив у дім, у якому провів потім вісім місяців тяжкої муки. Зі мною було чоловік 10-15, вся решта була розіслана на зміцнення відділів, що обсаджували різні інституції. Я оглядав частину будинку, щоб вирішити, як нам всім розташуватися на першу ніч, коли до мене з'явився Демченко з кількома членами "Протофіса" пропонувати мені прийняти зложений ними список міністрів".

На початку травня того ж 1918 р. Київ відвідав генерал-майор барон П. М. Врангель. Він зустрічався з давнім знайомим, а тепер - гетьманом П. Скоропадським в його резиденції на Інститутській. Ось рядки спогадів Врангеля: "Вхід охоронявся караулом офіцерської роти. Перший поверх був зайнятий канцелярією, верхній займався гетьманом, В приймальні мені впав в око якийсь полковник з бритою головою і пасмом волосся на маківці. Він розмовляв виключно українською мовою, хоч і був кадровим російським офіцером. Черговим ад'ютантом виявився штабс-ротмістр Кочубей, колишній кавалергард. Він розповів мені про переворот, про ту, нібито безкорисливу допомогу, котру надали Україні німці, про популярність Скоропадського". У розмовах, які потім провів генерал П. Врангель з гетьманом з'ясувалось, що першому нема чого робити на користь Україні: Врангель не розумів української ідеї і залишив Київ. А далі, як відомо з історії, був Перекоп...

Комендантом палацу Його Ясновельможності Пана Гетьмана був генеральний хорунжий Костянтин Адамович Прісовський, перед Першою світовою війною - штабс-капітан 130-го піхотного Херсонського полку, дислокованого в Києві.

За часів Директорії Української Народної Республіки, очолюваної Симоном Петлюрою, старий будинок на Інститутській, 40 так само правив за резиденцію.

5 лютого 1919 р. до Києва ввійшла Червона армія, і розпочався "червоний терор". Одним з похмурих осідків більшовицької "ЧК" став також і колишній генерал-губернаторський палац.

Так само лилася кров киян і восени 1919 p., коли місто перебувало під владою білогвардійського війська генерала М. Бредова, і на початку 1920 p., коли Києвом знов заволоділи більшовики.

А на початку червня 1920 р. польське військо, що займало Київ протягом п'яти тижнів, відступаючи, підірвало і Ланцюговий міст через Дніпро, і будинок на Інститутській, 40. Від нього лишилася тільки руїна, що не підлягала відбудові.

Восени 1924 р. завершено розбирання руїн, вилучено 119 300 штук цегли та 10,5 кубометрів дощок підлоги. Щебінь використали для влаштування скверу, який було впорядковано наступного, 1925 р. і названо Садом спілки радторгслужбовців. Тут обладнали літній театр, тенісні корти (один діє й досі). А з переїздом столиці УСРР з Харкова до Києва по периметру саду збудовано елітарні житлові будинки, згадані на початку цього розділу. Як зазначав Гр. Бакланов, "вважалося, що незабаром так житимуть всі".

К началу страницы
Зміст