Главная
Новости сайта
Анатомия профессии
Основные даты
Жилые дома
Общественные здания
Градостроительство
Архитектурные конкурсы
Недостоверные объекты
Карта Киева
Архив
Персоналии
* Диссертация
* Публикации
* Тематические блоги
* Журналы, газеты
* Видеоматериалы
Глоссарий
Книжная полка
Ссылки
Автора!
Гостевая книга
 
Поиск







Copyright © 2000—
Вадим Алешин
Публикаціі
Михайло Кальницький, Дмитро Малаков
Головні та міські архітектри Києва
1. Життєпис О.А.Беклєшова див.: Русский биографический словарь / Под наблюдением А.А.Половцова. - СПб, 1900. - Т.ІІ. Алексинский-Бестужев-Рюмин. - С.671-673.
2. Російський державний історичний архів в Санкт-Петербурзі (далі - РДІА СПб). -Ф.1286. - Оп.1. - Спр.205. - Арк.4, зворот.
3. Там само. - Арк.8.
4. Центральний державний історичний архів України (далі - ЦДІАУ). - Ф.533. - Оп.1.- Спр.493.- Арк.1, Ізв., 2.
5. Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗ). - СПб, 1806. - Т.29. - С.674-684.
6. ЦДІАУ. - Ф.442. - Оп.64. - Спр.280. - Арк.9.
7. РДІА (СПб). - Ф.1263. - Оп.1. - Спр.285; Державний архів міста Києва (далі - ДАК). - Матеріали ф.239.
8. ДАК.-Ф.1.-Оп.1.-Спр.458.- Арк.6.
9. Андрей Меленский / Сост. И.В.Плотникова. - К., 1986 (біобібліографічний показчик); Дегтярев М.Г. Киевский городской архитектор А.И.Меленский // Стр-во и архитектура. - 1989. - № 2; Десятник Г., Федорова Л. Андрій Меленський // Янус-Нерухомість. - 1997. - Червень. - № 11; Фісун О. Андрій Меленський - головний архітектор Києва - К., [1997] (буклет, без вказ. дати ) та ін.
10. Проценко Л.А. З історії Київського некрополя до 1917 р. // Історичні дослідження: Вітчизняна історія. - К., 1982.- Вип.8. - С.118.
11. Игнаткин И.А. Исторические связи украинских и русских зодчих ХVІІ-ХІХ вв. // Зодчество Украйни. - К., 1954. - С.176.
12. ЦДІАУ. - Ф.533. - Оп.2. - Спр.464. - Арк.1.
13. ДАК.- Ф.1.- Оп.1.- Спр.458.- Арк.7 - 7зв.
14. Виноградова М., Дяченко В. Де жив головний архітектор?: Архівне відкриття // Літературна Україна. - 1993. - 4 лютого. - № 5. - С. 8.
15. ЦДІАУ. - Ф.442. - Оп.64. - Спр.280. - Арк.7.
16. ДАКО.-Ф.1.-Оп.295.- Спр. 12024.
17. Игнаткин И.А. Исторические связи... - С.177,178.
18. 2ПСЗ. - СПб, 1832. - Т.7. - С.620,621.
19. ЦДІАУ. - Ф.442. - Оп.64. - Спр.280. - Арк.26, 27-27 зв.
20. ЦДІАУ. - Ф.442. - Оп.1. - Спр.1469. - Арк.58.
21. ДАКО. - Ф.1. - Оп.295. - Спр.15319. - Арк. 18-18зв.,19.
22. ДАКО. - Ф.1542. - Оп.1. - Спр.600.
23. ЦДІАУ. - Ф.442. - Оп.65. - Спр.408. - Арк. 1.
24. 2ПСЗ. - СПб, 1834. - Т.9. - Отд. 1.- С. 18-31.
25. 2ПСЗ. - СПб, 1842. - Т.17. - С.844, 845.
26. Там само. - С.885, 886.
27. РДІА (СПб). - Ф.789. - Оп. 14. - Спр.Б-150. - Арк.21.
28. ЦД1АУ. - Ф.442. - Оп.81. - Спр.499. - Арк.1.7; Ф.442. - Оп.1. - Спр.7569. - Арк.2,3,19.
29. ДАК. - Ф.81. - Оп.59. - Спр.65.
30. ДПСЗ. - СПб, 1849. - Т.24. - С.242-249.
31. ДАК. - Ф.163. - Оп,41. - Спр.4291, 5959.
32. Н.П.Самонов (некролог) // Киевское слово. - 1898. - 13 августа. - № 3804; ЦДІАУ. - Ф.442. - Оп.90. - Спр.60. - Арк.1-11.
33. 2ПСЗ. - СПб, 1859. - Т.34. - С.208,209.
34. Адрес-календарь: Общая роспись начальствующих и прочих должностных лиц <...> на 1861-1862 год. - СПб, [б/р]. - Ч.II. - Кол.105.
35. 2ПСЗ. - СПб, 1865. -Т.40. - С.406,407105. Портрети архітекторів див.: Головні та міські архітектори Києва: Каталог виставки до двохсотріччя введення посади головного архітектора Києва / М.В.Виноградова, М.Б.Кальницький, Д.В.Малаков, А.О.Пучков, О.С.Червінський; За заг. ред. М.М.Дьоміна. - К., 1999. - Редколегія. 36. ДАКО. - Ф.1. - Оп.295. - Спр.6497. - Арк.1,3.
37. РД1А (СПб). - Ф.789. - Оп.14. - Спр.III-87; Строитель. - СПб, 1897. - С.702,703.
38. Див. про нього: Кальницький М. Будівник міської думи // Прапор комунізму. -1989. - 6 липня; Кальницкий М. Словесный портрет киевского зодчего сохранила петербургская полиция // Киевские ведомости. - 1997. - 29 сентября.
39. А.Я.Шиле (некролог) // Киевлянин. - 1897. - 20 сентября. - № 260.
40. Городовое иоложение 11 июня 1892 года с относящимися к нему узаконеннями, судебными й правительственными разіяснениями / Сост. М.И.Мыш. - Пг, 1915. - С.274.
41. Закони и правила Строительного Устава / Под ред. Е.Краснопевцева. - М., 1888. - С.69.
42. Там само. - С.7.
43. Киевлянин. - 1871. - 13 февраля. - № 20.
44. Некролог // Киевлянин. - 1884. - 13 апреля. - № 82; Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Университета св. Владимира (1834-1884) / Сост., ред. В.С.Иконников. - К., 1884. - С.777-780; Кальницький М. Міський голова Густав Ейсман // Янус-Нерухомість. - 1999. - Червень. - № 12.
45. ДАК. - Ф.163. - Оп.58. - Спр.338. - Арк.З.
46. ДАК. - Ф.163. - Оп.8. - Спр.32. - Арк.5-11.
47. ДАК. - Ф.163. - Оп.58. - Спр.338. - Арк.12.
48. Там само. - Арк.28,29.
49. Там само. - Арк.20.
50. Там само. - Арк.36.
51. Биографический словарь профессоров... - С.369-374.
52. ДАК. - Ф.163. - Оп.58. - Спр.338. - Арк.47.
53. Дивний І. В. Козелецький військовий некрополь: Біографічний довідник. -К., 1997. - С.106.
54. ДАК. - Ф.163. - Оп.8. - Спр.40. - Арк.1, 31-36.
55. [Ярон С.Г.] Киев в восьмидесятих годах: Воспоминания старожила. - К., 1910. - С.187.
56. РДІА (СПб). - Ф.789. - Оп.4. - Спр.93. - Арк.45.
57. Див., зокрема: 25-летие деятельности В.Н.Николаева // Киевлянин. - 1896. - 5 ноября. - № 306; Ясиевич В.Е. Творчество киевского городского архитектора В.Н.Николаева // Стр-во и архитектура. - 1982. - № 11. - С.28-29; Владимир Николаевич Николаев (1847-1911): Приглашение / Сост. М.Б.Кальницкий. - К., 1985; Кальницкий М. Штрихи к портрету: 150 лет Владимиру Николаеву // А.С.С. - 1997. - №2. - С.50-51.
58. Генерал-майор В.А.Прохоров (некролог) // Киевлянин. - 1896. - 26 октября. - № 296.
59. ДАК. - Ф.163. - Оп.39. - Спр.111. - Арк.5.
60. Императорская Санктпетербургская Академия художеств. 1764-1914: Юбилейный справочник / Сост.С.Н.Кондаков. - СПб, 1914. - II. Часть биографическая. - С.314.
61. ДАК. - Ф.163. - Оп.34. - Спр.443. - Арк.1-5.
62. Лесков А.Н. Жизнь Николая Лескова по его личным, семейным и несемейным записям и памятям. - М., 1984. - Т.ІІ. - С.151.
63. Про Г.П.Шлейфера див., зокрема: Столетие Киевской Первой гимназии (1809-1811-1911 гг.). - К., 1911. - Т.І. Именные списки и биографии должностных лиц и воспитанников гимназии. - С.409-410; Кальницький М. Зодчий, банкір, колекціонер // Прапор комунізму. - 1990. - 4 квітня; Ковалинський В.В. Георгій Шлейфер - київський зодчий // Хроніка-2000. - К., 1997. - Вип.17-18. 64. Киевлянин. - 1889. - 29 марта. - № 70.
65. Киевское слово. - 1887. - 29 октября. - № 236.
66. Юбилейньїй сборник сведений о деятельности бывших воспитанников Института гражданских инженеров (Строительного Училища): 1842-1892 гг. / Сост. Г.В.Барановский. - СПб, 1893. - С. 171.
67. ДАК. - Ф.163. - Оп.39. - Спр.111. - Арк.10.
68. Киевлянин. - 1896. - 1 августа. - № 210.
69. ДАК. - Ф.163. - Оп.34. - Спр.734.
70. Сборник строительньїх постановлений для города Києва на оснований Строительного Устава, обязательньїх постановлений Городской Думы, циркуляров и решений Правительствующего Сената / Сост. И.В.Николаев. - К., 1913.
71. Киевлянин.- 1895.- 16 ноября.- № 317.
72. ДАК.- Ф.163.- Оп.34. - Спр.594.- Арк.9.
73. Див. про нього: Кальницький М. Архітектор Микола Казанський // Янус-Нерухомість. - 1999. - Липень. - № 14.
74. ДАК. -Ф.163.- Оп.34. - Спр.111. - Арк.1.
75. Киевлянин. - 1898. - 25 марта. - № 84.
76. Императорская Санктпетербургская Академия художеств... - С.297.
77. Див. про нього: Малаков Д.В. Київський архітектор Е.П.Брадтман // Пам'ятки архітектури і монументального мистецтва в світлі нових досліджень: Тези наукової конференції Національного заповідника "Софія Київська". - К.. 1996; Малаков Д. Едуард Брадтман // Янус-Нерухомість. - 1998. - Травень. - № 9.
78. ДАК. - Ф.163. - Оп.34. - Спр.317. - Арк.13.
79. Список полковникам по старшинству (1907 г.). - СПб, 1907. - С.126.
80. Див., зокрема: Голубятников П. Киево-Подольская панама. - К., 1906; Голубятников П. Справка о ходе дела по раеширению Киевской канализации в четырехлетие с 1902 по 1906 год. - К., 1906; Голубятников П. Советы киевлянам, избирателям в городскую думу. - К., 1906.
81.Гарольд [Левинский И.М.]. Наши гласные: Открытки с моментальними снимками наших думцев. - К., 1906. - С.8.
82. 25-летний юбилей Киевской канализации // Пролетарская правда. - 1923. - 18 января.- №13.
83. Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. - К., 1997. - С.76,77.
84. Киевская мисль. - 1911. - 3 апреля. - № 93.
85. К усиленим городского надзора за постройками // Киевлянин. - 1912. - 23 мая. -І, № 141.
86. Державний історичний архів Ленінградської області. - Ф.184. - Оп.З. - Спр.463. - Арк.31.
87. ДАК. - Ф.18. - Оп.2. - Спр.22.
88. Уход А.С.Кривошеева // Киевская мисль. - 1913. - 14 августа. - № 223.
89. Киево-Лукьяновская VІ-я мужская гимназия: 1908-1913 гг. - К., 1913. - С.15.
90. Календарь: Адресная и справочная книга г. Києва на 1916 год. - К., 1916. - Стр. 467.

