Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
Библиотека об Алешине
* Диссертация
* Публикации
* Журналы, газеты, блоги
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
  Публикації
Ольга Друг і Дмитро Малаков
Особняки Києва

Версія для друку

 

ПЕРЕДМОВА

На початку 90-х pp. XX ст. довкола Києва, так само, як на околицях усіх міст України, повиростали нові селища з особняків-котеджів. Ці, часто-густо неоковирні, але ж претензійні будівлі своєю вигадливою, а іноді вкрай примітивною архітектурою, немов запозиченою з картинок до дитячих казок та мультфільмів, стали своєрідною прикметою доби повернення можливостей мати приватну власність, інколи ще без уявлення про тип, смак та й сам спосіб життя в особняку - паном. У часі не збіглося із падінням Совєтської імперії, зі здобуттям Україною незалежності та можливістю фактично безконтрольної й безкарної "прихватизації", яку й зчинили, передусім ті, хто раніше цього б не дозволив...

Мабуть, саме отаким казковим уявлялося майбутнє життя в особняках знов-таки тим, хто за нових, пострадянських, посткомуністичних часів не побоявся, ризикнув, спромігся таким робом вкласти гроші в нерухомість, коли нікому було й спитати, звідки ті гроші. Хіба ж сам із себе спитаєш? Можна - і край! Хочу!

Отак і виник попит на новий тип приватного, необмеженого ніякими нормативами житла, ані нормами житлової площі на тушу населення, в якому, крім уже усталеного набору приміщень, включно з гаражем, з'явилися басейн, сауна, джакузі, комп'ютерна, тренажерна, більярдна, камінна зали, але ж майже ніколи - бібліотека. Додалося складне інженерне обладнання: автоматизована система автономного опалення, кондиціонери, супутникове телебачення, відеосистеми контролю, охоронна сигналізація, ємні холодильники та ліфти тощо. Відповідно нові будівельні матеріали та вироби, вишукана сантехніка. Архітектори з колишніх радянських проектних інститутів, позбавлених державних замовлень, поринули в незнану стихію приватної практики, спершу, звичайно, не обізнані з новими умовами, замовниками та їхніми примхами й забаганками. З'явилися відповідні приватні проектні фірми, посередники, часописи тощо. Та, водночас, збудилася цікавість до особняків минулого - адже все це вже відбувалося, ще досить багато лишилося колись розкішних київських особняків.

Історичні ситуації часом хоч і в іншій якості, але повторюються. Понад сто років тому Київ теж сколихнули три хвилі своєрідної "будівельної лихоманки", коли ті, хто мав схильність і можливість, гарячково вкладали гроші, інколи через кредитування, - у нерухомість. Тоді для цього було зовсім інше соціально-економічне підґрунтя: у суспільстві безоглядно панував капітал, одні споруджували багатоквартирні прибуткові будинки, де помешкання віддавалися в найм, і від того мали неабиякий зиск; інші ж зводили собі особняки, щоб жити окремо, осібно, розкішно й незалежно

.

Саме тоді набуло поширення поняття "особняк" стосовно будинку. За походженням це слово - російське, порівняно нове. "Толковый словарь живого великорусского языка" Володимира Даля, укладений у 1860-х pp., першим значенням слова "особняк" подає: "людина, що живе окремо", а вже друге - тлумачить як "особое, отдельное владенье, [дом], земля, пустошь, отхожее поле", але саме поняття "особняк-дом" дано в квадратних дужках". Борис Грінченко у "Словарі української мови", виданому 1909 року, взагалі не наводить цього слова, але тлумачить поняття "опрічна хата". Федір Ернст на зламі 20-х - 30-х pp. XX ст. вживає вислів "шляхетний опрічний будинок - "особняк", а також - "характерний зразок передреволюційного аристократично-капіталістичного "особняка", беручи останнє слово в лапки, мабуть, радше з огляду як на соціально-застаріле, віджиле поняття - за часів побудови соціалізму. Іван Щітківський 1931 року зазначає: "будинок цей... все ж досить був відомий київцям як "особняк" якогось дуже заможного власника". (Хоч сам побудував собі 1907 р. теж окремий будинок, втім, не вважаючи його особняком - на вул. Полтавській, 4 - див. далі). А Кость Куниця про той самий будинок, що й І. Щітківський (Володимирська, 35), писав: "Колишній панський опрічний будинок", - напевно, уникаючи російського "особняк". Отже, опрічний.

