Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

М. ГРУШЕВСЬКОГО, 32
(кол. Олександрівська, 3)

Цей дещо стриманої архітектури особняк на два поверхи було споруджено 1891 р. за проектом архітектора В. Ніколаєва для командувача військ Київського військового округу генерала М. Драгомирова. Колись, значно просторіша, садиба лежала на краю Липок і перед початком Печерська. Належала вона військово-інженерному відомству.

Михайло Іванович Драгомиров (1830-1905), генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії, член Державної ради, відомий військовий діяч і письменник, мислитель та педагог, походив зі спадкових дворян Чернігівської губернії, з давнього українського роду.

Процитуймо О. Оглоблина:
"Зайшлий на Гетьманщину з Галичини в 1730-х pp. шляхтич Антін Драгомирецький одружився тут з донькою козака Мацкевича. їхній син, Іван, згодом капітан у відставці, називався Мацкевичем або (пізніше) Драгомирецьким-Мацкевичем; щойно 1788 року дозволено було, на його прохання, іменуватися йому Драгомировим (його онук, Михайло Іванович Драгомиров, відомий військовий діяч і письменник)". Він народився на хуторі свого батька, що мав землі під Конотопом та замолоду служив у одному з драгунських полків, брав участь у походах 1812-1814 pp. Ще за життя батька Михайло Іванович відмовився від спадщини на користь своїх сестер, але батько, прагнучи зберегти за своїм родом хоч якусь частину землі, наполіг на тому, аби син одержав хутір з 140 десятинами землі. Михайло Іванович дуже любив цей хутір, що нагадував йому дитинство. Батько, побожний чоловік, збудував у Конотопі церкву в ім'я Сорока Мучеників, і там десятирічним хлопчиком Драгомиров читав псалтир. На цвинтарі цієї ж церк-кіі він і був похований 18 жовтня 1905 р.

Генерал-ад'ютант М. І. Драгомиров

Військову освіту М. І. Драгомиров здобув у Дворянському пансіоні, скінчивши там курс наук фельдфебелем 1849 р. "з відмінніших" із занесенням імені на мармурову дошку. Далі - лейб-гвардії Семенівський полк, військова академія, яку Драгомиров закінчив 1856 р. за першим розрядом із нагородженням золотою медаллю. Тоді ж написав свою першу працю про гант-ні (sic!) операції. Як офіцер генерального штабу, відвідував театри військових дій, що час від часу спалахували у Європі; згодом його призначають професором тактики в академії генштабу; він викладає курс наступникові престолу, друкує статті у фахові їх часописах, уважно стежить за розвитком світової військової справи й техніки. 1869 p. М. Драгомиров, у чині вже генерал-майора, призначається начальником штабу Київського військового округу, а 1873 р. - командиром 14-ї піхотної дивізії.

Портрет М. І. Драгомирова роботи І. Рєпіна. 1889 p.
Полотно, олія, Російський державний історичний музей (Москва)

Привчаючи себе до самовладання і спокою під кулями, для прикладу своєї дивізії ставав у Бендерському таборі біля мішеней і наказував вести по них вогонь кращим стрільцям. Дивізію зробив зразковою, незмінно піклуючись і про військову підготовку, і, особливо, про солдатський побут. Виховував прикладом. Під час російсько-турецької війни 1877 р. Драгомиров блискуче підготував і провів переправу військ через Дунай, на практиці довівши свої теоретичні викладки. За це одержав особисто з рук царя орден св. Георгія 3-го ст. У боях на Шипкінському перевалі був тяжко поранений кулею в коліно. Написав підручник тактики, який понад двадцять років був основним для підготовки офіцерів. Багато їздив за кордон, вивчаючи нове у військовій справі. А 1889 р. був призначений командувачем військ КВО. На цей час припадає найвищий щабель слави М. Драгомирова як ученого, письменника, педагога і воєначальника. Багато його праць було перекладено іншими мовами, про нього дуже схвально писала закордонна преса.

Колишній особняк командувача КВО по вул. М. Грушевського, 32.
1993 р.