Посада головного архітектора Києва існує вже двісті років. Щоправда, протягом двох сторіч неодноразово змінювалася назва посади, її відомча підлеглість, зміст обов'язків. Але ці обов'язки виконувалися у той чи інший спосіб завжди - навіть у ході визвольних змагань в Україні або під час нацистської окупації. Серед тих, кому доводилося обіймати посаду головного архітектора Києва, траплялися різні фахівці. Були серед них пересічні чиновники-виконавці, та були й талановиті зодчі, далекоглядні адміністратори.

Першим офіційним запровадженням посади муніципального архітектора Київ зобов'язаний генералові Олександру Андрійовичу Беклєшову [1]. Виконуючи у 1798-1799 рр. обов'язки київського військового губернатора, він вивчив місцеві справи й подав імператорові Павлу І доповідну записку. В ній пропонувалася реорганізація київської поліції, яка з грудня 1797 р. утримувалася коштом міста. Зокрема, було висловлено пропозицію включити до міського поліцейського штату посаду архітектора (раніше у разі потреби Київ "позичав" фахівців із губернського правління) [2]. Цар схвалив резони Беклєшова. 10 липня 1799 р. він написав "Быть по сему" на проекті нового штату поліції міста Києва. У цьому штаті серед інших були згадані "городовой архитектор" з річною платнею 500 рублів, "архитекторский помощник" - 120 рублів, "ученик" - 60 рублів, а також передбачалися витрати 120 рублів "на наем вольного письмоводителя" та 300 рублів "на расходы по чертежной" [3]. Це й був найперший особовий склад та найперший бюджет київського "ГоловАПУ".

5 березня 1804 р. цар Олександр І наказав перекласти утримання київського міського архітектора на місцевий "Комитет для уравнения городских повинностей", але взагалі не заперечив необхідність для Києва фахівця на цій посаді, "который по несовершенной обстройке города нужен" [4]. Після цього магістрат разом з цивільним губернатором ухвалили "городовому архитектору с учениками оставить прежнее их жалование", що й було офіційно зафіксовано 7 серпня 1806 р. у "Положенні про прибутки й видатки міста Києва" [5]. Пізніше, згідно урядового розпорядження, затвердженого Олександром І 1-го березня 1821 р., бюджет структури міського архітектора був збільшений: особиста платня міського архітектора склала 1200 рублів на рік, платня помічника - 300 рублів, платня учня - 120 рублів і "на архитекторские припасы" - 300 рублів [6]. Ці кошти виділялися з міських прибутків. З 1824 р. міський архітектор був підпорядкований Тимчасовому комітетові з благоустрою м. Києва, який утворився на виконання думки Кабінету міністрів від 19 грудня 1822 р. [7].

Увесь цей час посаду київського міського архітектора обіймав А.І.Меленський. До речі, є відомості, що фактично він приступив до виконання цих обов'язків ще 16 квітня 1799 року, не чекаючи наслідків доповідної записки О.А.Беклєшова [8]. Але юридичне, як ми бачили, запровадження посади відбулося у липні.

Існують численні публікації про життя та творчу діяльність А.І.Меленського [9]. Андрій Іванович Меленський, згідно більшості джерел, народився 1766 р. у Москві (проте авторка "Київського некрополю" Л.А.Проценко стверджує, що зодчий помер 1833 р., проживши 70 років, тобто народився 1763 р. [10]). Він навчався в Експедиції кремлівського будівництва, після чого, як здібний архітектор, був відряджений до Петербургу, де у 1787-1792 рр. працював під керівництвом Дж.Кваренгі в "Кабінеті з будівництва палаців". Згодом у складі містобудівної комісії виїхав на Правобережну Україну, щойно приєднану після розборів Польщі до Російської імперії. Там А.І.Меленський обміряв численні пам'ятки архітектури, будував нові адміністративні заклади для потреб губернії. По закінченні цих робіт зодчий обійняв посаду Волинського губернського архітектора [11]. Звідти був переведений до Києва, де, крім посади міського архітектора, з 29 червня 1799 р. по січень 1829 р. виконував обов'язки керуючого креслярнею при канцелярії київського губернатора [12].