Втім, поняття "особняк" фігурує в нотаріальних київських паперах ще кінця XIX ст., в документах кредитних товариств. Так, архітектор Є. Толстой, оцінюючи садибу по вул. Олександрівській, 25 (нині - вул. М. Грушевського, 10) 1900 року, пише: "Будинок триповерховий, кам'яний, з підвальним поверхом. Особняк, квартири зайняті самою власницею". Тобто, особою, особистістю.

Вже на початку XX ст. в усіх київських путівниках широко вживалося слово "особняк", добре зрозуміле всім: "изящные особняки в усадьбах-садах", "богатые особняки, задрапированные садами", - все це про Липки. На початку 20-х pp. і М. Булгаков згадує "прекраснейший особнячок на Бульварно-Кудрявской улице".

За браком українських тлумачних словників першої половини XX ст., звернімось до тогочасних російських. Д. Ушаков у 30-х pp. пояснює: "Впорядкований міський будинок багатого власника, займаний однією родиною", і наводить приклад: "барский особняк". С. Ожегов у 40-х pp. подає: "Впорядкований невеличкий будинок міського типу, призначений для однієї родини або окремої установи". Багатотомний "Словарь русского языка" 50-х pp. знімає пояснювальний прикметник "невеличкий", але залишає майнову характеристику: "Впорядкований міський будинок для однієї сім'ї, який належить багатому власнику". Нарешті, багатотомний "Словник української мови", виданий у 70-х pp., повністю запозичивши з російських видань: "Будинок багатого власника, в якому живе одна родина", додає якісну характеристику: "Окремий, добре спланований будинок на одну родину".

Завершуючи цей короткий лексико-семантичний екскурс, узагальнимо: окремий, на одну родину міський будинок, позначений архітектурно-мистецькими елементами, що одразу впадають в око, виокремлюючи будинок з-поміж інших.

У Києві збереглося понад сто особняків, зведених саме за такими ознаками й статусом наприкінці XIX - на початку XX ст. Переходячи до докладного опису кожного зі старих київських особняків, відзначатимемо такі характерні, суто місцеві ознаки, як розташування в історичних частинах міста (а це, передусім, Липки, Старий Київ та Лук'янівка - райони найбільшого зосередження старих особняків), архітектурно-стилістичні особливості (а це, звичайно, відбувалося в руслі загальноміських змін стилів, що майже відповідало загально-європейським архітектурним течіям і вподобанням на зламі ХІХ-ХХ ст.), подробиці київського міського побуту, яскраві особистості замовників, власників, мешканців особняків, авторів проектів, а також визначні події, пов'язані з кожним особняком чи його мешканцями.

Серед власників київських особняків чверть од загальної чисельності становили особи вільних професій (інженери, лікарі, архітектори, художники, професура), далі йдуть підприємці (близько 20%), а серед них половина - цукропромисловці, далі - чиновники, військові. Розглядаючи містобудівничий аспект теми, зазначимо, що вільно на садибі, справді осібно-опрічно, у Києві було споруджено не більше десятка особняків, основна ж кількість розташовувалась по лінії забудови або на розі вулиць.

Найбільше київських особняків було зведено у стилі неоренесансу - третина особняків, що відповідає добі найінтенсивнішої розбудови Києва взагалі; дещо менше - у стилі класицизму та ампіру, далі - модерн, "цегляна" еклектика, неоґотика тощо. Найбільшу ж мистецьку цінність становлять приблизно два десятки київських особняків.

