Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва
 

M. ГРУШЕВСЬКОГО, 22
(кол. Олександрівська, 15)

Версия для печати

Посередині короткого квартала, між вулицями Шовковичною і Липською, на вузькій ділянці стоїть на видноті, розкритий фасадом для далекого огляду з глибини майдану перед Маріїнським (царським) палацом, цікавий особняк у стилі неорококо. Подібність навіть фарбуванням у ті самі кольори, що й палац, не кажучи вже про набагато пишніше декорування фасаду, була своєрідним викликом заможної приватної особи до величі монархії, уособленим у цих архітектурно-стилістично близьких спорудах. Недаремно й досі можна почути, що особняк на вул. Грушевського, 22 - то "маленький Марийський палац".

Проте дотичність до царського палацу тут традиційно невипадкова. У 1799 р., за розпорядженням військового губернатора О. Беклешова, ділянку землі біля царського палацу одержав губернський предводитель дворянства Дем'ян Дем'янович Оболонський. І в тому, що саме тут, немає нічого дивного: адже хрещеною матір'ю дочки Д. Оболонського була сама імператриця Єлизавета Петрівна, у їхньому особняку зупинялися імператор Олександр І - під час перших відвідин Києва 1816 р. та його брат, майбутній імператор Микола І. (див.: вул. М. Грушевського, 20/1).

Одноповерховий дерев'яний особняк Оболонських виходив на майдан перед палацом і стояв якраз на місці сучасної садиби по вул. М. Грушевського, 22.

Історик В. Іконніков пише: "Оболонские, разбогатевшие, как и другие члены малороссийской старшины, владели в 1798 г. 7330 душами крестьян в нескольких имениях в Полтавщине и около Глухова; но сын основателя этих богатств Д. Д. Оболонский и его жена (урожденная Якубович) прожили их, по склонности к мотовству: всё получалось из Парижа, а одна шаль в Петербурге была куплена для жены за 36000 р. и, как говорили, даже белье ея мылось в Голландии; они имели свой оркестр, устраивали праздники (и для крестьян) и в конец разорились; имения были взяты в опеку и проданы в разные руки".

Колишній особняк Я. Л. Полякова. 1930 р.

Мистецтвознавець М. А. Кадомська подає опис будинку, виявлений у фонді Київської міської управи за 1825 p.: "Главный деревянный корпус на каменном фундаменте по Дворцовой площади... Стены коего рублены из брусьев, в коем комнат 9. Одна зала, в коей сделан оркестр для музыки на четырех колоннах... Стены и потолки оштукатурены и расписаны живописною работою. Полы в зале, гостиной и спальне поделаны двойные штучные из разного цвета дерева".

Як нише К. Шероцький, це був типовий панський дім того часу з величезним штатом кріпосної челяді, акторів, музикантів.

По смерті Д. Оболонського його вдова 1833 р. продала велику садибу генерал-лейтенанту Григорію Григоровичу Білоградському. Тут у 1852-1855 pp. продовжував існувати домашній театр, грала труна Федецького. По смерті Г. Білоградського вся садиба перейшла до Н. Канєвської, пізніше до родини Івенсен (див.: М. Грушевського, 20/1).

К. Л. Полякова

За купчою від 1 липня 1891 р. садибу мірою 660 кв. саж. (0,3 га) придбав поручик у відставці Володимир Ілліч Міклашевський. Садиба була придбана за 44 тис рублів сріблом, разом із сумою кредиту, взятого колишньою власницею Т. Івенсен у Київському земельному банку. Новий власник одразу ж розпочав переобладнувати свій особняк. Аби отримати на це кошти, В. Міклашевський заставляє свою нерухомість і бере у борг на рік 12 тис руб. сріблом у київського домовласника, бельгійського підданого К. К. Пастеля. Після завершення опоряджувальних робіт В. Міклашевський поновив кредит у Земельному банку, значно збільшивши його. Архітектор Земельного банку О. Я. Шіле склав у листопаді 1891 р. опис садиби. З нього й довідуємося, що особняк В. Міклашевського був одноповерховим дерев'яним будинком з мезоніном, мав 21 кімнату, дві кухні, три передпокої. Кімнати повністю переобладнані, прикрашені ліпниною, обклеєні дорогими закордонними шпалерами; опалювалися вони 12 кахляними голландськими грубами. Як зазначає О. Шіле, будинок відновлений, встановлені гарні металеві ворота у кам'яних стовпах, все подвір'я забруковане. З вулиці влаштований балкон, у дворі нова засклена галерея, балкон. Взагалі весь будинок, як зовні, так і внутрішньо розкішний і з усіма зручностями, може давати прибуток 4,5 тис руб. на рік. В. Міклашевський отримав у Земельному банку кредит з січня 1892 р. на 19 років і 11 місяців у сумі 24 тис рублів.