Відзначався винятковою працьовитістю: до його київського доробку увійшли численні культові та світські будівлі, витримані у класичному стилі, - зокрема, церкви Миколи Доброго та Різдва Христова на Подолі (не збереглися); церква св. Миколи на Аскольдовій могилі; дзвіниця, Воскресенська лікарняна церква та келії Флорівського монастиря; первісний об'єм Воздвиженської церкви на Кожум'яках; т. зв. "колона Магдебурзького права" на березі Дніпра; перший Міський театр на Хрещатику (не зберігся); будинок Присутствених місць у Липках (не зберігся); розбудова Подолу після тотальної пожежі 1811 р.; керівництво зведенням Гостиного двору. Контрактового будинку та нового корпусу Київської духовної академії біля Контрактової пл. тощо. Ним були виконані також різноманітні перспективні та фіксаційні плани Києва і його окремих місцевостей. Протягом своєї тривалої та надзвичайно корисної для міста служби А.І.Меленський був підвищений у чині з колезького асесора (чин VIII класу згідно "Табелі про ранги", отриманий ним 29 липня 1799 р.) до колезького радника (чин VI класу). Він залишив пост міського архітектора за станом здоров'я 7 березня 1829 р. Після цього "Киевское градское почтеннейшее общество" своєю ухвалою від 29 квітня 1831 р. призначило йому довічну пенсію з міських прибутків "в уважение продолженной коллежским советником Меленским в Києве городовым архитектором <...> безпорочной и рачительной для всего города и общества полезной служби заслуживающей за его труды начальничьего уважения" [13]. Мешкав А.І.Меленський у невеликому власному будинку, ним самим спроектованому, по сучасній вул. Хорива, 11/13 [14]. Помер 1 січня 1833 р., похований на Щекавицькому кладовищі, тепер неіснуючому.

Наступником Меленського став П.А.Дубровський, якого призначили на посаду київського міського архітектора 18 березня 1829 р. [15]. Згідно його рапорту, він остаточно прийняв справи у свого "предместника" 16 жовтня 1829 р. [16]

Павло Андрійович Дубровський народився у 1782 або 1783 р., навчався у Москві, де брав участь у зведенні Голіцинської лікарні за проектом М.Ф. Казакова, Катерининського інституту та інших споруд. Неодноразово виїздив на Україну, де обіймав різні будівні посади. Зокрема, у 1822-1825 рр. працював у Чорноморському департаменті (м. Ніколаєв), мав відрядження до Херсону та Севастополю. Звільнившись через хворобу, був далі призначений помічником Чернігівського губернського архітектора, що обслуговував тоді й Полтавську губернію [17]. У цей період спорудив чудові ампірні палацово-паркові ансамблі у маєтках поміщиків Ґалаґанів - Сокиринці та Дігтярі. У Києві звів первісний об'єм училища на Подолі (вул. Костянтинівська, 9/6), житловий будинок по вул. Спаській, 10; керував спорудженням окремих корпусів Кирилівських благодійних закладів; наглядав за будівництвом нової Десятинної церкви (не збереглася) тощо. За перебування П.А.Дубровського на посаді київського міського архітектора її ледь не було скасовано. 17 вересня 1831 р. цар Микола І затвердив положення, згідно якого функції структури міського архітектора у Києві перекладалися на помічника губернського архітектора. Але на той час обов'язки київського міського архітектора були вже такими значними й різноманітними, що за поданням губернського правління генерал-губернатор В.В.Лєвашов 10 жовтня 1832 року отримав згоду царя й Правлячого Сенату на поновлення цієї та супутніх посад з платнею згідно положення 1821 року [18]. Тим часом П.А.Дубровський практично не зупиняв роботи, хоч у нього виникали проблеми зі своєчасним отриманням платні [19].

У зв'язку з переведенням П.А.Дубровського за власним бажанням на посаду тульського губернського архітектора обов'язки київського міського архітектора 17 липня 1833 р. перебрав на себе Л.В.Станзані (офіційне призначення отримав 20 травня) [20]. Людвік Вікентійович Станзані, італійский дворянин за походженням, народився 1793 р. Загальну освіту отримав у Болонському університеті, художню - у Римській академії мистецтв св. Йосифа (пізніше був її почесним членом). У квітні 1821 р. був запрошений графом О.Ф.Ланжероном до Одеси для будівництва казенних споруд. У 1828-1833 рр. працював у м. Кам'янці-Подільському, з квітня 1832 р. - губернський архітектор Подільської губернії [21]. У Києві Л.В.Станзані брав участь у складанні генеральних планів забудови Києва 1833 та 1837 рр., що визначили сучасну структуру кварталів історичного центру міста. Він також наглядав за прокладанням та забудовою нових вулиць вздовж р. Либідь. У зв'язку з цим Л.В.Станзані доповідав генерал-губернаторові В.В.Лєвашову: "...Отводятся места в урочищу Лыбеди на распланированных кварталах по плану, Высочайше конфирмованному в 25 день Марта 1830 года, с тем, чтобы по желанию всякого отводить то самое место, которое кто себе избрал, хозяева не выбирают обкновенно те места, кой полагают собственно для себя выгодными, не сопрягая с тем вместе общих выгод и пользы, к благовидности города относящихся". Пропозиція архітектора була такою: "Жителям отводить места для постройки домов не по собственному их выбору и произволу во всех вообще местах проекта, но в назначенных по очереди кварталах, так с собою соединяющихся, чтобы по застроению домами составили полные кварталы и улицы и тем самым благовидность городу и пользу жителям приносящую, соединив постепенно все части города, как-то: Старый Киев, Крещатик, Липки и Лыбидь"

На цю пропозицію Лєвашов відповів лаконічною резолюцією: "На сие совершенно согласен". Л.В.Станзані звів кілька визначних споруд доби класицизму: по сучасних вул. Лютеранській, 16 (разом із домовласником Я.Сулимою, будинок пізніше займали "Сулимівські благодійні заклади", зберігся у перебудованому вигляді), вул. Сагайдачного, 20/2 (т. зв. "будинок Федора Коробки"), вул. Сагайдачного, 27-а (флігель у садибі відомих кондитерів Балабух), вул. Набережно-Хрещатицька, 4 (не зберігся) тощо. Зібрав нумізматичну колекцію та колекцію мінералів. Мав власну садибу на розі теперішніх вул. Богдана Хмельницького та Пушкінської (будівлі не збереглися) [22]. Ще на початку діяльності у Києві він звернувся до генерал-губернатора В.В.Левашова з проханням призначити другого міського архітектора з огляду на надмірне навантаження [23].

Протягом виконання Л.В.Станзані посадових обов'язків підпорядкування посади Київського міського архітектора неодноразово змінювалося. Зокрема, 7 січня 1834 р. цар Микола І затвердив "Положение обустройстве города Києва" [24]. Цей крок був зроблений незадовго до скасування Магдебурзького права для Києва і стверджував повну уніфікацію й централізацію будівної справи у місті. Згідно "Положення", замість Тимчасового комітету з благоустрою м. Києва у місті утворився Будівний комітет на чолі з військовим губернатором (до складу його, серед інших, було включено й міського архітектора). Комітет мав наглядати над усіма цивільними будівлями у місті, але фактично його функції полягали у забезпеченні додержання забудовниками типових фасадів. 11 серпня 1842 р. будівні комітети губернських міст були підпорядковані Головному управлінню шляхів сполучень та громадських будівель [25]. 27 серпня того ж року функції Київського будівного комітету перебрала на себе губернська будівна комісія [26]. На проектній документації тих часів, навіть якщо це були кресленики дерев'яних простеньких будиночків, збереглися підписи міського архітектора чи його помічника, членів комісії до губернатора включно, а також віза генерал-губернатора. Якщо ж при цегляному будівництві вироблялися оригінальні проекти, їх належало надсилати царю на "височайше затвердження". Будь-яка містобудівна ініціатива ґрунтувалася лише на особистих вказівках Миколи І, який періодично відвідував Київ. Характерним епізодом тих часів є історія з виставкою архітектурних креслеників відомого київського зодчого Олександра Беретті у столичній Академії мистецтв: коли начальник Південно-Західного краю Д.Г.Бібіков довідався, що на виставку потрапив проект театра у Києві, він зажадав у О.В.Беретті його вилучення, оскільки "в Києве все постройки проводятся по мысли Его Императорского Величества, а потому может быть Его Императорскому Величеству не понравится, что выставлен будет проект, который Его Величество не изволил еще видеть" [27]. Таким чином, обов'язки міського архітектора були практично позбавлені творчого змісту і складали щось на зразок "будівної поліції".