Отже, перший сплеск "будівельної лихоманки" у Києві припав на 70-і pp. XIX ст. Його зумовили певні соціально-економічні чинники, серед яких найсуттєвішими були пореформенні паростки капіталізації суспільства - після скасування кріпаччини 1861 p., відгомін придушення польського повстання 1863 p., впровадження міського положення 1870 p., відтак зростання ролі міської думи, прокладання залізниці до Києва та, головне, бурхливе зростання цукропромисловості й торгівлі цукром. Адже Київ був "цукровою столицею" Російської імперії.

Ось на цьому ґрунті у місті й виросла низка нових мурованих споруд: залізничний вокзал, станції та башти водогону, міська дума, перші прибуткові будинки і - тема нашої розповіді - особняки заможних киян. Подальший розвиток міста лише сприяв появі все нових і нових особняків.

Спочатку консервативно-провінційні смаки київських забудовників не йшли далі використання віджилого стилю неоґотики. То був вияв не стільки загальноєвропейських захоплень готикою ще з кінця XVIII ст., скільки неабияке враження, справлене на киян архітектурою фортифікаційних споруд на Печерську, фасадами залізничного вокзалу, водогінними спорудами та деякими найпершими великими, кам'яницями, зведеними саме в такому стилі. Отож і кілька перших особняків у Києві мають ознаки неоґотики: Бібіковський бульвар, 34, Бульварно-Кудрявська, 3 та 25, Пушкінська, 34, Овруцька, 29.

У 90-і pp. ХІХ ст., з початком другої хвилі "будівельної лихоманки", набуває поширення неоренесанс, запозичений з тогочасної віденської архітектурної моди. Кращими зразками цього стилю у Києві можна вважати фасади особняків по вул. Банковій, 2, Караваєвській, 7, Осієвській, 14. Захоплювалися й історичними стилями. У дусі італійських палаццо декоровано фасади особняків по вул. Обсерваторній, 19 (досить несміливо), М. Грушевського, 18/2, Терещенківській, 15, Шовковичній, 17/2, бульв. Т. Шевченка, 12. Були два особняки, оздоблені в мавританському стилі: Інститутська, 18 та Прорізна, 9/1. У дусі рококо оздоблено фасад особняка на вул. Грушевського, 22, романського стилю - по вул. П. Орлика , 1/15, неокласицизму - по вул. М. Грушевського, 20, Десятинній, 9, Терещенківській, 9.

Стиль "модерн" знайшов своє втілення у фасадах особняків по вул. Мельникова, 8, Інститутській, 26, Лютеранській, 23, О. Гончара, ЗЗБ, Нагірній, 14, а кращі зразки неоампіру бачимо на Липській, 16, М. Коцюбинського, З, П. Орлика, З, Шовковичній, 14, Володимирській, 49. Усе це було характерно вже для третьої хвилі розбудови міста. Щонайбільше ж у Києві поширений просто "цегляний" стиль, особливо у невеличких особнячках на Лук'янівці, де селилися переважно люди невисокого статку.

Серед архітекторів - авторів проектів київських особняків - найбільш плідно працював академік архітектури В. М. Ніколаєв (на його рахунку майже десять таких споруд), мав він і власний, "авторський" особняк на вул. Шовковичній, З (не зберігся).

Майже не поступався чисельністю, а подекуди і якістю проектів технік А.-Ф. К. Краусс, що теж мав власний особняк по вул. Московській, 5.

На першому етапі розбудови працювали архітектори П. І. Спарро, О. Я. Шіле, О. Р. Хойнацький, Л. В. Станзані, В. І. Сичугов, В. О. Прохоров, П. В. Воронцов. Пізніше авторами проектів особняків були Е. П. Брадтман, Р. Ф. Мельцер, І. І. Беляев, Г. П. Шлейфер, В. О. Осьмак та ін.