Своєрідну портретну галерею Драгомирових - самого Михайла Івановича, його дочки Софії (за чоловіком - Лукомської) створили художники М. Пимоненко, І. Рєпін, В. Сєров. Зокрема, М. Драгомиров позував І. Рєпіну для образу Івана Сірка у картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".

До численних військових характеристик М. Драгомирова варто додати, що він у душі завжди залишався українофілом, був прихильником Володимира Антоновича й Павла Житець-кого, допомагав обминати цензурні перешкоди для друку українських книг і діяльності українського театру, навіть домігся дозволу співати солдатам українські пісні.

Цікава деталь: за довідником на 1893 р. ад'ютантами у М. Драгомирова були полковник М. Папа-Афанасопуло, ротмістр С. граф де Бальмен, штабс-капітан О. Єндржеєвський - грек, француз, по-ляк. Певно, щось в цьому теж було "драгомировське".

Варто нагадати, що до Київського військового округу тоді входили Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Курська, Харківська і Полтавська губернії. Перші три утворювали генерал губернаторство на чолі з генералом графом О. П. Ігнатьєвим. Постійні непорозуміння, що виникали між двома керівниками "краю", врешті-решт призвели до того, що 1897 р. обидві посади було об'єднано в одну, і М. Драгомиров одержав повну владу, котрою, втім, користувався достатньо розумно. Принаймні за час його правління не було винесено жодного смертного вироку.

План 1-го поверху

Цікаву характеристику М. Драгомирову дав його наступник, вихований ним в окрузі на посадах начальника штабу, помічника командувача, генерал В. О. Сухомлинов:

"Київський військовий округ до такої міри перебував під виливом своєрідної особистості командувача військами, що багато з того, що з військового побуту там відбувалось, можна зрозуміти лише через знайомство з вдачею й хистом генерала Драгомирова; так само й багато чого, що стосувалося генерал-губернатора, тобто головного представника й заступника царя, може бути пояснено особливостями людини, що обіймала цю посаду одночасно з посадою командувача військами.

Сам факт, що від 1889 по 1904 pp., тобто поспіль 15 років безперервно, Драгомиров командував округом, пояснюється значною мірою тим величезним особистим впливом, що він його мав у краї.

Драгомиров був великим оригіналом, "перлиновим зернятком", не всіма належним чином поцінованим. Це була людина з незламною волею, сувора і безцеремонна, не без деякого педантизму в своїх принципових вимогах; людина часом м'яка, сердечна і для людей, до нього не близьких, такий, що здавався навіть мало не ненадійним. При тому вірний друг і людина, стійка в своїй довірі, якщо вже її в нього заслужили. Взагалі, справжній хохол, малорос зо всіма його перевагами і слабкос-тями, але не українець, а великорос".

Брама. 1993 р.

Перебуваючи на посадах, надто відповідальних в імперії, Драгомиров, мабуть, і не міг бути іншим, принаймні зовні, хоч у хвилини відвертості міг звертатися до свого помічника, Сухо-млинова, не з офіційним "ваше превосходительство", а зворушливим українським: "братику". Він щиро користувався природним українським гумором, завжди, як справжній гурман, знавець і поціновувач гарних вин, радо приймав запрошення розділити трапезу там, де кулінарне мистецтво процвітало. Так згадує той же Сухомлинов. І водночас наводить таку подробицю.

На якомусь великому обіді, під час закуски до Драгомирова підійшов генерал Новицький. До цього, другого, перший ставився, як підкреслює Сухомлинов, цілком справедливо з презирством. То був патентований "жандарм-донощик", який з Ліонові до мистецтва збирав плітки, що слугували йому матеріалом для доносів. Отож, наблизившись до Драгомирова з чаркою в руках, Новицький побажав випити за його здоров'я. Михайло Іванович, посміхаючись, лагідно на це відказав: "П'єте за моє здоров'я, а потім донесете, кому слід, що командувач пиячить". Про що Новицький справді й доносив.

Фрагмент фасаду. 1993 р.