Внаслідок негативного враження, що склалося у відомстві про працю Л.В.Станзані, останній 9 листопада 1848 р. був увільнений з посади, але фактично продовжував виконувати обов'язки та завершувати розпочаті раніше справи аж до кінця квітня 1849 р. (зокрема, через те, що головноуправляючий граф П.А.Клейнміхель мав якусь упередженість до кандидата на посаду М.П.Самонова - відставного помічника міського архітектора - і не одразу затвердив його призначення) [28]. Л.В.Станзані помер у 1872 р. Переважну частину свого в майна він заповів Римській академії мистецтв, колекції - Археологічному комітетові у Римі; залишив також капітал для заснування іменної стипендії у Київській 2-й гімназії [29].

Микола Петрович Самонов (1819-1898), дворянин і вихованець Імператорської Академії мистецтв у Петербурзі, зрештою, став наступнім київським міським архітектором - якраз тоді, коли (28 квітня 1849 р.) губернські будівні комісії об'єдналися з губернськими шляховими комісіями під назвою губернських будівних та шляхових комісій [30]. М.П.Самонову довелося виконати значну роботу по прив'язці в усіх частинах міста проектів обивательських будівель із так званими "зразковими" фасадами (на 3, 5 чи 7 прорізів), затвердженими у 1851 р. Серед його авторських робіт збереглися, зокрема, особняк по вул. Інститутській, 12 (перебудований), житловий будинок по вул. Костянтинівській, 21. М.П.Самонов брав участь у зведенні та реконструкції громадських будівель, зокрема, розважального комплексу "Шато-де-Фльор" на терені сучасного стадіону "Динамо" (не зберігся). Неодноразово виконував обов'язки губернського архітектора, архітектора Київського університету; викладав архітектуру в училищі землемірів. Захоплювався археологією (був автором реферату про стародавню Михайлівську церкву Видубицького монастиря) та садівництвом. Мав у Києві садибу, де вже на замовлення його сина М.М.Самонова був зведений великий прибутковий будинок по нинішній вул. Богдана Хмельницького, 30 (архіт. М.Яскевич, 1900 р.) [3І].

У березні 1859 р., після тривалих прохань про поліпшення матеріального становища, М.П.Самонов став старшим міським архітектором; його посадова класність з Х класу "Табелі про ранги" (колезький секретар) підвищилася до IX класу (титулярний радник) [32]. Водночас, 17 березня 1859 р., цар Олександр II затвердив урядове положення "О некоторьюс преобразованиях в губернских учреждениях города Киева" [33]. Згідно цього положення, Київська губернська будівна та шляхова комісія перетворилася на будівне відділення Київського губернського правління. Співробітниками відділення були два міських архітектори - М.П.Самонов (Київ) та В.О.Биков (Бердичів) [34].

За часів Олександра II будівна політика набувала більшої компетентності. Після ліквідації Головного управління шляхів сполучень та публічних будівель 6 квітня 1865 року утворився Технічно-будівний комітет при Міністерстві внутрішніх справ "для заведнвания вообще техническою частию разных гражданских сооружений в губерниях" [35]. До кола функцій нової структури входило, зокрема, "рассмотрение проектов й смет, представляемьіх на утверждение Министерства из Губернских Правлений", а також "рассмотрение представляемых на Высочайшее утверждение планов городам". Комітетові підлягало будівне відділення Київського губернського правління. Так остаточно сформувалася керівна вертикаль будівної справи у Російській імперії, яка існувала аж до 1917 р.

Членами Технічно-будівного комітету ставали найбільш досвідчені архітектори й інженери країни. У 1869 р. до нього було прикомандировано і М.П.Самонова (пізніше обіймав також посаду чиновника для особливих доручень при петербурзькому градоначальникові; помер у Києві 8 серпня 1898 р., похований на Флорівському цвинтарі, надгробок не зберігся). 17 грудня 1869 р. новим Київським міським архітектором призначили О.Я.Шіле. Той прибув до Києва 12 січня 1870 р.; у проміжку обов'язки Київського міського архітектора виконував А.Г.Сапоцинський [36].

Олександр-Петро-Адріан Якович Шіле народився у Петербурзі 28 червня 1830 р. в обрусілій німецькій родині. 1852-го р. закінчив Імператорську Академію мистецтв (серед вчителів - професори Г.Боссе, К.Тон) із званням некласного художника архітектури. Продовжував навчання (1852-1855) у Берлінській будівній академії, у Франції, в Італії. Протягом 1855-1869 рр. працював на різних посадах у Петербурзі, Нижньому Новгороді тощо [37]. Отримавши призначення до Києва, залишився тут до кінця життя. Архітектор Фундуклеївської жіночої гімназії (1880-1889 рр.). Був експертом з оцінки нерухомості у Київському кредитовому товаристві та Земельному банку, приватним вчителем архітектури. Брав участь у реконструкції Царського (Марийського) палацу під керівництвом К.Маєвського як завідувач внутрішнім опорядженням. Проектував та зводив будинок Міської думи на Хрещатику (не зберігся), стару Біржу (зараз відомчий клуб по вул. Інститутській, 7), Музичне училище біля вул. Прорізної (пізніше добудовано, напівзруйновано у 1941 р. і тепер у спотвореному вигляді входить до комплексу Держтелерадіо по вул. Грінченка, 11), комплекс з двох будинків штабу Київського військового округу (на їх основі зведено сучасне приміщення адміністрації Президента України по вул. Банковій, 11) тощо, реконструював приміщення "Колегії Павла Ґалаґана" (нині Національний музей літератури України по вул. Богдана Хмельницького, 11). Зводив деякі будівлі міського водогону (збереглися частково). Був автором проектів численних приватних будівель, як-от: особняк професора В.Покровського по вул. Прорізній, 18 (пізніше надбудований); житлові будинки по вул.Хрещатик, 46, Прорізній, 9 (за участю домовласника інж. М.Добриніна), Пушкінській, 32 і 40 та ін. [38] Здійснив у Києві рішучий поворот від омертвілих пізньокласичних форм до широкого використання різноманітних історичних стилів (зокрема, керувався зразками "петрівського бароко" початку 18 ст.). Помер 14 вересня 1897 р., похований на Аскольдовій могилі (надгробок не зберігся). У його некролозі зазначалося: "В Києве А.Я.Шиле первым из архитекторов нарушил казарменный характер частных построек, и его произведения <...> как образцы художественного творчества двинули вперед киевское зодчество" [39]. Через подальший розвиток міста лише невелика кількість порівняно малоповерхових будівель О.Я.Шіле збереглася дотепер у первісному вигляді.

Можливість творчих зрушень у київській архітектурі стала наслідком реформи міського самоврядування. В Російській імперії з 1870 р. було запроваджено т.зв. "Міське положення" (з 1892 р. діяла його друга редакція, тотожна першій стосовно будівних питань), згідно якого муніціпальними справами керувала міська дума та її виконавчий орган - міська управа. До компетенції міської управи належало, зокрема, "утверждение планов и фасадов частных зданий в городском поселений и выдача разрешений на перестройки и капитальные исправления", а також, за сприяння поліції, "наблюдение за правильним производством означенннх построек" [40]. Таким чином, склався розподіл відповідальності у містобудуванні. Громадське будівництво контролювалося будівним відділенням губернського правління (на чолі якого стояв губернський інженер); зведення культових, казенних, благодійних та освітніх споруд підлягало ще відповідному відомчому контролю. Приватне житлове будівництво було підпорядковане міській управі (щоправда, апарат губернського інженера принагідне здійснював технічний нагляд і міг адміністративне втрутитися через поліцію). Поза впливом цих структур залишалося фортифікаційне будівництво на дільницях військово-інженерного відомства та будівництво об'єктів, що на лежали царській родині (т. зв. удільному відомству). Стосовно міського генплану, затвердження якого раніше було прерогативою царської особи, "Будівний статут" Російської імперії зазначав: "Города строятся не иначе как по утвержденным планам. Изменения в утвержденных планах, а равно новне плани для городов, не имеющих оных, утверждаются, по определению Городских Дум, <...> для губернских городов и города Одессы Министром Внутренних Дел" [41]. Отже, й у губернському місті Києві муніціпалітет отримав право ініціювати зміни у генплані. Місцеві архітектори та забудовники мусили керуватися не тільки загальноімперськими нормативами, але й постановами Київської думи.