К. Л. Полякова

Але й після цього енергія, спрямована на переобладнання, удосконалення свого житла, не полишає Володимира Ілліча Міклашевського. І 1892 р. він під заставу майна бере позику ще на 15 тис рублів сріблом у Олексія Миколайовича Месняєва, землевласника Херсонської губернії. Угода юридично оформлюється в особняку присяжного повіреного Сави Миколайовича Месняєва, брата і повіреного О. Месняєва на В. Житомирській, 28 (див.). Як результат усіх фінансових зусиль Міклашевського, у 1893 р. особняк обличковується цеглою, добудовується кам'яна прибудова.

Наглядав за роботами архітектор О. Кривошеєв. На чоловому фасаді з'явився картуш з вензелем "ВМ". Представнику роду Міклашевських вистачило трьох років, щоб повернути борг О. Месняєву і закрити кредит. Отже, 20 вересня 1896 р. В. Міклашевський сплатив Земельному банку останню суму з кредиту - 21 тис рублів.

Таким чином, розкішний особняк на Липках відповідав соціальному та громадському стану, матеріальним можливостям родини, вимогам світського етикету тощо.

Колишній особняк Я. Л. Полякова. 1998 p.

В. Міклашевський походив із старовинного українського шляхетного роду, володів 3702 десятинами землі в Житомирському та Катеринославському повітах. На початку XX ст. В. Міклашевський був предводителем дворянства Бердичівського повіту, церковним старостою парафіяльної Олександро-Невської церкви на Липках, що стояла неподалік.

Після В. Міклашевського садиба перейшла у власність до лікаря Якова Лазаревича Полякова. Вважається, що саме на замовлення останнього й було споруджено у 1910-х pp. цей особняк, за проектом архітектора Ф. Троуп'янського. Останній відомий у Києві зведеним за його проектом найвищим колись будинком - Л. Гінзбурга на Інститутській, 16-18.

Яків Лазаревич Поляков, з потомствених дворян, народився 1876 p., закінчив у Москві імператорський ліцей та медичний факультет Московського університету. У Києві мав лікарську практику. Я. Поляков одружився з донькою Льва і Флори Бродських - Кларою. Спочатку молодята проживали в особняку цього цукрового магната на Катерининській, 9 (див.), з часом звели свій власний будинок, але кабінет для прийомів лікар Я. Поляков залишив в особняку тестя. Всі дореволюційні адресні книги Києва подають у списках лікарів, що практикують, Я. Полякова саме за цією адресою - Катерининська, 9.

У 1897 р. Я. Полякова було обрано попечителем Київської єврейської лікарні. Клара Львівна Полякова разом з чоловіком і своєю родиною працювала на ниві благодійництва. Лікар Я. Поляков брав участь у сімейному бізнесі родини Бродських, входив до складу директорів товариства млина "Лазар Бродський". Звичайно, чудовий особняк напроти Марийського палацу відповідав тому становищу, котре займала сім'я Полякова-Бродських у Києві.

Півтораповерховий особняк, згідно з умовами ділянки, звернутий вужчою, але парадною стороною до вулиці і поставлений з невеликим відступом од лінії забудови. По цій лінії вздовж усього кварталу йде суцільна глуха металева огорожа: всі три садиби - "спецособняки". В одному ж місці огорожа плавно оминає широкі гранітні сходи - парадний вхід до цього особняка. Над заскленими дверима, повторюючи звивисту лінію фрамуги, тотожної віконним фрамугам, нависає таких самих обрисів кований сталевий наддашок зі скляним заповненням - сьогодні вже унікальна річ у Києві. Парадний вхід зроблено збоку, праворуч по фасаду, і акцентовано з належною пишнотою, властивою стилям бароко і рококо. Отож, над козирком - овальне вікно в ліпному облямуванні, ще вище - аттик, над яким підноситься декоративно вигнуте шатро з грушоподібною главкою, увінчаною шпилем. Так само соковито оздоблено весь вуличний фасад, де головна вісь симетрії припадає на центр тривіконного ризаліту з великим балконом, що своїм глухим, хвилястих обрисів парапетом нагадує театральну ложу. Вище -величезний сандрик, збагачений ліпним картушем з жіночим маскароном. Наріжні частини ризаліту й усього об'єму будинку оздоблено рустованими виїмчастими лопатками й підкреслено пишними вазами на тумбах поміж парапету-балюстради. Над усіма цими пишнотами підноситься чотирисхилий дах вигнутих обрисів зі шпилем.