Драгомиров був дуже популярною особистістю, і чимало незлостивих анекдотів і жартів досі живуть у теплих згадках про генерала. Хто ж не чув про телеграму, згадувану в мемуарах О. О. Ігнатьєва, яку дав київський командувач Олександру III, призабувши зробити це вчасно до дня царського "тезоіменитства": "Третій день п'ємо здоров'я Вашої Величності". На що цар, як відомо, й сам мастак випити, мусив відповісти теж телеграфно лаконічно: "Пора б і припинити".

Драгомиров регулярно відвідував військові частини, прискіпливо перевіряв усі деталі служби. Досить крутий на розправу, після якогось "розносу" найчастіше м'якшав. А слідом ішли байки.

Ось він викликав роту і ставить перед командиром таку задачу: "Вас атакують зо всіх боків, і снаряди сиплються зверху. Що ви будете командувать"? Не розгубившись, ротний командир миттєво скомандував: "На молитву - шапки геть!" - і привів Драгомирова у захват своєю винахідливістю.

Популярна київська куховарська книга О. Шиманської "На помощь небогатой хозяйке" видання 1912 p. подає навіть рецепт під назвою "Форшмак Драгомирівський": нарізана шинка з картоплею, цибулею та жовтками запікалася у формі.

Фронтон. 1993 р. .

Особливою втіхою Драгомирова був і сам особняк на Липках, який, за спогадами Сухомлинова, "побудували за планом такої чудової господині, як Софія Авраамівна Драгомирова. Сім'я у Михайла Івановича була велика, і кожен мав свій куток - на другому поверсі. Для зручного сполучення існувала підйомна машина, необхідність котрої викликана була пораненням у коліно, одержаним Михайлом Івановичем на Шипці під час турецької кампанії. На нижньому поверсі містилися: велика зала, вітальня, їдальня, прийомна, кабінет і гардеробна кімната з ванною. Уся садиба мала сім десятин (7,7 га), більшою частиною фруктового саду, в останньому було величезне дерево волоського горіха, яке давало кілька пудів крупних плодів. Дві кухні, зимова й літня, - остання в окремій будівлі, - пральня, стайня, сараї, парники, оранжерея та вся сукупність господарських споруд у Липках, серед зелені, перетворювали будинок "командувача" на справжню заміську садибу".

Тож навіть коли Драгомиров обійняв ще й посаду генерал-губернатора і міг би перебратися до більш "престижного" палацу на розі Інститутської та Шовковичної, він залишився тут, на Олександрівській, 3, в особняку й садибі, що були милі його серцю.

Деталь фасаду - "Марсові обладунки".
1993 р.

Добру славу батька певний час підтримував у Києві його син Володимир - генерал-лейтенант, член ради військово-історичного товариства, окружний генерал-квартирмейстер, згодом - начальник штабу КВО аж до Першої світової війни, учасник цієї війни. Його брат, Абрам Михайлович Драгомиров, у 1910- 1912 pp. командував 9-м гусарським полком, брав участь у Першій світовій війні - за Галицьку битву нагороджений орденами св. Георгія 4-го та 3-го ступеня. Від серпня 1918 р. - помічник Головного командувача Добровольчеської армії, а з вересня 1918 р. - голова Особливої наради при головнокомандувачі. У збройних силах на півдні Росії з вересня 1919 р. - головноначальствуючий Київської області. Помер 1955 р. під Парижем.

Як уже зазначалося, після М. Драгомирова наступним командувачем військ КВО з 1904 р. став генерал від кавалерії Володимир Олександрович Сухомлинов (1848-1926), який перебрався у цей особняк.

Новий господар заходився поліпшувати вигоди садиби на свій смак: "Край (садиби) був яр, де було кілька джерел. Це подало мені думку загатити його. Зведена була міцна гребля, і вийшов глибокий ставок, на цілу десятину, з двома острівцями. Купальня, пристань для двох човнів, будиночок з двома чорними лебедями на ставку, в який було пущено багато риби, павільйон для трапез у садку і фонтан перед ним, - доповнювали уяву про життя поза містом. Справді, ніякої дачі не було потрібно, оскільки у зазвичай спекотні літні дні в Києві, - у садибі дихалося добре. Рибне населення ставка так розплодилося, що завелися навіть хижі, жовті пацюки, які полювали коропів. Жили вони у нірках по березі і вільно плавали, маючи перепонки на лапах, як у водоплавної птиці. Для мене виходило подвійне полювання: з монтекриста на пацюків і на вудку - на коропів, окремі зразки котрих сягали вже 10 фунтів ваги".