"Будівний статут" визначив також новий статус міського архітектора: "В некоторых городах состоят особьіе Городовые Архитекторы. Там, где введено Городовое Положение 1870 года, должности сих Архитекторов причисляются к составу городских общественных управлений, и от Городских Дум зависит учреждать вновь таковые должности с распространением на оные всех прав службы, Городовым Архитекторам присвоенных" [42]. Відтак саме на міські структури покладалося утримання у потрібній кількості міських архітекторів, які стали найманими службовцями при міській управі. Фактично міську політику щодо приватного будівництва визначав певний член управи, котрий відповідав за будівну справу (його називали також керівником будівного відділення міської управи або головою будівної комісії міської думи). Його підпису на проекті разом з підписом одного з міських архітекторів було досить, щоб зведення приватної споруди розпочалося.

Перший склад Київської міської управи було обрано у лютому 1871 р. [43] Надалі міська дума і управа переобиралася щочотири роки (за винятком т. зв. "семирічної думи" 1887-1894 рр.). Втім, зміна члена управи, відповідального за будівну справу, не обов'язково збігалася з переобранням думи. Досить часто від цієї посади відмовлялися, не чекаючи закінчення повноважень, і доводилося дообирати нового управця. Найпершим членом управи, який затверджував архітектурні проекти, став відомий міський діяч, правник, колишній професор Київського університету, знаний домовласник і підприємець Густав Іванович Ейсман (1825-1884). Проте вже у травні 1871 р. він залишив посаду. Пізніше неодноразово обирался міським головою [44].

Згідно матеріалів міської преси та архівного фонду № 163 Державного архіву міста Києва (Київська міська управа), керівниками будівної справи у Києві після Г.І.Ейсмана були: дійсний статський радник А.І.Лінниченко (1871-1873 рр.), колезький радник В.С.Сливчанський (1873-1875 рр.), інженер І.М.Хижняков (1875-1877 рр.), військовий інженер-капітан І.С.Запорожський (1877-1881 рр.), інженер шляхів сполучень М.Г.Дитятін (1881-1884 рр.), цивільний інженер Г.П.Шлейфер (1884-1887 рр.), архітектор В.М.Ніколаєв (1887-1889 рр.), відставний полковник М.П.Картавцев (1889-1894 рр.), статський радник В.О.Жмакін (1894-1895 рр.), технік С.Ф.Бистра (1895 р.), купець І.А.Сніжко (1895-1896 рр.), архітектор М.М.Казанський (1896-1902 рр.), інженер-полковник П.В.Голуб'ятников (1902 р.), купець М.І.Чоколов (1902-1906 рр.), інженер-технолог Ф.Л.Фальберг (1906-1911 та 1912-1919 рр.), колезький асесор В.Г.Іозефі (1911-1912 рр.). Докладніші відомості про деяких з них наводитимуться нижче.

Ймовірно, через принципову зміну ситуації О.Я.Шіле відмовився від посади міського архітектора і 15 травня 1871 р. передав справи М.І.Весману [45]. Микола (Георг-Микола) Іванович Весман (1828-1901) закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, отримавши велику срібну медаль та звання "класного художника III ступеня". Академік архітектури (1859). Працював у Петербурзі, Оранієнбаумі, Астрахані, був міським архітектором Бердичева. У 1869-1871 рр. - "архитектор для производства работ" при будівному відділенні Київського губернського правління [46]. У цей час проектував та будував церкви у Липовці, Таращі, Паволочі та ін. населених пунктах губернії. Здійснив надбудову корпусів "старого пасажу" на Хрещатику (не зберігся). Порівняно швидка відмова М.І.Весмана від посади київського міського архітектора "за домашніми обставинами" та його подальший від'їзд з Києва не д озволили йому зробити внесок до архітектури міста, гідний його кваліфікації.

Досить швидко управа дійшла висновку, що одного штатного архітектора для будівних справ у Києві замало. Крім М.І.Весмана, котрому було доручено експертизу приватних проектів, на міську службу був запрошений ще один фахівець, на якого покладалося "содержание в порядке городских мостов, площадей, правильнее и хорошеє мощение и перемощение мостовых" [47]. Першим цю справу взяв ка себе згаданий вище А.Г.Сапоцинський - за сумісництвом архітектор будівного відділення губернського правління. Так відбулося функціональне відокремлення нової посади, яка пізніше отримала назву "міський інженер". Далі, 25 листопада 1871 р., управа увійшла до міської думи з доповіддю, де зазначалося: "В настоящее время Городское Управление имеет только одного архитектора, между тем лежащие на нем обязанности не по силам для одного лица" [48]. Наслідком цього було запрошення на посаду другого міського архітектора військового інженер-капітана Сергія Олександровича Пфунта (1842-1892), який працював у інженерному управлінні Київської фортеці. 4-го лютого 1872 р. йому довелося прийняти справи у звільненого за власним бажанням М.І.Весмана [49]. Та вже 10 лютого за рекомендацією впливового гласного М.К.Ренненкампфа міська дума обрала нового міського архітектора - В.О.Прохорова, теж військового інженер-капітана з штату Київської фортеці [50]. Віктор Олексійович Прохоров (1843-1896), вихованець Миколаївської інженерної академії у Петербурзі, раніше служив у Поті та Кутаїсі. Наприкінці 1871 р. був переведений до Києва, де ще до призначення на посаду міського архітектора встиг зарекомендувати себе з найкращого боку, склавши план зняття старовинних валів на Сінному (Львівському) майдані.

Тим часом будівною справою у місті керував А.І.Лінниченко. Андрій Іванович Лінниченко (1822-1888) був видатним науковцем та педагогом, викладав історію світової літератури у Київському університеті [51]. Будівне відділення йому доручили, мабуть, з огляду на адміністративний досвід (з 1859 р. А.І.Лінниченко був начальником Фундуклеївської жіночої гімназії). Втім, з питань будівництва його неодноразово підмінював губернський інженер О.С.Проскуряков.