Розмір ділянки та правила забудови зумовили влаштування глухого брандмауера ліворуч головного фасаду - торець межував із садком сусідів. Праворуч - невеличке подвір'я; раніше тут були ворота з хвірткою, розібрані пізніше, коли і цей, і сусідній (див.: вул. М. Грушевського, 20) особняки опинились в одних, державних руках. Тому дворовий, північно-західний фасад одержав те саме оздоблення, що й вуличний: ті ж лиштви, карниз, балюстрада тощо. Цілком скромно виглядає фасад служб, що продовжують основний об'єм особняка. Лише як репліка - тоненькі хвилясті сандрики над простими прямокутними вікнами.

Особняк Я. Л. Полякова встиг ще до початку соціальних заворушень змінити господаря - останньою стала Ганна Іванівна Попова. Г. Попова була дружиною одного з найбільших домовласників Києва - комерції радника Миколи Парфентійовича Попова, який на 1918 р. володів двома особняками на Липках (Катерининська, 16 і Олександрівська, 15) та 15 прибутковими будинками в центрі міста.

У січні 1918 р. в особняку Г. Попової, як і в царському палаці, відбувалися масові розстріли під орудою підполковника Муравйова.

За часів Гетьманату 1918 р. в цьому особняку містилося Міністерство фінансів, і тут-таки мешкав пан міністр - Антон Карлович Ржепецький. А приймальня міністерства фінансів була на Золотоворітській, 6 (див.).

А. К. Ржепецький, громадський і політичний діяч, походив з давнього шляхетського роду, перед революцією був гласним міської думи, директором Київського земельного синдикату, членом кількох міських комісій, головою правління Київського міського кредитного товариства, мав нерухомість у Києві. Під час Першої світової війни керував акцією так званого "Тетянинського комітету" для допомоги біженцям. Як міністр фінансів Української держави (травень - грудень 1918 р.) долучився до розбудови української грошової системи і до зміцнення української валюти, захищав українські економічні інтереси на переговорах з Німеччиною і обстоював права України на Крим, але одночасно виступав проти української держадміністрації і належав до прихильників федерації України з Росією. Після падіння Гетьманату був заарештований Директорією, але згодом звільнений.

Після націоналізації, 1919 p., будинок ненадовго зайняв ЦК КП(б)У. У 20-х pp. тут містилася Київська окружна дитяча рентгенологічна та фотогеліотерапевтична станція Охматдиту. Рішенням Київської міськради від 23 квітня 1934 р., у зв'язку з переїздом столиці УСРР з Харкова до Києва, особняк закріплено за Управлінням справами ЦК КП(б)У; тут мешкав перший секретар ЦК Павло Петрович Постишев.

З ім'ям останнього пов'язано чимало сторінок вітчизняної історії. Виходець із російського середовища Іваново-Вознесенських ткачів, професійний революціонер і політв'язень, Постишев, очоливши ЦК компартії України, робив і добре, і зле. Люди старшого віку неодмінно згадують надто просте й зрозуміле: що саме Постишев відновив свято Новорічної ялинки, яке, під приводом боротьби з "релігійними забобонами", було заборонене більшовиками у перші роки радянської влади. Але з цим ім'ям пов'язана й хвиля репресій, і масова руйнація пам'яток української культури, коли Києву намагалися, з подачі ІІостишева, надати рис "соціалістичного" міста. І яка іронія: за тими розкішними бароково-модерновими стінами особняка, серед пишних інтер'єрів та "буржуазного" затишку, комфорту й безпеки мріялося про знищення "до основанья" всієї навколишньої "історичної рухляді" Києва та й України взагалі, - заради торжества "всеперемагаючого вчення". І - фінал: арешт і розстріл як "ворога народу". Народу, якому прагнув добра на більшовицький штиб.

Після Другої світової війни в особняку містилася Торгова палата, потім будинок пристосували для урочистих офіційних прийомів - з розкритими в один об'єм трьома фасадними парадними приміщеннями, що перетворилися на одну суцільну залу, якій надано рис палацової розкоші - з пілястрами, ліпними карнизами й стелями, вкритими щедрою позолотою.

К началу страницы
Зміст