Деякі подробиці перебування Сухомлинова на вищих адміністративних та військових посадах у Києві наводить у своїх спогадах генерал-лейтенант О. Самойло, нащадок гетьмана Самійла Кішки: "Сухомлинов відзначався зовнішньою ставністю, світськими манерами і винятковою привітністю. Добре володів чужими мовами, особливо німецькою, швидко схоплював суть справи, проте уникав зусилля глибоко осягнути її і жив паном, віддаючи перевагу блискучому гусарському мундиру, ніж досить скромним одностроям Генерального штабу, не приховуючи свого германофільства. В його власному генерал-губернаторському домі гостював відомий пруський барон Тет-тау, військовий атташе при нашій Манчжурській армії під час російсько-японської війни. Думаю, що Теттау добував багато для себе корисного з бесід із балакучим та гостинним генерал-губернатором. Добре вмів Сухомлинов домовлятися з міською верхівкою. Щороку 15 липня, на день власного "тезоіменитства", в оточенні численного почту з штабних офіцерів він супроводжував верхи духовну процесію з Софійського собору до історичного місця хрещення киян".

У грудні 1908 р. Сухомлинов був призначений начальником генерального штабу, а з березня 1909 р. - військовим міністром. Користуючись з цілковитої довіри царя, спритний кар'єрист, пін під час Першої світової війни сприяв розміщенню важливих військових замовлень за кордоном і був звинувачений не тільки у зловживаннях та бездіяльності, але й в шпигунстві на користь Німеччини. За це був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після падіння самодержавства Сухомлинов був засуджений до безстрокових каторжних робіт, але за амністією 1 травня 1918 р. він був випущений більшовиками на волю як такий, що досяг 70-річного віку. Емігрував до Фінляндії, а потім - до Німеччини, де 1924 р. видав "Спогади", цитовані вище.

Наступною історичною постаттю на посаді командувача КВО став генерал від артилерії Микола Іудович Іванов (1851 - 1919), який так само мешкав у "драгомирівському" особняку від 1908 р. до подій Першої світової війни. До призначення у Київ "уславився" придушенням Кронштадтського повстання 1906 р. Під час війни, у 1914-1916 pp. командував військами Південно-західного фронту, а коли у Петрограді сталася Лютнева революція, цар Микола II призначив Іванова командувачем петроградського військового округу і направив його до столиці придушити повстання, але ця спроба зазнала поразки. Генерал Іванов утік до Києва, а звідси на Дон, де очолив біло-козацьку південну армію. Залишаючись нездібним до полководницької діяльності, був остаточно розбитий восени 1918 р. поблизу станиці Вєшенської. А особняк на Олександрівській, 3 з початком Першої світової війни було віддано під військовий шпиталь на 75 ліжок, який обслуговувала французька військово-санітарна місія.

У міжвоєнний період тут спадкоємно мешкали радянські воєначальники, серед яких згадаймо відомих:

  • у 1935-1937 pp. - командувач військами Українського військового округу, командарм І рангу І. Якір (1896-1937) та його заступник, командарм II рангу І. Дубовий (1896-1938);
  • з травня 1937 до січня 1938 р. - командувач військами КВО командарм II рангу І. Федько (1897-1939).

(Ровесники, сорокарічні, уславлені "герої громадянської війни", усі троє загинули в сталінських катівнях НКВС. А за ними - десятки, сотні, тисячі командирів нижчих рангів...)

  • з лютого 1938 до травня 1940 р. - командувачі військами вже Київського особливого військового округу (КОВО) генерал-полковники С. К. Тимошенко (1895-1970), з травня 1940 до лютого 1941 р. - Г. К. Жуков (1895-1974), з лютого до червня 1941 р. - М. П. Кирпонос (1892-1941).