20-го грудня 1872 р. був звільнений з посади С.О.Пфунт. Г.І.Ейсман вже у ранзі міського голови зауважив управі: "Я заметил, что городовой архитектор Пфунт уклоняется от исполнения своих обязанностей, так как во все это время я видел г. Пфунта в Городской управе не более 2-х - 3-х раз, а потому я нахожу бессмысленным оставлять г. Пфунта в должности городового архитектора" [52]. С.О.Пфунт помер у с.Татарівщина Остерського повіту [53]. 9-го січня 1873 р. бажання стати його наступником висловив 25-річний архітекторВ.М.Ніколаєв, кандидатуру якого було схвалено Київською думою 31 січня [54].
Володимир Миколайович Ніколаєв народився 19 лютого 1847 р. у Царському Селі в міщанській родині. Закінчив Імператорську Академію мистецтв у Петербурзі, отримавши велику срібну медаль та звання класного художника III ступеня (1871). У травні 1872 р. прибув до Києва, щоб очолити будівництво великого пивного заводу (нині вул. Фрунзе, 41). Побачивши значний простір робіт для будівника, В.М.Ніколаєв залишився у Києві назавжди. З 9 лютого 1875 р. він поєднував посади міського та єпархіального архітекторів (останню обіймав до 1898 р.). Фахові здібності, виняткова енергія та працьовитість дозволили йому стати незаперечним лідером серед київських зодчих. Залишив величезну творчу спадщину: лише у Києві 3 монументи, 18 храмів, 27 громадських будівель та сотні приватних споруд. З них збереглися, зокрема, пам'ятники Б.Хмельницькому та М.І.Глинці; трапезна церква Києво-Печерської лаври, Вознесенська церква на Байковому цвинтарі, комплекс Покровського монастиря з деякими лікарняними спорудами; цирк О.Бергоньє (згодом капітально перебудований для Театру ім. Лесі Українки), Купецьке зібрання з концертним залом (нині Національна філармонія). Марийський дитячий притулок (тепер Інститут психології по вул. Паньківській, 2), окремі корпуси Єврейської лікарні (зараз Обласна лікарня по вул. Багговутівській, 1), та лікарні для чорноробів (тепер "Охматдит" по вул. Косіора, 28), комплекс Дегтерьовської богадільні (нині Інститут сухопутних військ по вул. Дегтерьовській, 19); особняки М.Чаплинської (потім реконструйований за участю А.Л.Гуна для Ф.А.Терещенка, зараз Музей російського мистецтва по вул. Терещенківській, 9), Я.М.Бернера (бульвар Шевченка, 1), М.Й.Зайцева (вул. Грушевського, 20), С.І.Лібермана (реконструкція з надбудовою колишнього особняка Ф.Ф.Трєпова, тепер Національна спілка письменників України по вул. Банковій, 2), М.Б.Гальперіна (вул. Грушевського, 18), В.Ф.Симиренка (нині посольство Великої Британії по вул. Десятинній, 9); прибуткові будинки по вул. Артема, 14-а, Великій Житомирській, 38, Володимирській, 16 та 43, Горького, 23, Саксаганського, ЗО, Терещенківській, 11 та 17, Богдана Хмельницького, 33, Хрещатику, 40/1 та 52, Шота Руставелі, 12, бульвару Тараса Шевченка, 36 та багато інших. Керував зведенням будинку Міського театру (зараз Національна опера ім. Тараса Шевченка) за проектом В.О.Шрьотера. Успішно завершив багаторічне будівництво Володимирського собору, за що отримав орден св. Володимира IV ступеня (1896) і право на спадкоємне дворянство. Був штатним архітектором Києво-Печерської лаври (1893-1899 рр.). За висловом журналіста-сучасника, В.М.Ніколаєв збудував у Києві "ціле нове місто" [55]. Оцінка його архітектурного доробку дещо затруднюеться наявністю скромних, невиразних робіт (зодчий виконував безліч проектів і при цьому був переконаним прагматиком, тобто виходив суто з реальних можливостей замовника), але якщо розглянути не "середнє арифметичне", а певну кількість кращих творів, то В.М.Ніколаєв, безумовно, посяде почесне місце у колі майстрів архітектури доби "історизму". У листопаді 1892 р. В.М.Ніколаєва удостоєно звання академіка архітектури "за известность и труды на художественно-архитектурном поприще" [56]. Перший голова (з 1894 р.) архітектурного відділу Київського відділення Імператорського Російського технічного товариства, делегат II (1895 р.) та III (1900 р.) з'їздів російських зодчих. Засновник і голова (1895-1904 рр.) Київського літературно-артистичного товариства. Був також директором Київського відділення Імператорського Російського музичного товариства, директором Київського кредитового товариства, активістом багатьох благодійних та культурних структур. У 1901 р. сприяв з аснуванню Київського художнього училища, був обраний його першим директором і залишався на цій посаді до смерті 11 листопада 1911 р. Похований на Аскольдовій могилі (надгробок не зберігся). Життя і творчий шлях В.М.Ніколаєва докладно висвітлювалися як у прижиттєвих джерелах, так і в сучасних дослідженнях [57]. Коли розпочалася російсько-турецька війна 1877-1878 рр., В.О.Прохоров як військовий фахівець залишив посаду міського архітектора й відбув до діючої армії. Пізніше (у 1884-1895 рр.) очолював інженерне управління Київської фортеці, генерал-майор (1891). Помер 24 жовтня 1896 р. у Асхабаді [58]. 7 квітня 1877 р. Київська дума обрала його наступника - А.К.Геккера [59]. Адольф-Фрідріх Карлович Геккер, син дипломата, народився у 1851 р. у Кронштадті, здобув освіту в столичній Академії мистецтв, яку закінчив із званням некласного художника (1871); у 1876 р. отримав звання класного художника III ступеня [60]. До призначення на посаду київського міського архітектора працював по Удільному відомству (зокрема, у Богуславі та в Лівадії). У Києві проектував корпуси дитячого та пологового відділення Олександрівської лікарні (нині Центральна міська клінічна лікарня по вул. Шовковичній, 39/1, спеціалізацію корпусів змінено), будівлю реального училища люгеранської громади (тепер науковий заклад по вул. Лютеранській, 20), декілька приватних будинків.

Керівником будівної справи у міській управі був тоді військовий інженер І.С.Запорожський. Іван Степанович Запороясський народився у 1842 р., син київського дворянина-урядовця. Закінчив Миколаївську інженерну академію за першим розрядом (1864), після чого був прикомандирований до Київської інженерної команди. Інженер-капітан (1875) [61]. Збудував кілька виразних споруд за приватними замовленнями, більшість з яких не збереглася. Ймовірно, І.С.Запорожський зводив правий об'єм будівлі по вул. Михайлівській, 21, яка належала його приятелю - лікарю О.С-Лєскову, брату письменника М.С.Лєскова. Останній також був знайомий з І.С.Запорожським; є відомості, що І.С.Запорожський підказав М.С.Лєскову сюжет оповідання "Останній привид у Інженерному замку" [62].

Дещо пізніше будівне відділення управи очолив Г.П.Шлейфер. Георгій Павлович Шлейфер народився 4 червня 1855 р. у родині архітектора Київської учбової округи П.І.Шлейфера. Навчався у Київській 1-й гімназії. У 1882 р. закінчив Петербурзьке будівне училище, отримавши кваліфікацію цивільного інженера. Був учнем професора В.Куроєдова, який керував його студентськими дослідженнями, зокрема, стосовно вогнетривкості споруд. Одразу по закінченні училища повернувся до Києва; невдовзі переміг у конкурсі проектів міської біржі, керував її зведенням на розі Хрещатика та Інститутської вул. (не збереглося). Сприяв розвитку артезіанського водопостачання у місті. Володів значною нерухомістю; посаду члена управи залишив через виконання відповідальних обов'язків керівника Київського кредитового товариства, що своїми позиками стимулювало домобудування у місті. Пізніше брав активну участь у розплануванні та забудові колишньої "садиби Ф.Мерінга" між вул. Хрещатик та Банковою. Спорудив тут будинок Промислового банку на початку нинішньої вул. Городецького (не зберігся), разом з Е.П.Брадтманом - колишні готель "Континенталь" (нині вул. Архітектора Городецького, 5), театр "Соловцов" (зараз Національний драматичний театр ім. Івана Франка), прибутковий будинок Л.Б.Гінзбурга (тепер вул. Архітектора Городецького, 9) тощо. За проектами Г.П.Шлейфера зведено кол. Комерційне училище (нині книжкова фабрика на вул. Воровського, 24; надбудовано), хоральну синагогу коштом Лазаря Бродського (тепер вул. Шота Руставелі, 13), чимало інших споруд. Кілька будівель спорудив особисто для себе (зберігся, зокрема, наріжний прибутковий будинок у стилі модерн по вул. Інститутській, 13). Споруди Г.П.Шлейфера, як правило, позначені яскравою пишнотою та різноманітністю декору. Захоплювався колекціонуванням картин; деякі твори з його зібрання потім потрапили до Київського музею російського мистецтва. Помер у Києві 27 березня 1913 р., похований на Аскольдовій могилі (надгробок не зберігся) [63]. Наступником Г.П.Шлейфера став міський архітектор В.М.Ніколаєв, якого обрали членом управи 20 квітня 1887 р. Щоправда, через інтриги окремих гласних думи він змусився відмовитися від посади в управі вже у березні 1889 р. [64], але незмінно обирався до складу Київської думи аж до 1910 р. Коли В.М.Ніколаєв очолив будівне відділення, А.К.Геккеру довелося залишитися єдиним міським архітектором, і у жовтні 1887 р. він звернув на це увагу міської влади [65]. Невдовзі другим міським архітектором був призначений О.С.Кривошеєв. Олександр Степанович Кривошеєв народився у 1859 р., вчився у Київському реальному училищі, потім закінчив за 1-м розрядом Петербурзький інститут цивільних інженерів (1886) [66]. Практично вся його самостійна будівна діяльність пов'язана з Києвом. На замовлення міста зводив, зокрема, будівлю Либідської поліцейської дільниці та пожежної частини з каланчею по вул. Тарасівській, 4 (зараз приміщення УВС, надбудовано, каланча не збереглася), будинок міської поліції та адресного столу у комплексі "Присутственних місць" по вул. Великій Житомирській, міське училище на Печорську (тепер вул. А.Іванова, 11). Для міської Олександрівської лікарні по сучасній вул. Шовковичній, 39 проектував жіночий терапевтичний корпус та цегляну пральню. Автор плану міської бібліотеки (автор фасаду - З.Л.Клаве; нині вул. Грушевського, 1). Надбудував третій поверх над бічними крилами будівлі Міської думи на Хрещатику (не збереглася). Звів чимало споруд за приватними замовленнями (збереглися колишні прибуткові будинки по теперішніх вул. Великій Житомирській, 12 та 18, Володимирській, 40/2, Пушкінській, 11, Богдана Хмельницького, 42, Хорива, 2, Хрещатик, 42 тощо). Будував ковбасну фабрику К.Бульйона на розі Дмитрівської та Павлівської вул. Від 1896 р. разом з архітектором О.Р.Хойнацьким розробляв та здійснював проекти дачних особняків у селищі Святошин.