Традиційно, урядова адміністрація займала окремі особняки, які, втім, так не називалися, а просто - будинками. Так, в окремих будинках, оточених садом (у Києві слово "парк" - не вживалося), мешкали генерал-губернатори (вул. Інститутська, 40), цивільні губернатори (вул. Липська, 8), командувачі військами округу (вул. М. Грушевського, 32 - кол. Олександрівська, 3).

Київське чиновництво споруджувало особняки, керуючись лише можливостями власного майнового стану, а не службовим становищем чи табелем про ранги.

Так само представники військових кіл, духівництва, дворянства, особи вільних професій та професура теж зводили особняки або успадковували їх згідно з майновою можливостю, а вже потім - смаком, уподобаннями тощо. Але ж така можливість була далеко й далеко не у всіх. А нерухомість, зазвичай, записувалась на дружину, щоб забезпечити її та дітей майбутнє, бо й тоді вік чоловіків був коротшим, а одружувались, як правило, з молоденькими. Найзаможнішими власниками київських особняків були, насамперед, цукропромисловці. Саме їм належали розкішні будинки, часом майже палаци, як-от родинному клану Терещенків, Ханенку, Ліберманам, Гальперіну, Зайцеву, Заксу, Шестакову. Винятком з цього переліку може бути особняк В. Ф. Симиренка (вул. Трьохсвятительська, 9) - цукропромисловця, який десятину своїх прибутків віддавав на "українську справу", а будинок заповідав Українському науковому товариству. Цей особняк, до речі, розкішшю не вирізнявся.

Під час Першої світової війни, коли Київ опинився у прифронтовій смузі, майже всі громадські будинки, особливо навчальні заклади та деякі особняки були тимчасово передані під військові шпиталі. А з першими кроками революції почалися реквізиції особняків. Це набуло масового розмаху з приходами до Києва червоних військ та білої армії. Так, особливо тяжкі, криваві спогади залишили по собі каральні органи Добровольчеської армії та більшовицької "чрезвичайки", що розгорнули свою "діяльність" саме в особняках (Липська, 2, 4, 10, 16, Шовковична, 15/1, П. Орлика, 3, Садова, 3, 5, Інститутська, 40 та ін.). У деяких з них згодом містилися "спадкоємно", після ЧК, - ГПУ, ОГПУ, НКВС, НКДБ, МДБ, КДБ, - переважно на Липках.

Більшість престижних особняків стала за радянської влади "снецособняками", "спецдачами" для компартійної та державної номенклатури найвищого щабля. Лише кілька найкращих особняків були передані для культурних потреб міста, для музеїв.

По закінченні визвольних змагань настав період денаціоналізації, коли всі особняки перейшли у державну власність, за винятком кількох.

За весь час існування радянської влади жодного, кращого за старі особняки, не було зведено, хоч кілька "спецособняків" було споруджено.

Матеріали для написання цієї монографії було зібрано в Центральному державному історичному архіві України, Центральному державному кінофотофоноархіві України, Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Державному архіві Київської області, Державному архіві м. Києва, Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Музеї історії м. Києва, а також в інших музеях та бібліотеках міста.

Деякі із зібраних авторами матеріалів було опубліковано в українській періодиці, особливо багато - в бюлетені "Янус. Нерухомість" (1997-1999 pp.). Автори висловлюють щиру вдячність усім працівникам названих установ, а також усім, хто допоміг у зборі матеріалів. Автори усвідомлюють, що це видання, яке кілька років не могло дійти до читача за браком коштів, не може бути вичерпним, і тому будуть щиро вдячні усім, хто доповнить знання про київські особняки новими відомостями.

Кожному особняку присвячено окрему статтю, а для зручності опису особняки згруповано за основними теренами розташування, зведеними у розділи. У межах кожного розділу статті подано за абеткою сучасних адрес.

К началу страницы
Зміст