По-різному склалися долі цих трьох, теж майже ровесників, - перший знеславлено зійшов з поля діяльності, другий пережив злети слави переможця, опалу, забуття й знов уславлення - вже посмертно, в Росії; третій трагічно загинув у ході так само трагічної оборони Києва 1941 р.

Під час німецької окупації Києва 1941 - 1943 pp. в особняку командувачів містився "Дойче Хауз" (Німецький дім, клуб).

З поверненням радянської влади особняк займали військові високих рангів, за традицією. А 10 лютого 1944 р., за рішенням міського комітету КП(б)У, будинок колишнього купецького зібрання, а до війни - міський палац піонерів та жовтенят (нині Національна філармонія), було передано під будинок пропаганди і агітації, а дітям віддали колишній особняк командувачів. Збереглася доповідна записка тодішнього директора Київського палацу піонерів та школярів О. Благодєльської до секретаря міськкому партії Горбаня. Вона скаржиться з приводу того, що будинок пропаганди не віддав не тільки 270 дитячих стільців та три роялі, але й паливо (вугілля й дрова), завезене палацом ще до війни та поповнене німцями! Ось рядки з цієї записки, датованої 28 серпня 1944 р. про садибу командувача, де "...флігель, а також гараж зайнято генералом Косякіним та членом військради Климентієвим, які шість місяців обіцяють звільнити (приміщення), але ще до цього часу живуть. Цей флігель потрібний для організації відділу натуралістів (останній міститься лише в одній кімнаті, що запланована для кімнати Леніна-Сталіна). Якщо до цього додати безтактовну поведінку його родини (синів), які роз'їжджають по дослідних ділянках та рабатках на мотоциклах, вілюсах (мається на увазі американський джип "вілліс". - Авт.), та брудну лайку старшого сина генерала в гаражі з шоферами, складає негарне сусідство, яке впливає негативно на виховання дітей".

Палац піонерів містився в особняку до 1965 p., коли перейшов до новоспорудженого приміщення на пл. Слави. Разом з o піонерами" до нового палацу поїхали й деякі старі меблі з особняка, можливо, ще "драгомирівські".

Потім у особняку містилося Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами. А від 1993 р. - Посольство Китайської Народної Республіки.

Особняк досить добре зберігся. Двоповерховий, з напівпідвалом, прямокутний у плані, з центральними ризалітами по осях чолового та паркового фасадів, декорованих у цеглі в дусі неоренесанс. Чоловий фасад на тринадцять віконних осей прикрашено безордерними пілястрами, міжповерховими тягами та розвиненим карнизом. Головну увагу привертає тривіконний ризаліт з балконом над дверима парадного входу, аркатурним пояском, аттиком і ліпними вставками. Останні розроблено, зважаючи на посаду й звання першого господаря, у дусі античних "трофеїв" - Марсових (бога війни) обладунків. Кований метал використано для огородження даху та балкону - з характерним київським заповненням.

В інтер'єрах частково збереглося ліплення карнизів, розеток, а вестибюль прикрашають високі старовинні колони-радіатори художнього чавунного литва.

Від вуличного, колись цегляного, хідника садибу відокремлює старовинна, теж типово київська металева огорожа, виготовлена з круглого сталевого прутка у вигляді ланок-прясел, навішаних на круглі сталеві стовпчики. Прясла мали два яруси: нижній - суцільного навкісного плетіння, верхній - витягнутого плетива. Колись так було огороджено усі київські громадські сади. На жаль, 1999 р. стару огорожу замінили іншою, на цегляних пілонах, що змінило історичний вигляд садиби.

До широкого курдонера, засадженого старезними каштанами, ведуть два парадні в'їзди з цегляними пілонами, що фланкують садибу. Ковані ґратчасті стулки воріт та хвірток - так само ровесники особняка. Збереглися навіть гранітні обмежувальні тумби в проїздах.

По війні площа садиби значно зменшилася за рахунок розбудови по сусідству. Ставок з часом змілів і висох, і в 1970-х pp. на його терені влаштували стадіон заводу "Арсенал". А біля особняка ще ростуть старі груші - драгомирівські.

Одну з нових вулиць на Печерську 1999 р. названо ім'ям М. І. Драгомирова.

К началу страницы
Зміст