Через погіршення стану здоров'я А.К.Геккер 28 травня 1892 р. залишив посаду міського архітектора [67] (помер наприкінці липня 1896 р. [68], похований на Лук'янівському кладовищі, надгробок не зберігся).

Новим міським архітектором у тому ж місяці був призначений молодий випускник Петербурзької Академії мистецтв Іполит Володимирович Ніколаєв - старший син згаданого вище В.М.Ніколаєва. Народився 11 травня 1870 р. у Петербурзі. В Академії отримав велику срібну медаль; з 1893 р. - класний художник 2-го ступеня [69]. Звів у Києві за своїм проектом Покровську церкву на Солом'янці (пізніше добудована за проектом К.Й.Сроковського, збереглася без завершень), синагогу по вул. Ярославській, 17 (не збереглася). Автор архітектурної частини пам'ятників Олександру II та П.А.Столипіну (скульптор Е.Ксіменес, обидва не збереглися). На замовлення міста споруджував окремі корпуси Олександрівської міської лікарні по вул. Шовковичній, 39, Лук'янівську поліцейську дільницю (зараз адмінбудинок по вул. Артема, 91), міські початкові училища ім. М.Гоголя (тепер школа по вул. Предславинській, 30-а) та ім. В.Жуковського (нині технікум по вул. Лук'янівській, 62), санітарну станцію по вул. Некрасівській, 8, міську митницю (зараз на терені заводу "Транссигнал"), Другий міський театр на Петрівській алеї (не зберігся), деякі міські казарми та ін. Проектував приватні прибуткові будинки по нинішніх вул. Костятинівській, 22, Нижній Вал, 37, Богдана Хмельницького, 36, Чапаєва, 2/16 тощо. Керував зведенням т. зв. "хмарочосу Гінзбурга" по вул. Інститутській за проектом А.Б.Мінкуса та Ф.А.Троуп'янського (не зберігся). Був штатним архітектором Фундуклеївської жіночої гімназії (1896-1897 рр.), членом будівної комісії по зведенню споруд Київського політехнічного інституту. Викладав архітектуру і будівну справу у Київському художньому училищі (1901-1917 рр.), керував студентським архітектурним проектуванням у КПІ (1904-1917 рр.). Уклав збірник архітектурних нормативів для Києва [70]. Як архітектор, за життя батька перебував під його очевидним впливом. На початку 1910-х рр. опанував нову архітектурну естетику, отримав декілька престижних замовлень, але події 1-ї світової війни та революції фактично перекреслили його подальшу архітектурну кар'єру.

 

У середині 1890-х років Київ - "цукрова столиця" Російської імперії -відчував значне економічне піднесення. Темп забудови міста істотно збільшився. У цей час посада керівника будівної справи вимагала справжнього фахівця. У 1895 р. членом міської управи був обраний технік С.Ф.Бистра - будівник і садівник, але у листопаді того ж року він раптово помер [71]. Деякий час його посада лишалася вакантною, оскільки Київська дума не могла визначитися з обранням наступника (архітектурні проекти тимчасово затверджував інший член управи - купець І.А.Сніжко). Зрештою, згідно тогочасного законодавства новий член міської управи був призначений безпосереднім наказом міністра внутрішніх справ від ЗО квітня 1896 р. Посаду обійняв професійний архітектор, домовласник М.М.Казанський [72]. Микола Миколайович Казанський народився 3 листопада 1858 р. у м. Угличі. Син священика. Вчився у Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, у 1883 р. одержав малу срібну медаль. Служив у будівному відділенні при Московській міській управі. З 1887 р. продовжував художню освіту в Петербурзькій Академії мистецтв, яку закінчив 1889 р. зі званням класного художника 3-го ступеню. З 1890 жив і працював у Києві. Будував за проектом Є.Ф.Єрмакова Покровську церкву на Приорці, за власним проектом - Петропавлівську церкву на Куренівці (не збереглася). Проектував т.зв. "будинок Слов'янського" по вул. Хрещатик, 1 (проект з величезним концертним залом на 5000 місць через брак коштів здійснений з іншим плануванням; у радянський час перетворений на "Будинок оборони" й перебудований; не зберігся). Зводив приміщення Київського художнього училища (тепер педагогічний коледж по вул. Воровського, 2), будинки ремісної управи з училищем по вул. Ірининській, 4-6. Як представник муніціпальної влади брав участь у зведенні Міського театру (тепер Національна опера ім. Т.Шевченка). Переважну частину доробку М.М.Казанського склали прибуткові будинки - зокрема, по сучасних вул. Великій Житомирській, 13, Заньковецької, 10/7, Костянтинівській, 12 та 20, Нижній Вал, 62, Толстого, 1, Червоноармійській, 15 та ЗО, Десятинному пров., 7 тощо. Звів капітальну прибудову у стилі модерн до корпусів пивного заводу М.В.Ріхерта (тепер завод солодових екстрактів по вул. Фрунзе, 35). Мав власну садибу по теперішній вул. Сагайдачного, 1, де у 1909 р. збудував капітальний флігель з протизсувними фундаментами. Був експертом з оцінки нерухомості у Київському кредитовому товаристві. Як керівник будівної справи у місті успішно виконував свої обов'язки в період інвестиційного буму кінця XIX - початку XX сторіч. Як архітектор може вважатися лише професійним інтерпретатором розповсюджених стильових напрямків; неодноразово обирав для своїх проектів т.зв. "російський стиль" (імовірно, внаслідок московської освіти). Помер у Києві 20 серпня 1914 р., похований на Байковому кладовищі [73].

Активне інвестування коштів у зведення прибуткової нерухомості призвело до справжньої "будівельної лихоманки" у Києві. З огляду на це 20 березня 1898 р. Київська дума вирішила запровадити третю посаду міського архітектора, запросивши на неї архітектора Е.П.Брадтмана [74] . Трійка міських архітекторів розподілила між собою обов'язки таким чином: О.С.Кривошеєв "завідував" Старокиївською, Двірцевою та Печорською поліцейськими дільницями Києва; І.В.Ніколаєв - Либідською, Бульварною та Лук'янівською; Е.П. Брадтман - Подільською та Плоською [75] . Отже, міські архітектори за змістом своєї посади у міру збільшення їх числа наближалися до сучасних районних.

Едуард Петрович Брадтман народився 23 січня 1856 р. у Петербурзі. Закінчив Імператорську Академію мистецтв (1878); вже працюючи у Києві, отримав звання класного художника III ступеня [76]. Брав участь у розплануванні та забудові нових вулиць на терені колишньої "садиби Ф.Мерінга". Крім згаданих вище будівель у співавторстві з Г.П.Шлейфером, звів тут велику споруду стаціонарного цирку "Гіппо-Палас" (не зберігся). Спорудив приміщення Подільської пожежні з каланчею (пров. Хорива), новий корпус благодійного комплексу Зайцевих із синагогою (пізніше надбудований, нині підприємство по вул. Фрунзе, 63), лікарню Євангелічної громади (у співавторстві з мюнхенським архітектором Кольманом; пізніше добудована, зараз лікарня по вул. Юрія Коцюбинського, 9), міське училище у Липках (разом з Г.П.Шлейфером; нині установа по вул. Липській, 18), училище ім. С.Грушевського на Куренівці, теперішня вул. Фрунзе, 164 (разом з В.Г.Кричевським). Автор мавзолею міського голови С.М.Сольського на Лук'янівському кладовищі (зараз використовується як кладовищенська церква). За приватними замовленнями будував, зокрема, особняк С.О.Аршавського по вул. Лютеранській, 23 (блискучий зразок київського модерну), прибутковий будинок по вул. Богдана Хмельницького, 10 тощо. Склав проект нового величезного Контрактового будинку на Подолі (не здійснений). Розробив численні проекти для забудови дачного селища Пуща-Водиця (збереглися окремі споруди). З 1914 р. мешкав у власному ошатному особняку (нині вул. Герцена, 6). Викладав у Київському художньому училищі. За рівнем художнього обдарування та творчої культури посідає одне з провідних місць серед архітекторів Києва [77].

На початку XX сторіччя "будівна лихоманка" у Києві почала поволі згасати. Разом з тим відбувалися зміни у керівництві будівною справою. Новий склад Київської думи у березні 1902 р. обрав до міської управи замість М.М.Казанського військового інженера-полковника П.В.Голуб'ятникова - активного критика діяльності попереднього міського управління [78]. Павло Васильович Голуб'ятников народився 14 січня 1855 р. Закінчив Миколаївське військове училище й академію у Петербурзі за 1-м розрядом. Інженер-полковник (1900 р.) [79]. У Києві служив штаб-офіцером інженерного управління місцевої фортеці (1897-1898 рр.), штаб-офіцером з особливих доручень інженерного управління військового округу (з 1898 р.). Міський інженер (1899-1901 рр.). Був членом будівної та каналізаційної комісій Київської думи, де відіграв важливу роль у вирішенні багатьох технічних та економічних проблем. Розслідував зловживання при спорудженні міської гавані, каналізації тощо. Автор полемічних брошур з різних питань міського господарства [80]. Виявив себе як архітектор: за власним проектом звів будинок медичного відділення Вищих жіночих курсів, або т. зв. Жіночий медичний інститут (нині корпус Національного медичного університету ім. акад. О.О.Богомольця по вул. Мечнікова, 5). Сучасник-фейлетоніст писав про нього: "Фигура яркая, "красочная", как віражаются рецензенті. Думский герой, "благородний отец" и драматический резонер... Старается убедить избирателей не закусками и коньяками, а речами и брошюрами" [81]. Будівне відділення міської управи П.В.Голуб'ятников очолював дуже недовго: ще до кінця 1902 року відмовився від посади через незгоду з діями міського голови В.М.Проценка та його прибічників. Пізніше - генерал-майор, під час першої світової війни інспектував інженерні частини КВО на театрі військових дій. У радянський час залишився у Києві; є відомості про його співпрацю з міськими комунально-господарчими структурами на початку 1920-х рр. [82].

Після відставки П.В.Голуб'ятникова керівництво будівною справою було доручено М.І.Чоколову. Микола Іванович Чоколов народився 1845 року, походив з купецької родини. Співвласник дріжджового заводу на Лук'янівці. Був київським купецьким старостою; комерції радник. З 1883 р. неодноразово обирався до міської думи. Діяльність М.І.Чоколова здобула суперечливу оцінку. Сучасники звинувачували його у зловживанні посадовим становищем, відсутності культури, реакційних суспільних поглядах. Разом з тим відомо, що М.І.Чоколов опікувався комерційними навчальними закладами, був віце-головою Товариства розповсюдження комерційної освіти у Києві. У 1896-1905 рр. надавав організаційну й матеріальну допомогу артілі київських робітників у заснуванні та забудові робітничого селища, відомого під назвою "Чоколівка" (зараз тут житловий масив Залізничного району м.Києва) [83].

У 1906 р. кияни обрали нову, т.зв. "визвольну" міську думу, на склад якої істотно вплинули попередні революційні події. Дума призначила керівником будівного відділення міської управи інженера-технолога Фрідріха-Рудольфа Людвіговича Фальберга. Цей фахівець плідно співпрацював у різних думських комісіях з питань міського господарства, зокрема, деякий час очолював каналізаційну комісію. Керував будівною справою в місті (з річною перервою) у період значної розбудови Києва. Брав участь у виробленні нових нормативів міського будівництва, що відображали зміни у масштабі та технології будування. Був характеризований як "безукоризненно честный общественный деятель, положивший массу труда, чтобы реорганизовать строительное отделение городской управы, запущенное его предшественником" [84].

Під час нової "будівельної лихоманки" початку 1910-х рр. будівна комісія Київської думи у травні 1912 р. запропонувала встановити четверту посаду міського архітектора і персонально рекомендувала цивільного інженера М.П.Бобрусова [85]. Михайло Павлович Бобрусов народився 1878 року у родині п'ятигорського міщанина. У 1904 р. М.П.Бобрусов закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів, директор якого В.Евальд відзначив, що "г. Бобрусов при отличном поведений оказал весьма хорошие успехи в науках и вообще заслуживает самой лучшей рекомендации" [86]. З 1907 року служив при Київській міській управі. Був міським інженером, керував будівництвом Бессарабського критого ринку за проектом Г.Гая. Наприкінці 1900-х та на початку 1910-х рр. працював виконавцем робіт по будуванню казарм. У ці роки були зведені казарми для піших артилерійських батарей на сучасній вул. Маршала Рибалка, чотириповерхові будівлі казарм Херсонського полку (вул. Воровського) та Тираспольського полку (вул. Мельникова), казарми Луцького полку (вул. Дегтерьовська). За проектом та під наглядом М.П.Бобрусова влаштовано капітальні сходи до Дніпра біля "колони Магдебурзького права". Він звів також кілька споруд за приватними замовленнями; найяскравішою з них є прибуткова будівля по вул. Великій Житомирській, 8-а, де засобами модерну вдало відтворено мотиви романо-готичної архітектури. У 1910-11 рр. викладав архітектурне проектування у КПІ [87]. Виявив високу фахову майстерність як у раціоналістичному, так і у художньо-декоративному напрямках архітектури. На жаль, події революції та громадянської війни змусили М.П.Бобрусова у розквіті сил перервати будівну діяльність у Києві.

У серпні 1913 р. О.С.Кривошеєв подав заяву про звільнення з посади міського архітектора [88] (помер у Києві 17 грудня 1916 р., похований на Байковому кладовищі). Його місце заступив інженер-будівник Петро Андрійович Жуков. Він співпрацював з міськими структурами ще з 1910 р. Був призначений від міста виконавцем робіт по зведенню будинку 6-ї Лук'янівської гімназії за проектом О.В.Кобелєва [89] (нині військовий навчальний заклад по вул. Мельникова, 79). З приватних споруд заслуговує на увагу проектований П.А.Жуковим житловий будинок по теперішній вул. Кравченка, 21.

Варто додати, що при міському самоврядуванні у 1910-х рр. діяла т. зв. "Комиссия о красоте города" на чолі з міським головою І.М.Дьяковим. Відомо, що у 1916 р. до її складу входили архітектори Е.П.Брадтман, В.В.Городецький, І.В.Ніколаєв, художники О.О.Мурашко та С.І.Світославський, інженери Ф.Л. Фальберг та О.О.Кіх, урядовці В.Ф.Дитятін та І.І.Щітківський (український громадський діяч), правники Ф.Д.Бржозовський та Д.С.Коджак, професор Київської духовної академії М.С.Гроссу [90] - люди в місті відомі й шановані.

К началу страницы